Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Журнал "Киевская старина" у відстоюванні української мови

Анастасія Волобуєва

УДК 811. 161. 2: 070

“Киевскую старину” (1882-1906) по праву можна назвати першим національним науково-історичним місячником, хоча він і виходив здебільшого російською мовою, і лише у 1907 році був перетворений на українськомовну “Україну”. Відверто ж втручатися у політичне життя, як це випливало з самої назви часопису та його програми, журнал не міг - “умови часу не дозволяли журналові мати чітку громадську фізіономію” (На чисті води. - Львів, 1936. - С.20). Та це не означало, що він уникав сутнісних питань. Щоправда, робилося це у прихованій формі, адже, як обіцяла редколегія у зверненні до читачів (1883), вона намагатиметься “наблизити старину до розуміння сучасного читача і висвітлити нинє за допомогою історичного висвітлення минулих доль півдня Росії”.

Відображаючи історію і традиції України, “Киевская старина” наполегливо втілювало думку про право нації на розвиток своєї культури. Національні проблеми на її сторінках вирішувалися за допомогою об'єктивних наукових методів. Характерною особливістю публікацій стала їхня національна спрямованість: чи це стосувалося документів та діяльності видатних осіб давніх часів, чи розвитку освіти й красного письменства, чи становлення українських родоводів та наукових підвалин.

За нелегких умов працювали співробітники часопису: цензура в усьому вбачала прояви українського сепаратизму. Заборонено було навіть вживати такі слова, як “Україна”, “січ”, “козак”, “москаль” (у значенні солдат) та ін. Особливої ж немилості в цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, зазнало вживання в українських текстах літери “і”. Ця літера дуже дратувала шовіністичну газету “Киевлянин”: “Добиваясь правительственных субсидий редакции “Киевской старины,” следовало бы, по крайней мере, употреблять общерусское правописание, а не “нелепую кулишовку”, не придерживаться “жаргонной терминологии наших украинцев” (1884. - №3).

У результаті київська цензура в особі її керівника Луки Рафальського отримала від нового начальника Головного управління у справах друку (Санкт-Петербург) Феоктистова директиву - “гнать из журнала букву “і” во что бы то ни было” - відповідно до указу 1876 р. “о единообразии” українського та російського правописів.

Перший редактор “Киевской старині” Феофан Лебединцев писав одному своєму адресатові: “Головному переслідуванню підпало “і”, а без нього не можна обійтися. Доходить до нісенітниць. У рецензії на “Покуття” Кульберта було сказано: “…у мові гуцулів та підгорян літера “о” переходить в “і” в словах односкладових, наприклад, “кінь”, “віл” та інші, і знову повертається на місце, коли те саме слово набуває більше складів…Цензор залишив “і” тільки в правилі, а в прикладах викреслив і поставив “й”, тобто те, чого немає в правилі”.

Як бачимо, цензурні вимоги (зокрема, зафіксовані в Емському указі 1876 р.) та поточні розпорядження з російської столиці встановлювали досить шкідливу для оперативного видання систему. Будь-яка стаття з українським текстом (уривком чи цитатою) надсилалася до цензурного комітету для повторного розгляду петербурзькими чиновниками. Столичний цензор робив висновки, з якими часто Головне управління у справах друку імперії не погоджувалося; це іноді призводило до затримки виходу журналу й порушувало редакційні плани.

Колегія “Киевской старины” упродовж усього часу існування журналу домагалася відміни цієї “зайвої” цензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства, яке пояснювало свою позицію таким чином: “Сосредоточение рассмотрения малорусских сочинений в Главном управлении вызвано сепаратическими происками, проявлявшимися в южнорусских и малорусских губерниях и перенесением под влиянием поляков особого правописания в Галиции, что... послужит средством обособления южно-русского населения". Це зафіксовано у документах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (Ф.53.- Спр.14.- Арк.323).

Взагалі цензура не тільки викидала ті чи ті праці, а й краяла їх часто-густо так, що редакції доводилося самій зрікатися таких пошматованих творів. “Що виробляє цензор, одному Богу відомо, - писав Феофан Лебединцев до А. Бичкова, директора Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, - я викидаю і ці статті, й окремі речення, інше зовсім притримав - нічого не помагає”.

Незважаючи на шалений тиск з боку офіційної влади, “Киевская старина” усіляко намагалася піднести престиж української мови. З цією метою у 1895 році за редакцією В. Науменка та Є. Тимченка вийшов “Малорусский словарь”. Керуючий міністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безплатний додаток до журналу за 1886 рік. Результатом активних дій В. Науменка стало отримання у 1897 році дозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснування української друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національний осередок - книгарня “Киевской старины”.

З початком ХХ століття цензурна практика трохи пом'якшала і дозволяла дещо друкувати українською мовою або ж аналізувати мовознавчі матеріали. У статті “Україна в 1906 р.” Д. Дорошенко зазначав: “…Проф. М. Сумцов [професор Харківського університету] заявив про свій намір прочитати в 1906-1907 академічному році курс історії української народної словесності українською мовою; крім того проф. А. Халанський заявив, що з нового семестру він читатиме вкраїнську діалектологію. Нарешті сам історично-філологічний факультет вдався до міністерства освіти з проханням, щоб у харківському університеті було заведено дві українські кафедри: історії та літератури” (1907.- Т.1).

Справді, після революції 1905 року настав час, коли полтавські, київські, одеські, катеринославські, харківські, московські й петербурзькі періодичні видання заговорили на повний голос про національну освіту, потреби рідної мови, розвиток літературних і журналістських талантів, які друкувалися б на сторінках своєї преси. З'явилися “Хлібороб” і “Рідний край”, “Громадська думка” і “Добра порада”, “Запоріжжє” і “Сніп”, які зверталися до читача зрозумілою, вже не забороненою мовою. Настав час одверто й енергійно обстоювати законні права української мови у всіх галузях громадського життя на батьківщині - насамперед у народній школі.

Слід зауважити, що цей перехід до національної розбудови був би неможливий без попереднього досвіду “Основи” та “Киевской старины” , галицьких “Правди” , “Зорі” , “Життя і слова” , “Літературно-наукового вісника”, без публіцистичної діяльності та боротьби за утвердження українського слова П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка та ін. У переліку видатних заслуг варто згадати авторів і співробітників “Киевской старины” В. Антоновича, М. Костомарова, М. Стороженка, П. Житецького, І. Житецького, Д. Багалія, М. Петрова та ін. Серед найбільших авторитетів у галузі українознавства того часу в списку не були представлені лише політичний емігрант М. Драгоманов та бунтівний П. Куліш, постаті, яких офіційна сфера вважала надто “одіозними,” від них “попахивало душком малорусского сепаратизма”. Тож заслуга “Киевской старины” в тому, що вона зберегла українську історію та культуру “незасміченими,” дбала про їх незалежний розвиток і утвердження, залишаючись упродовж 25 років єдиним друкованим органом національної думки у підросійській Україні. Окрім цього, з часу існування місячника українська журналістика вже не мала “білих плям”, адже з'явилися видання, які репрезентували українство та формували його національну свідомість. “Киевская старина” була якраз тим виданням, що символізувало думку, висловлену Є. Чикаленком: “Найчистішим і єдиним живильним джерелом розвитку національних ідеалів саме була і є мова…Саме у ній нація закодовує всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність”.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові