Ласкаво просимо

Комунікативні аспекти одиниць повідомлення в творі

Леся Моржук
УДК 81'42

Галузь текстознавства ще потребує конкретизації, співвіднесеності з іншими розділами науки про суспільну комунікацію. Проте значущість і виокремленість предмета його дослідження свідчить про правомірність виокремлення та відповідної наукової проблематики.

Складається враження, що послідовна систематизація наукових аспектів у галузі тексту може бути здійснена на більш просунутому етапі в пізнанні тексту, закономірностей, котрі його характеризують. Та головне, в чому ми переконані: в основі всіх дослідницьких напрямів у вивченні тексту має бути обізнаність із його комунікативною влаштованістю як із найпринциповішою стороною мовного існування. Комунікативна система є основоположною для мовної сутності тексту, інші типи систем мають підлеглий щодо комунікативної організації характер (семантична, стилістична, синтаксична, інформативна і т.п.). Комунікативна характеристика тексту виконує функцію об'єднання можливостей усіх цих систем для організації, втілення та збереження дієвості спілкування в його різних видах і формах.

Багатоплановість дослідницьких підходів до вивчення тексту пов'язана з полісистемністю самого текстового утворення. Наявні визначення, описи тексту свідчать про підхід до нього з різних системних позицій. Тому нерідко питання полягає не в тому, щоб приймати чи не приймати якесь визначення, а в тому, щоб зрозуміти, яку грань текстової структури розкриває певна характеристика. Це підводить до висновку про необхідність чіткого осмислення, в річищі якої системності аналізується текст, які сторони його багатопланового існування здатні розкрити такий напрям. Враховуючи призначення тексту - слугувати комунікації, вважаємо, що комунікативна функція є визначальною у формуванні його структури. Це означає, що основну роль виконують у ньому власне комунікативні одиниці, котрі створюються для повідомлення про тематично зумовлені предмети мовлення, а одиниці інших рівнів використовуються як матеріал для формування цих комунікативних одиниць.

Розкриття закономірностей системно-структурної організації тексту великою мірою залежить від того, наскільки чіткими, визначеними є наші знання про поняття та засоби, що стосуються системного аналізу. Зокрема, необхідним є уточнення самих понять “система” і “структура”, їхньої взаємозв'язності та співвіднесеності. Так, важливо розглядати систему не лише як складний утвір із взаємозв'язних елементів, а й як зумовлений у своєму існуванні набір певних функцій. Система - це не просто сукупність та взаємодія елементів, а й сукупність та взаємодія їхніх функцій. Упорядкованість системи забезпечується конструктивним принципом її організації - принципом єдності загального й окремого. Це розуміння надзвичайно важливе й для осмислення структури, що являє собою сутнісну будову системи. Так, можливості вивчення структурних компонентів пов'язані з усвідомленням загальної функціонально-змістової характеристики тексту. До числа системних явищ належить співвіднесеність, взаємозумовленість змісту елементів і загального змісту, функцій елементів і загальної функції; співвіднесеність змісту та функцій одних елементів і змісту та функцій інших елементів у їхній сукупності, зумовленості змістом і функцією цілого. До кола системних відношень залучається також співвіднесеність змісту й форми, бо форма є матеріальним утіленням структурної єдності, її окремих елементів, функція визначає зміст, а зміст знаходить вираження у формі. Співвіднесеність загального й окремого, окремого й загального робить правомірним дослідницький підхід у вивченні системно-структурних явищ як у напрямі за рівнями знизу вгору, так і згори вниз. Ці напрями можуть бути об'єднані, якщо необхідно з'ясувати взаємодію рівнів (під рівнем ми мислимо в даному випадку ступінь системного розвитку, до якого належать однотипні з точки зору функціонально-змістової єдності мовні побудови). Системність охоплює всі сторони функціонування складного утвору і, природно, поширюється на інші утвори, що входять до його складу, адже, будучи окремими відносно загального, вони володіють значущістю загального відносно окремих елементів, що складають його, й т. д. Тобто кожний рівень мовних побудов, які входять до складної системи, по-своєму системний і теж має бути розглянутий на відповідній, системній основі.

Реальним вираженням, зовнішнім проявом структури мовленнєвих утворень є їхня мовна форма. Поняття форми, співвіднесеної з певним змістом, як спроби існування та вираження цього змісту, його різних модифікації, виникло внаслідок того, що організація елементів системи може видозмінювати їхню структурну послідовність, викликати взаємозаміщення аналогічних елементів. Це пояснюється реальною взаємодією однієї системи (підсистеми у складі системи) з іншою (іншими), що викликає доцільні з тієї чи тієї точки зору переміщення, опущення елементів за збереження їхніх сутнісних зв'язків. Наприклад, однакове за змістом речення може мати різний порядок слів у зв'язку з тим, що мовець більш або менш тісно поєднує його з попереднім реченням, виносить акцентований компонент на передній план і т.д. Або в іншому випадку, формуючи структуру речення (добір його лексичних елементів), у результаті осмислення взаємозв'язків окремих систем - синонімічних слів, обирають одне з них, котре і зумовлює деякі особливості форми цього речення. Форма відображає будову (це своєрідна структура без “з'єднувальних швів”) і відповідно виражає зміст, функцію складного утвору, але може мати суттєві відмінності за варіантного викладу того ж самого змісту. Так частини речення можуть відокремлюватися одна від одної комою, крапкою з комою і навіть крапкою - тобто характеризуватися інтонаційними (а отже, й стилістичними) нюансами вираження передаваного ними змісту. Стилістичні смислові обертони, на нашу думку, якраз і є додатковими відтінками формованого структурою змісту, відмінностями, що виявляються при зіставленні структури та форми. Форму можна назвати динамічною структурою, вона втілює всі структурні риси й водночас має здатність розвивати й збагачувати їх. Форма слугує для матеріально-конкретного втілення змісту, а оскільки він становить основу існування системи, то структура й форма теж характеризуються співвіднесеністю, взаємозв'язністю. Цим пояснюється важливе значення аналізу форми мовних побудов у їхній взаємодії зі змістом для виявлення структурних закономірностей. Можливості мовленнєвої форми, що перебуває в системній співвіднесеності зі змістом і разом із тим виражає додаткові смислові, емоційні відтінки, нюанси, постають багатющим резервом мовленнєвої різноманітності та виразності. В той же час особливості форми можуть викликати труднощі при виявленні мовних одиниць. Так, чеські лінгвісти Ф. Данеш та І. Гаузенблас вважають, що “відношення форми до значення, далекосяжна асиметрія між ними роблять проблематику синтаксису дуже складною” [1, 97]. Своєрідність мовної форми, спричинена природою мовних явищ, полягає не тільки в переміщенні, роз'єднанні елементів, а й у їх випущенні (причому, не лише дрібних елементів, а й частин речення, цілих речень, сполучення речень), а також - компресії (“стисненні”, стягуванні складу речення). Без урахування всього цього розкриття функціонально-смислових відношень одиниць у тексті, мовленні буде неможливим, а отже - неможливим і пізнання структури мовленнєвих утворів.

З'ясування характерних системних закономірностей значно впорядковує дослідження тексту як складного, багаторівневого утвору, допомагає чіткіше визначити той чи інший ступінь його розвитку та аналізу чи характер просування від простішого до складнішого утвору.

Здійснення аналізу текстів на ґрунті їхньої системності передбачає врахування притаманних їм спільних рис функціонування, тематичної орієнтації, комунікативної визначеності. Чим послідовніше здійснюється добір текстів за цими ознаками, тим більшої типологічної вагомості набувають отримані спостереження. Та з цих міркувань постає уявлення про найзагальніші риси тексту як певної мовно-логічної, літературної структури, і, звичайно, найбільшою близькістю характеризуються тексти, споріднені єдиним стильовим, жанровим підпорядкуванням.

Аспект співвіднесеності категорій речення й тексту розглядається в сучасних дослідженнях як найреальніший предмет наукового пізнання, що веде до розкриття природи текстових утворів. Як зазначають дослідники, без речень неможливий ніякий текст, вони є тими обов'язковими компонентами, з яких складається його загальний комунікативний зміст, і самі вони не можуть бути справді зрозумілі поза текстом.

Поширені погляди на статус речення нерідко бувають діаметрально протилежними. З одного боку, й далі побутує уявлення про речення як про найвищу синтаксичну одиницю, з другого - воно розглядається як елемент для побудови складних одиниць - надфразних єдностей, складних синтаксичних цілих, абзаців, логем і т.д. Цьому великою мірою сприяли праці Л. А.Булаховського, М. С. Поспєлова, Г. Я. Солганика, Г. О. Золотової, І. Р. Гальперіна, О. О. Нечаєвої, В. В.Одинцова, Л. М. Лосєвої та ін.

Існування складніших, ніж речення, побудов підтверджується їхньою логіко-змістовою єдністю, виокремленістю в тексті, наявністю синтаксичних зв'язків, що цементують об'єднання окремих речень (фраз), виявом деяких відношень, властивих структурі цілого. Розкриття природи складних синтаксичних конструкцій дає змогу наблизитися до розуміння закономірностей будови тексту. Тому так важливо з усією можливою точністю й чіткістю простежити формування складних текстових побудов шляхом сполучення речень. Дуже виразна щодо цього думка В. Сланського: “Речення є найпростішою конкретною формою мовлення - своєрідною клітинкою, з якої розвиваються, а отже, й можуть бути з'ясовані й усі інші елементи та форми останнього”[2, 3]. За системно-структурного підходу до вивчення складних мовних утворів можливість опису їхньої цілісної єдності досягається знанням про складові елементи, а також про зв'язки та відношення між ними.

У практиці дослідження складових синтаксичних побудов основна увага приділялася засобам і видам міжфразового зв'язку. Таким чином, як елемент за цього підходу виступила синтаксична конструкція, що містилася в кожній окремій фразі. Мислилося, що ця побудова і є реченням, і міжфразовий зв'язок на цій основі поціновувався як зв'язок речень… Таке зближення фрази та речення випливало з того, що одне з трактувань поняття “фраза” має чимало точок зіткнення з осмисленням поняття “речення”. Так, дуже поширеним є поняття про те, що фраза - це “найменша самостійна одиниця мови, актуалізована одиниця спілкування” [3, 208]. Це, по суті, найменше окреме висловлювання. Речення - теж найменша одиниця з точки зору смислової та співвіднесеної з нею структурно-синтаксичної, і йому притаманний комунікативний аспект. Але якщо речення виділяється передусім як елементарна смислова єдність і відповідно - синтаксична єдність (у формуванні якої беруть участь інтонація та пунктуаційні засоби), то фраза (ми беремо один із аспектів її осмислення) вичленовується як комунікативно значуща одиниця з точки зору мовленнєвої протяжності, неперервності мовлення - звукового чи писемного; природно, будучи відтинком мовлення, вона має на цій основі й змістові та синтаксичні властивості. Можливе ще й поєднання речення з фразою, втім, воно не обов'язкове.

Відмінність функцій речення і фрази передбачає також відмінності в їхньому змісті й формі. О. М. Пєшковський звернув увагу на те, що поняття фрази та речення як композиційно-комунікативної та семантико-синтаксичної єдності опиняються “в досить складних і заплутаних відношеннях одне з одним” [4, 526]. І далі: “… під “фразою” ми розуміємо, отже, будь-який відтинок мовлення від одної розділової паузи … до іншої, незалежно від того, зі скількох речень складається він” [5, 526]. Порівняйте аналогічну думку Р. Дроммеля, котрий визначає фразу “як частину усного тексту, виокремлювану з допомогою обмежувальних пауз незалежно від того, зі скількох речень вона складається” [6, 49]. До розряду композиційно-мовленнєвих одиниць належить також абзац, і відомо чимало фактів його синтаксичної неоднорідності. Все це свідчить про необхідність уточненого розгляду меж речення в тексті для того, щоб за всіх випадків виявлення зв'язків, відношень між реченнями ми могли бути впевненими, що йдеться саме про речення, про одиниці одного плану, одного рівня.

Ізольоване речення та речення, що функціонує в тексті, опиняються в різних умовах. Речення, залучені до зв'язного мовлення, підлягають дії функціональної динаміки. Вона викликає активну протяглість, зчіплення речень, що необхідно для побудови текстових єдностей. Треба брати до уваги ще й те, що речення в умовах контексту піддаються істотному скороченню, компресії, адже накопичується відоме з контексту, й воно випускається в багатьох реченнях. Уже в контексті двох-трьох речень виникає можливість не повторювати відомі з попереднього речення компоненти (й так - у кожному наступному реченні). Це зумовлює помітні зміни форми речень, появу великої кількості речень неповних. Природним є також виникнення дуже тісного формального та змістового зв'язку речень, у тому числі й у межах фрази. Оскільки структурні взаємодії мають внутрішній, якоюсь мірою прихований характер, то вони відображуються у зовнішній формі “згладжено”, без помітних структурних “швів”. Усі ці явища приводять до того, що речення не завжди виступає чітко в тексті, його межі розмиваються в потоці мовлення. І головне, що звичайно на окремих реченнях увага не фіксується, бо вони часто є матеріалом для побудови більших, значущих у комунікативному відношенні одиниць.

Установити межі речення в тексті - це, власне кажучи, означає з'ясувати, де починається й закінчується речення, тобто знайти межі його мовної форми. Та безсумнівно, що це водночас є й виявленням меж його змісту. І закономірно, що осмислення змісту речення дає змогу вибрати форму, відповідну цьому змістові.

У ланцюжку “слово - словосполучення - речення” одиниця, іменована реченням, є першою, котра слугує для вираження та повідомлення сенсу, співвіднесеного з думкою про дійсність. Цей сенс і є змістом речення.

Окрема думка являє собою усвідомлення певного відношення між об'єктами дійсності, що розкриває або якийсь бік, характеристику, форму існування об'єкта дійсності, або зміст взаємодії об'єктів дійсності. Наприклад, осмислення відношення між діячем і дією може розкривати яку-небудь ознаку діяча (Дитина грається. Хлопчик катається на ковзанах) або те, що результатом взаємодії та дії є який-небудь факт дійсності (Сяйнула блискавка. Спалахнула війна. Весна прийшла). Подібний факт - це, по суті, “вияв” якогось об'єкта дійсності в тій чи тій формі буття. Одна окремішня думка - це зміст окремого акту усвідомлення дійсності. І ось кожна окремішня думка має знаходити мовне втілення, бо вона не може бути виділена, сприйнята, з'єднана з наступною і т.д. Одиниця, що слугує для вираження сенсу, рівного змістові однієї окремішньої думки про дійсність, вкрай необхідна у мові, й такою одиницею якраз і є речення. Розуміння цього висловлене в працях відомих мовознавців. Ш. Баллі так міркував із цього приводу: “Речення - це якнайпростіша з можливих форма повідомлення думки. Мислити - означає реагувати на представлення, констатуючи його наявність, оцінюючи його та бажаючи. Інакше кажучи, мислити - означає вивести судження, чи є річ, а чи її немає, або визначити, бажана вона чи небажана, або, нарешті, виразити побажання, щоб вона була або не була. Або думають, що йде дощ, або цього не думають, або в цьому сумніваються, радіють із того, що йде дощ, або шкодують із цього приводу; бажають, щоб ішов дощ, або цього не бажають. У першому випадку виражається судження про факт, у другому - судження про цінність факту, в третьому - вияв волі”[7, 43].

Найвидатніші лінгвісти підкреслювали призначення речення слугувати для вираження однієї окремішньої думки. Порівняйте точку зору О. О. Шахматова: “Речення - це одиниця мовлення, сприймана мовцем і слухачем як граматичне ціле, що слугує для словесного вираження одиниці мислення” [8, 29]. Прагненням конкретизувати мислений зміст, передаваний реченням, ми розцінюємо й пояснення О. О. Шахматовим того, що в цій одиниці знаходить відображення акт мислення, “який має за мету повідомлення… поєднання уявлень, що відбулися в мисленні”[9, 19]. Прямо говорить про співвідношення змісту речення саме з однією думкою О. Х. Востоков: “Мовлення - є поєднання слів, що виражає думки взагалі… Та коли мовлення обмежується вираженням однієї думки, тоді воно називається реченням” [10, 11].

Отже, кожне окремо вичленовуване в мовленнєвій лінійній послідовності речення слугує для вираження повідомлення однієї окремішньої думки про дійсність. А якщо брати до уваги, що речення не завжди виражає думку, а й інші акти свідомості (волю, почуття і т. д.), то звідси випливає висновок, що воно слугує для того, аби повідомити що-небудь про дійсність або що-небудь причетне до неї (запит інформації, спонука), що відображує один окремий акт усвідомлення дійсності. Тобто змістом речення є повідомлення, що відображує окремий акт усвідомлення дійсності. У зв'язку з вищесказаним глибше осягається розуміння мови як практичної дійсної свідомості. Зв'язок речення з елементарною одиницею мислення, свідомості якраз і зумовлює його можливість виступати в ролі повідомлення про дійсність, бо “свідомість - це ставлення до світу зі знанням його об'єктивних закономірностей”[11, 347]. В. М. Русанівський наголошує, що в основі “лексичної субстанції” і граматичної форми знаходяться однакові мінімальні одиниці змісту - семи [12, 17].

Розуміння речення як синтаксичної побудови, що слугує для вираження однієї окремішньої, елементарної думки, одного - окремішнього акту свідомості, не завжди перебуває в полі зору сучасних дослідників, а воно становить визначальну семантичну рису речення, котра допомагає виявити його серед інших комунікативно значущих одиниць, сприяє об'єктивному виокремленню його в мовленнєвому потоці, що піддається гнучкому та багатоманітному членуванню в залежності від його реального осмислення. Існування одиниці з такою функцією просто-таки необхідне в мові, бо інакше людина не змогла б вичленовувати окремі думки, ні повідомляючи щось про дійсність, ні сприймаючи чужі повідомлення. Невизначеність характеристики речення в цьому плані спричинює пошуки нових одиниць, пов'язаних з виконанням названої функції, - наприклад, ідеться про поняття пропозиції [13, 383], темо-ремної єдності [14, 112], енонсеми [15, 113], елементарної смислової одиниці [16, 117 - 127], МПО (мінімальної предикативної одиниці) [17, 29 - 36], предикатеми [18, 57]. Чітке осягнення функцій речення усуває необхідність таких пошуків, сприяє розумінню варіативності форми існування речення залежно від контекстних умов, взаємодії речень.

У кожному реченні повідомляється якийсь один мислений зміст: або це одне окреме повідомлення про вияв чого-небудь, або таке ж окреме повідомлення про чиюсь характеристику, або повідомлення про чий-небудь учинок, заняття, чи повідомлення оцінки кого-, чого-небудь і т. д. Якщо ці окремі повідомлення групуються в мовленні, але при цьому зберігають функціонально змістову самостійність, то, навіть входячи до однієї фрази, вони не з'єднуються в одне речення, а утворюють сполучення речень. Але ця смислова й синтаксична єдність уже вищого рангу, ніж семантико-синтаксична єдність речення. Ця, складніша, ніж речення, побудова членується на окремі повідомлення, що мають інформативну самостійність; речення ж, будучи елементарним повідомленням, не може бути розчленоване на комунікативно значущі частини в контексті, де воно вживається. Ми повертаємося до думки О. О. Шахматова про те, що в реченні містяться повідомлення “поєднання уявлень, що відбулося в мисленні”. Уявлення - конкретні образи предметів і явищ, відтворювані в свідомості, виступають як відображення об'єктів дійсності, зв'язок яких осмислюється. Просте їх позначення має номінативний характер і, природно, не містить повідомлення, котре формується лише в результаті “поєднання уявлень”. Номінативний характер мають і ті предикативні одиниці, які в складному реченні виступають як “розгорнуті члени речення, набуваючи вигляду підлеглих речень, наділені великими можливостями деталізації висловлюваної думки”[19, 167].

Речення, як відомо, має форму предикативної одиниці (якщо це просте речення), й поєднання предикативних одиниць (якщо складне), котра складається або тільки з предикативного центру, або предикативного центру та компонентів, що слугують для його поширення. Не кожна предикативна одиниця є реченням, а тільки та, котра містить компоненти, сукупність яких формує елементарний зміст, що має самостійне інформативне значення в умовах контексту. Слід зазначити, що предикативна одиниця, котра являє собою речення, крім конструктивних ознак, має інтонаційні та пунктуаційні ознаки. Найзначущішою з них є завершальне (кінцеве) звучання речення, яке вперше з'являється саме наприкінці його. А потім уже на базі речення присутнє в інших одиницях. Розділові паузи, що обрамовують речення, мають багатозначний характер, їх диференційований аналіз у зв'язку з описом різних одиниць потребує спеціального інструментального дослідження. Традиційно прийнято вважати знаком, що сигналізує про межі речення, крапку (або крапки, знаки запитання чи оклику, котрі виступають у їх ролі). Але крапка звичайно ставиться і в кінці фрази, а оскільки обов'язковість її суміщення з реченням піддається сумніву, то пунктуаційним показником речення може бути, на наш погляд, тільки наявність розділових чи видільних знаків, що оформлюють конструктивний склад предикативної одиниці, її інтонаційний початок і завершення, - але не вибір якогось конкретного знака.

Розглядаючи порушену проблему, доцільно вибрати методику дослідження, оперту на синтез напрямів аналізу, що випливають із принципів “від форми до змісту” й “від змісту до форми”.

Методика дослідження, що ґрунтується на об'єднанні аналізу від форми до змісту й від змісту до форми, має цікаві, глибокі традиції у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві. Взірці таких досліджень у галузі семантико-синтаксичних проблем представлені у працях Н. Д. Арутюнової, Г. О. Золотової, Г. В. Колшанського, В. Г. Гака, Т. М. Ніколаєвої, Г. Данеша, П. Сталла, П. Адамця та інших.

Про типологічне обґрунтування цієї методики писали О.Єсперсен [20, 39], С.І.Берштейн [21, 43], ці питання розглядає А.В.Бондарко в системі теоретичних аспектів формування функціональної граматики [22, 17]. А.В.Бондарко висловлює важливу думку про те, що сутність об'єднання двох видів аналізу полягає не просто в застосуванні їх одного за одним, а в постійному їхньому чергуванні, взаємопроникненні: “В постійному чергуванні розглядуваних напрямів аналізу на різних його етапах (чергуванні, зумовленому певними цілями аналізу на кожному етапі), у використанні результатів підходу від форми до значення в разі підходу від значення до форми (і навпаки) й полягає синтез двох розглядуваних підходів” [23, 19]. Ні зміст, ні форма мовних побудов не є чимось первинним, - первинна функція, вони ж перебувають у постійній координації, взаємозумовленості. Тим-то критеріями виявлення меж речення як семантико-синтаксичної одиниці є аспекти змісту й форми в їхній постійній взаємній співвіднесеності та взаємозумовленості. Функціональна відмінність і єдність відповідно визначають відмінність і єдність змісту й аналогічно - відмінність і єдність форми. Ця закономірність кладеться в основу розмежування речення і схожих на нього одиниць.

Представлена системна сукупність підходів до виявлення речень у тексті пропонується нами як одна з можливих методик дослідження, новизна якої полягає в самій проблемній спрямованості, в обов'язковості орієнтації на контекстуальний характер формування семантики й конструктивних ознак речення та інших одиниць, в комплексному врахуванні єдності семантичних, конструктивних і власне комунікативних аспектів мовних побудов.

У літературі висловлюються окремі думки щодо комунікативної виділеності деяких підрядних речень [24, 17], передусім приєднувального (сполучникового) типу [25, 3 - 16], суттєві в цікавому для нас плані спостереження над двобічним та однобічним характером підрядного зв'язку в різних типах складнопідрядних речень та осмисленням на цій основі комунікативного значення компонентів складної конструкції, висновки про вияв близькості структурних відношень у складному реченні й текстових побудовах [26, 119 - 122], щодо варіативності інтонації у комунікативно значущих творах [27, 165]. Ми ставимо питання про необхідність послідовного з'ясування закономірностей функціонування речення в тексті та пов'язаних із цим його контекстуально зумовлених трансформацій, реальних мовленнєвих меж.

1. Данеш Ф., Гаузенблас К. К семантике основных синтаксических формаций // Грамматическое описание славянских языков: концепция и методы. - М.: Наука, 1974. - С. 97.
2. Сланский В. Грамматика - как она есть и как должна быть. Пять научных бесед, предложеных в С.-Петербургском педагогическом музее. - СПб., - 1887. - С. 3.
3. Gardiner A. The Theory of Speech and Language. - Oxford, 1932. - P. 208.
4. Пешковский А. М. - Русский синтаксис в научном освещении. - 6-е изд. - М.: Учпедгиз, 1938. - С. 526.
5. Там же. - С. 526.
6. Drommel R. Sprechpause als Grenzsignal im. Text. - Goppingen:Kummerle, 1974. - (Goppingen Akad. Beitz; # 99). Sincerely. 49.
7. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. / Пер. с франц. - М.: Изд-во иностр. лит., 1955. - С. 43.
8. Шахматов А. А. Синтаксис русского языка. - Л.: Учпедгиз, 1941. - С. 29.
9. Там же. - С. 19.
10. Востоков А. Х. Русская грамматика. - М.: Наука, 1974. - С.11. Пор. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: підручник. - К.: Либідь, 1993. - С. 145 - 156.
11. Психологический словарь. - М.: Педагогика, 1983. - С. 347.
12. Русанівський В. М. Поняття семантичного і стилістичного інваріанта // Мовознавство. - К., 1981. - №3.- С. 17.
13. Арутюнова Н. Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. - М.: Наука, 1976. - С.383.
14. Распопов И. П. Актуальное членение предложения. - Уфа, 1961. - С. 112.
15. Борботько В. Г. Элементы теории дискурса. - Грозный, 1981. - С. 113.
16. Черняховская Л. А. Смысловая структура текста и её границы // Вопр. языкознания. - 1983. - №6. - С. 117 - 127.
17. Серкова Н. И. К вопросу о внутреннем строении синтаксических единств // Вест. Моск. ун-та. Сер. Филология. - 1967. - №4. - С. 29 - 36.
18. Див.: Зимняя И. А. Предметный анализ текста как предмета говорения // Смысловое восприятие речевого сообщения (в условиях массовой коммуникации). - М.: Наука, 1976. - С. 57 - 64.
19. Белошапкова В. А. Современный русский язык: Синтаксис. - М.: Высшая школа, 1977. - С. 167.
20. Есперсен О. Философия грамматики. - М.: Наука, 1958. - С. 39.
21. Бернштейн С. И. Основные вопросы синтаксиса в освещении А.А.Шахматова // Изд. Отд. рус. яз. И словесности Академии наук. - Пг., 1922. - Т. 25. - С. 43.
22. Бондарко А. В. Функциональная грамматика. - Л.: Наука, 1984. - С.17.
23. Там же. - С. 19.
24. Иофик Л. Л. Сложное предложение в новоанглийском языке. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1968. - С. 17.
25. Див.: Каранська М. У. Приєднувальний зв'язок у синтаксичній одиниці спілкування // Наук. Зап. Житомир. пед. ін-ту. Сер. Лінгвістика. - 1959. - Т. 11. - С. 3-16.
26. Непийвода Н. Сучасний науково-технічний текст: Модернізація стилю // Східно-слов'янські мови в їх історичному розвитку: Зб. наук. праць. - Запоріжжя, 1996. - Ч. 2. - С. 119 - 122.
27. Багмут А. Й. Семантика і інтонація в українській мові. - К.: Наук. думка, 1991. - С. 165.