Реальні поступові зміни в телерадіоінформаційному просторі держави почали відбуватися із запровадженням Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (21 грудня 1993 року).
У статті 12 цього документа чітко зазначено, що "основу національного телебачення і радіомовлення України складають державні телерадіоорганізації, які утримуються на кошти державного бюджету і забезпечують трансляцію на всю територію чи відповідний регіон України і на зарубіжну аудиторію" [1, 51]. І далі: "державним телерадіоорганізаціям надається пріоритетне право на користування державною телевізійною і радіомережами". У Законі чітко зафіксовані вимоги держави щодо захисту інтересів національного телерадіовиробника. "Не менше 50 відсотків від загального обсягу мовлення кожної телерадіоорганізації мають становити передачі (фільми), виготовлені безпосередньо даною телерадіоорганізацією, або іншим українським виробником. Забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більше ніж 30 відсотків іноземних інвестицій" [1, 50].
Закон України "Про телебачення і радіомовлення" прирівняв у правах і обов'язках державні та недержавні телерадіокомпанії.
Уперше, на зразок досвіду закордонних країн, передбачено створення найвищого позавідомчого органу в системі телебачення і радіомовлення - Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.
Не менш важливими є й інші принципові положення Закону, які стосуються заснування телерадіоорганізацій та ліцензування їхньої діяльності. На отримання ліцензії не мають права претендувати телерадіоорганізації, не зареєстровані в установленому порядку, а також телерадіоорганізації, створені політичними партіями, професійними спілками, релігійними організаціями та підприємствами (або виступили співзасновниками).
Під час обговорення проекту Закону у Верховній Раді України деякі промовці наголошували на тому, що в цьому документі враховано законотворчий досвід у галузі телебачення і радіо багатьох країн світу.
Показовим тут є особливо розділ та окремі статті, присвячені правам і обов'язкам телерадіоорганізацій та їх працівників. Ось одне з конкретних формулювань Закону: "Творчий працівник телерадіоорганізації, який виконує її завдання, має право ... зняти свою відповідальність за матеріали, зміст яких, на його думку, було змінено (перекручено) в процесі редакційної підготовки" [1, 64].
Одночасно із визначенням прав телерадіоорганізацій та їх працівників Закон віддає перевагу правам громадян України. Він забороняє поширювати в телерадіопрограмах відомості, які порушують права і законні інтереси громадян, принижують їх честь і гідність. Таким же підходом - пріоритетом прав глядача і слухача - позначені й інші статті Закону: про необхідність поширення лише об'єктивної інформації, недопущення створення перешкод у передачі та прийманні програм інших телерадіоорганізацій, функціонуванні ліній зв'язку, дотримання правил реклами та спонсорства тощо.
Одним із життєствердних документів, що вплинули на діяльність, зокрема місцевих телекомпаній, є насамперед Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року. У ній закріплюються права і обов'язки громадян України, у тому числі й на отримання об'єктивної інформації [2].
Телестудії, в яких вбачали ідеологічних будівничих комунізму, перетворились у його руйнівників. Важко, подекуди з гіперболізованим і хворобливим сприйманням дійсності почалося зародження нової ідеології: національної. Для цього періоду характерним є засилля на екранах передач з українського фольклору, етнографії, історії. Народу відкривалися нові, заборонені раніше сторінки як історії держави в цілому, так і конкретних областей, міст, поселень; відкривались і повертались народу забуті імена.
Нових відтінків у законодавче поле, що стосується електронних ЗМІ, надали прийняті в середині 90-х Закони України: "Про інформацію" та "Про зв'язок". Особливо "врожайним" видався 1997 рік. Так, 23 вересня Верховна Рада прийняла Закони України: "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" та "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів".
Трохи пізніше, у жовтні 1997 року, було прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення", яким зокрема регламентувалася діяльність суспільного телебачення.
Невиправдано тривалим було перенесення розгляду у Верховній Раді Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення". Це було викликано насамперед відмінністю в підходах до проблеми про єдиний контролюючий і ліцензуючий орган у державі. Проте 23 вересня 1997 року Закон усе ж було прийнято. До його прийняття Національна рада діяла згідно з Тимчасовим Положенням про Національну раду. Закон же стимулював діяльність Нацради, зокрема щодо ліцензування місцевих телекомпаній в Україні, утворивши представництва Національної ради в областях.
