Ласкаво просимо

Тексти-міркування і тексти-докази:
семантичне і стилістичне розмежування

УДК 81'42

Міркування належить до класичних, традиційних способів викладу, що виділяються риторикою (за пізнішою термінологією - “композиційно-мовних форм”, “функціонально-смислових типів мови”). Але якщо опис і розповідь розглядають та диференціюють з лінгвістичних позицій [2, 56-83; 3, 300-356; 13, 186-191], то аналіз і типологія міркування здійснюється звичайно з посиланням на логічну основу цього типу тексту - умовисновок та його види, що, з одного боку, правильно, а з другого - не цілком відповідає вимогам власне лінгвістичного опису тексту, тим більше що і в логіці міркування становить собою одну з найскладніших проблем, і “опис, систематизація і обгрунтування способів міркування - одне з основних завдань логіки” [7, 513].

Найчастіше трапляється зіставлення міркування та доказу як близьких структурно-семантичних, але “різноспрямованих” типів тексту: вважається, що міркування має характер індуктивно-дедуктивного викладу, а доказ - дедуктивно-індуктивного [8, 100-102]. Іноді робиться спроба уточнити типологію міркування за провідною логічною операцією в тексті [4, 12] або за способами розвитку думки [2, 70]: в першому випадку виділяють міркування-визначення, міркування-порівняння, міркування-доказ і міркування загального типу, у другому - роздум, роз'яснення, інтерпретацію тощо.

Погляд на міркування як на спосіб творення смислу тексту грунтується на його зв'язку насамперед з логічними (точніше, логіко-семантичними) особливостями цієї мовної форми. В основі її класифікації лежать не власне логічні основи (вид умовиводу або логічної операції), а ті уявлення про них, які існують у природній мові як назви цих логічних операцій і процедур типу: “міркувати”, “роздумувати”, “дійти висновку”, “узагальнити”, “встановити” та ін. Фактично цей шлях уже давно намічений М.П. Брандес, яка пише: “Способами розвитку думки, які визначають внутрішню структуру цієї форми, є: обгрунтування, доказ, спростування, викриття, порівняння, узагальнення, підведення підсумків і т.п.” [2, 70].

Визнаючи “родову” роль міркування (міркування - це спосіб пошуку причинно-наслідкових відношень та відношень логічного обґрунтування), ми, проте, вважаємо, що, по-перше, потрібно диференціювати тексти-міркування і тексти-докази, а також провести стилістичне розмежування текстів (наприклад, обґрунтування й викриття матимуть не тільки логічні, структурні та семантичні відмінності, а й стилістичні), а, по-друге, спробувати окреслити коло тих “смислів”, які виражають міркування - фрагменти текстів, послідовності речень, що ми їх інтуїтивно виділяємо в тексті як логічну, структурну і мовну єдність.

Перш ніж перейти до типології міркування, зупинимося на обґрунтуванні запропонованого підходу.

Відомо, що в теорії мовленнєвих актів, поняття перформативів, іллокуції, прагматичних аспектів речення сприяють не тільки опису “семантики спілкування” і взагалі комунікації, а й розв'язанню проблем синтаксичної семантики, граматики морфологічних форм, значень службових слів тощо. Значне місце при цьому посідає виявлення і класифікація типів мовленнєвих актів, мислення і таксономія яких пов'язана з мовленнєвоактивними (іллокутивними) дієсловами і відповідними девербативами.

Останнім часом не лише речення-висловлювання трактується як мовленнєвий акт, а й групи речень-висловлювань усвідомлюються як макромовленнєві акти (Т. А. ван Дейк), або складові іллокуції, іллокутивно-актові комплекси (Ф. Х. ван Бемерен і Р. Гроотендорст) [12, 46; 12, 219]. Це має свої наслідки як для теорії мовленнєвих актів, так і для характеру опису таких комплексів у межах певних понять і схем. Але точно так само, як семантика речення розуміється ширше, ніж “пропозиційна семантика” (як “семантико-прагматичне подання висловлювання” з широким урахуванням тих семантичних відтінків, які вносять видо-часові форми дієслова, частки, сполучники і т. п.), так і група речень, об'єднаних у макромовленнєвий акт, або ілокутивно-актовий комплекс, може розглядатися не лише як певний умовисновок, структурно-синтаксична чи композиційна схема, а й як певна змістова єдність. По суті справи, вже сам традиційний поділ способів викладу (типів текстів) на опис, розповідь, міркування є їх “семантико-прагматичним поданням”: хоч їхня номінація може трактуватися як “праперформативна” гіпотеза з позицій сучасної лінгвістики, вивчення та опис мовних і мовленнєвих особливостей завжди пов'язувалися з логічними основами, структурою та композицією текстів, формально-граматичними засобами (видо-часовими формами, типами речень, сполучниками і т. п.).

“У семантико-прагматичному поданні висловлювання (СППВ), - пише Е. В. Падучева, - смисл речення повинен бути поданим разом із тим змістом, який є наслідком використання речення у мовленнєвому акті даного ілокутивного типу. В цьому єдиному уявленні не можна провести чіткої межі між змістом, що йде від смислу речення, і контекстом мовленнєвого акту, оскільки ті компоненти смислу речення, які призначені до реалізації в складі мовного акту..., дублюються змістом, що йде від мовленнєвого акту, або ж зливаються воєдино з цим змістом” [9, 30]. Ще більше це стосується визначення типу тексту: важко допустити, що групи, об'єднання речень володіють якимось своїм, особливим змістом або смислом, відмінним від того, який реалізовується у макромовленнєвому акті.

Щоб уявити, який зміст може передати міркування, потрібно відмежувати його від інших типів побудови тексту. Вище вже йшлося про необхідність проведення семантичного та стилістичного розмежування, проте, вважаємо, що типологію міркування доцільно здійснити спочатку на наукових елементах, присутніх у публіцистичних текстах, тому що в них міркування викладено у “найчистішому” та повному вигляді (наприклад, роздум і здогад, які зазвичай входять до публіцистики, теж є видами міркування, але складнішими: в одному переважає художня образотворчість, а в другому висновок здійснюється при нестачі даних). Отже, обмежимося тими різновидами публіцистичного тексту, які включають науковий підхід і комунікації.

Оскільки основна мета наукової діяльності - отримання нового знання, то найважливішою умовою цієї діяльності є знання про способи отримання нового знання. Уявлення про них дають дієслова науково-пізнавальної діяльності (ДНПД) типу “аналізувати”, “аргументувати”, “систематизувати”, “групувати”, “перевіряти”, “інтерпретувати”, “конкретизувати”, “роз'яснювати” та ін.

Їх групування є, на наш погляд, надійною основою смислової типології текстів. Наведемо перелік способів отримання нового знання із назвами рубрик.

І клас “Суб'єкт пізнання - об'єкт пізнання”
1 група “Знання про новий об'єкт”:
підгрупа а) “ознайомлення з об'єктом”:
розряд (1) спостереження - “спостерігати”, “фіксувати”, “простежити”;
розряд (2) аналіз - “аналізувати”, “розглядати”, “розібрати”;
підгрупа б) ознайомлення з об'єктом та інформування про нього:
розряд (3) формування даних про об'єкт - “описати”, “(о)характеризувати”, “дати визначення”;
розряд (4) вказівка на новий об'єкт - “ввести поняття”, “порушити проблему (вказати на проблему)”.

2 група “Нове знання про об'єкт”:
підгрупа а) пошук нового знання -“з'ясувати”, “виявити”, “встановити”, “визначити”, “розкрити”, “виявити”;
підгрупа б) модифікація знання - “уточнити”, “конкретизувати”, “деталізувати”;
підгрупа в) осмислення знання - “інтерпретувати”, “трактувати”, “витлумачувати”.

3 група “Знання про сукупність (класі) об'єктів”:

Блок А “Зіставлення”:
підгрупа а) співвіднесення об'єктів - “порівняти”, “зіставити”;
підгрупа б) вказівка відмітної ознаки - “виділити”, “виокремити”;
підгрупа в) диференціація - “розмежувати”, “розчленувати”, “диференціювати”.

Блок Б “Сукупність”:
підгрупа г) визначення сукупності - “скласти” список (перелік, інвентар, каталог тощо), “обчислити”;
підгрупа д) упорядкування - “групувати”, “класифікувати”, “дати типологію”, “систематизувати”, “впорядкувати”.

4 група “Знання про каузальні зв'язки” - “пояснити каузу” (у значенні “встановити причину якого-небудь явища, факта”).

5 група “Узагальнення знання”:
розряд (1) умовисновок - “дійти висновку”, “зробити висновок”;
розряд (2) узагальнення - “узагальнювати”, “підсумовувати”, “інтегрувати”;
розряд (3) результат - “підвести підсумки”, “резюмувати”.

6 група “Достовірність знання”:
підгрупа а) істинність знання - “довести”, “перевірити”, “підтвердити”;
підгрупа б) вірогідність знання - “аргументувати”, “обгрунтувати”, “мотивувати”;
підгрупа в) очевидність знання - “показати”, “продемонструвати”.

ІІ клас “Суб'єкт пізнання - суб'єкт комунікації”

7 група “Розширення інформаційного простору”:
підгрупа а) повідомлення інформації:
розряд (1) висловлювання - “констатувати”, “затверджувати”, “формулювати”;
розряд (2) пояснення - “пояснити”, “розкрити”, “роз'яснити”;
розряд (3) огляд - “викласти”, “зробити огляд”, “висвітлити”;
підгрупа б) обговорення інформації:
розряд (4) обговорення - “обговорити”;
розряд (5) критика - “висловити сумнів”, “критикувати”, “спростовувати”, “заперечувати”:
розряд (6) дискусія - “дискутувати”, “полемізувати”, “сперечатися”.

ІІІ клас “Суб'єкт пізнання - суб'єкт творення” 8 група “Створення нового об'єкта” - “запропонувати”, “розробити”, “виробити”, “побудувати”, “створити підхід (напрям, метод, критерії, принципи, параметри, модель, схему, рішення, концепцію)” і т.п.

IV клас “Суб'єкт пізнання - суб'єкт свідомості”

9 група “Думки про знання” - “міркувати”, “роздумувати”.

Як бачимо, способи отримання нового знання досить численні та диференційовані, сам ДНПД “міркувати” та його синонім “роздумувати” означають власне процес міркування суб'єкта пізнання, його рефлексію відносно пізнавальної діяльності. У широкому значенні до міркування відносять усі тексти, в яких або представлені каузальні відношення, тобто і доказ і пояснення, або виражена авторська позиція, як, наприклад, в оглядах або при систематизації матеріалу.

Природно, що “Створення нового об'єкта”, під яким розуміють інтелектуальний продукт типу принципи, вимоги, модель, метод тощо, який виконує роль інструмента пізнання (верифікації) та репрезентує методологічні установки в процесі пізнання. Процес створення здійснюється у вигляді роздумів, міркувань, постановки завдань і пошуку відповіді на питання. Однак, на наш погляд, міркування як тип тексту потрібно трактувати вужче, як це прийнято в логіці, - “перехід від посилок до висновку”.

Коли ж у суб'єкта виникає потреба в таких способах отримання нового знання як міркування? Відповідаючи на це питання, В.Ф. Асмус писав: “Коли істини не очевидні, а добуваються більш складним шляхом, логічне мислення набуває форми міркування” [1, 147].

Міркування з'являється вже на стадії аналізу. Як відомо, аналіз включає і узагальнення, і висновок, однак при аналізі дослідник має якусь загальну ідею про досліджуваний об'єкт уже на самому початку [7, 27]. На наш погляд, значно розвиненіша форма міркування - це розв'язання завдання.

ДНПД, представлені у І групі “Знання про новий об'єкт”, дають “безпосереднє знання” - тобто таке, яке “досягається шляхом прямого роздуму (ніби прямо “дається” відповідним об'єктом)” [11, 432]. Вони означають “відображувальні” способи отримання нового знання (“спостерігати”, “розглянути”, “описати” та ін.), але коли виникає суперечність між уявленнями, про об'єкт, що склалися, і новими даними і/чи дефіцит інформації про нього, то виникає проблемна ситуація: суб'єкт пізнання порушує проблему або вказує на неї.

На думку психологів, проблема може бути вирішена тільки шляхом перетворення її в задачу, яка містить початкові дані та питання, - вказівку на те, що треба дізнатися. Коли проблему можна представити таким формулюванням, як “неясно, що таке О” (де О - об'єкт), то ідею завдання можна передати дієсловом "з'ясувати", яке, як нам здається, в найзагальнішій формі співвідноситься з поняттям “питання” і може розглядатися як дієслівний аналог моделі ситуації розв'язання завдання.

Це дієслово є “родовим” для ДНПД 2 групи “Нове знання про об'єкт” (“виявити”, “встановити”, “уточнити”, “інтерпретувати” та ін.), які конкретизують зміст завдання: в них латентно задана галузь питання, тобто той зміст, який спрямовує пошук.

Таким чином, одна з пізнавальних ситуацій, що вимагають міркування, - це розв'язання завдання, і цьому уявленню відповідає одне з найпоширеніших визначень міркування: “Міркуванням називається низка думок, які стосуються певного предмета або питання і йдуть одне за одним таким чином, що з попередніх думок необхідно випливають наступні, а в результаті виходить відповідь на поставлене питання” [1, 513].

Способи отримання нового знання, представлені у 3 групі “Знання про сукупність (класі) об'єктів”, стоять ближче до “відображувальних”, що дають “Знання про новий об'єкт”: здатність отримати таке знання - це здатність суб'єкта пізнання встановити схожість і або відмінність між об'єктами і певним чином упорядкувати їх. Реально дослідник, суб'єкт пізнання, щоб розмежувати об'єкти або систематизувати їх, вирішує цілу низку завдань, відповідаючи на різні питання, але, підходячи логічно, ми не можемо описати ці ситуації як проблемні (в тому значенні, як про це говорилося вище).

Хоч причинно-наслідкові зв'язки вважаються одними з найхарактерніших показників міркування, тексти, в яких вони представлені найяскравіше, - “пояснення каузальності” не відносяться, на наш погляд, до міркувань. Передусім потрібно уточнити, що “пояснити каузу”, ДНПД 4 групи, що являє собою “Знання про каузальні зв'язки” і означає таку ситуацію, коли, знаючи яке-небудь явище або факт, суб'єкт пізнання намагається зрозуміти його причину, знайти, встановити інший факт або явище, результатом якого став факт, що цікавить його. Але така причина існує сама по собі, вона не витікає з тих даних, які має у своєму розпорядженні суб'єкт: її треба знайти, але її не можна отримати, як відповідь на питання.

Після того, як “пояснення каузи” знайдено, встановлено дуже важливий для процесу пізнання момент - схожість фактів і явищ, їхня спільність. Ця фундаментальна межа причинності - “перенесення структури від причини до наслідку”, тобто відтворення, “відображення” структури причини в структурі наслідку” [11, 532], - лежить в основі наступної ситуації пізнання - виведенні наслідку з відомих фактів, отриманого раніше знання. Ця проблема вирішується способами отримання нового знання, що виділені у 5 групі “Узагальнення знання”. Це наступний тип міркування. Перш ніж сказати про його відмінність від міркування-розв'язання завдання, пояснимо назву групи.

Узагальнення - складна мисленнєва операція. Її особливості досить чітко фіксує словникове тлумачення дієслова “узагальнити”: “1. Порівнюючи окремі предмети, факти, яваща і т. ін., виявляти спільні риси, особливості й на їх основі робити висновки у формі загальних положень. 2. Виявляючи характерні риси, особливості окремого предмета, факту, явища і т. ін., сприймати їх як загальні й поширювати на інші предмети, явища; підсумовувати. 3. Відбирати й об'єднувати однакові характерні риси, особливості; створювати на їх основі що-небудь загальне, типове.” [10, 623]

У цій операції підкреслюється загальне у початковому знанні та результаті, отриманому суб'єктом, і, хоч цей результат становить собою умовисновок, його особливість полягає в тому, що в ньому “узагальнено” дані, знання про об'єкт. У групі виділені кілька розрядів, кожний із яких включає всі ці смисли - умовисновок, узагальнення, результат, але відрізняється “ієрархією” цих смислів.

Особливість цього типу міркування в тому, що тут суб'єкт може сформулювати питання лише дуже загально: “Що це значить? Які наслідки можуть мати ці факти, дані?” (Саме тому суб'єкт пізнання не завжди робить необхідні узагальнення і належні висновки з матеріалів свого дослідження: він ще не “бачить”, не може сформулювати це). Безсумнівно, однак, що за формою це міркування - “перехід від посилань до висновку”.

Тексти, які формують способи отримання нового знання, що виділені у 6 групі “Достовірність знання”, становлять собою не міркування, а доказ. Їхня головна відмінність у тому, що в міркуванні завжди здійснюється пошук нового знання, а доказ спрямований на встановлення істинності вже отриманого знання.

У публіцистичній комунікації міркування реалізовується в таких типах мовного акту, як обговорення, сумнів, дискусія. Це пов'язано з тим, що вони спрямовані на пошук нового знання, тобто схожі з міркуванням за пізнавальною функцією, і, крім того, становлять собою діалоги, що зближує їх із такою формою, як рішення задачі. Критика, спростування, полеміка належать, на наш погляд, швидше, до доказів: для них важливіша істинність, ніж нове знання.

Питання про те, чи співвідноситься ситуація “створення нового об'єкта” з яким-небудь типом тексту або типами тексту і якими саме, вимагає спеціального розгляду. Ймовірно, роль міркування дуже велика, однак воно тут лише “підсобний матеріал”, засіб, за допомогою якого структурується новий об'єкт - методологічна установка.

Нарешті, “міркувати” і “роздумувати” ДНПД 9 групи “Думки про знання” є особливими, окремими специфічними способами міркування, які суб'єкт пізнання використовує як способи отримання нового знання, коли він не знає, яка логічна операція, когнітивна процедура може сприяти розв'язанню даної проблеми. Не знаючи, як підійти до розв'язання завдання, як отримати нові знання про об'єкт, він звертається до свого інтелектуального досвіду і будує міркування, використовуючи всі накопичені раніше прийоми та способи. Відмінність міркування від роздуму в тому, що, міркуючи, суб'єкт усе ж прагне до певної відповіді, певного висновку; роздумуючи, він намагається поставити всі необхідні питання, які сприяють розумінню об'єкта, що розглядається.

На закінчення можна сказати, що міркування як засіб побудови смислу тексту має кілька різновидів: аналіз, рішення задачі, узагальнення, обговорення, міркування, роздум. Принаймні, очевидно, що виявити та описати ці ситуації простіше, ніж розглядати недиференційоване міркування.

1. Асмус В.Ф. Логика. - М., 1947.
2. Брандес М.П. Стилистика немецкого языка. - М.: Высшая школа, 1983.
3.Васильев К.А. Семантико-синтаксическая характеристика речевого жанра научной статьи: Автореф. дисс. ... канд. филол. наук. - I., 1979.
4. 3ахаренкова М.А. Обучение сочинению-рассуждению студентов ІІІ-го курса языкового вуза: Автореф. дисс. ... канд. пед. наук. - М., 1975.
5. 3олотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. - М.: Наука, 1982.
6. Краткий словарь по логике. - М.: Просвещение, 1991.
7. Кондаков Н.Д. Логический словарь. - М.: Наука, 1975.
8. Iaтс Н.А., Митрофанова О.Д., Одинцова Т.Б. Структура научного текста и обучение монологической речи. - М.: Русский язык, 1981.
9. Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесенность с действительностью. - М.: Наука, 1985.
10. Новий тлумачний словник української мови. Т.4. - К.: Аконіт, 1999.
11.Философский энциклопедический словарь. - М.: Советская энциклопедия, 1983.
12. Франс X. ван Бемерен, Р. Гроотендорст. Речевые акты в аргументативных дискуссиях / Пер. с англ. - СПб., 1994.
13. Функциональные типы русской речи. - М.: Высшая школа, 1982.