Відбулася кардинальна перебудова державних екранних і ефірних структур. Так, 3 січня 1995 року вийшов Указ Президента України "Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням України". Відповідно до нього було утворено Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо України). Згідно з прийнятим Верховною Радою України Законом "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" Держтелерадіо визнано "уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України, що забезпечує реалізацію інформаційної політики держави, визначену Верховною Радою України, Президентом України та контрольовану Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення".
На виконання вищезазначеного Указу Президента Постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 1995 року № 129 "Питання Державного комітету телебачення і радіомовлення" на базі ліквідованої Державної телерадіомовної компанії, її підприємств та організацій було утворено:
—Національну телекомпанію України;
—Національну радіокомпанію України;
—Державну телерадіокомпанію "Крим";
—Київську та Севастопольську державні регіональні телерадіокомпнії;
—23 обласні державні телерадіокомпанії.
Щодо перспективи обласних і регіональних ТРК, то найбільшою проблемою на сьогодні є ефірний час. Прийнято стратегічне рішення про те, щоб створювати в кожній області власну систему розповсюдження телевізійного сигналу. Ця ідея дасть їм змогу бути господарем ефіру на одному з каналів. Цією справою слід займатися серйозно. Але створення такої системи в областях вимагає великих коштів.
На жаль, ця проблема так і не отримала належного розв'язання впродовж років.
Новий склад Національної ради з питань телебачення і радіомовлення на самому початку своєї діяльності ліквідував програми, що стримували якісний процес ліцензування. 1 грудня 2000 року було прийнято Положення "Про проведення конкурсу на канали мовлення", в якому вводилось ряд нових понять: 1) "один канал - одна студія", тобто згідно з цим уже не діє правило "роздачі" годин на одному каналі для кількох телерадіоорганізацій; 2) з 2001 року ліцензії видаватимуться на обсяг мовлення не менше ніж 14 годин на добу.
26 січня 2001 року Міністерство юстиції України затвердило ще один важливий документ - Положення "Про ліцензування каналів мовлення", яким чітко регламентований процес ліцензування телерадіоорганізацій України.
Нове законодавство стимулює розвиток обласних та регіональних телеканалів і фіксує зрослу вимогливість до програм місцевого мовлення, їх професіоналізму, творчого наповнення.
Здобуття Україною державного суверенітету, прийняття відповідного законодавства в галузі телебачення і радіомовлення (1994-1997) стало запорукою розвитку інфраструктури місцевого телебачення.
У 2000 році Національною радою з питань телебачення і радіомовлення розроблено ряд нормативних документів, зокрема:
—Положення "Про порядок ліцензування каналів мовлення";
—Положення "Про умови конкурсу на отримання ліцензії";
—Положення "Про представництва Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в областях (регіонах)";
—Положення "Про порядок видачі телерадіоорганізаціям-користувачам каналів мовлення ліцензій на використання радіочастот" (прийняте спільно з Держкомзв'язку);
—Положення "Про порядок видачі дозволів на експлуатацію радіоелектронних засобів мовлення";
—Положення "Про порядок ретрансляції (трансляції) телеканалів у мережах кабельного, ефірно-кабельного телебачення" (проект);
—Положення "Про порядок контролю за додержанням телерадіоорганізаціями стандартів та норм технічної якості телерадіопрограм (технічний аудит)";
—"Максимально граничні тарифи на поширення телерадіопрограм радіоелектронними засобами мовлення";
—Регламент Національної ради.
Національна рада брала участь у розробці та узгодженні пропозицій щодо внесення змін і доповнень до Законів України "Про радіочастотний ресурс України", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" та ін. У жовтні 2000 року до Верховної Ради України направлено пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Законів України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" і "Про державну службу".
15 березня 2001 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення прийняла ще один важливий документ, який відкрив шлях до ліцензування місцевих кабельних мереж "Тимчасове положення про порядок ретрансляції (трансляції) телеканалів кабельного, ефірно-кабельного телебачення".
1. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 року // Засоби масової інформації. - К., 1995. - 150 с.
2. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996р. - К., 1997. - 80 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові