Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Проблема "експорту злочинності" з країн колишнього СРСР до країн розвиненої демократії (підхід журналіста і правника)

О. Л. Порфімович

Поняття "експорту злочинності" не існує в широкому вжитку у фахівців з міжнародних відносин та кримінологів. Сьогодні є нагальна потреба привернути увагу до цього явища, довести право на існування такого терміна, дослідити закономірності та віднайти шляхи подолання або ж часткового нівелювання цих процесів на міжнародному та внутрішньодержавному рівнях (спираючись на реалії, що склалися в Сполучених Штатах Америки, в Україні та інших державах колишнього Радянського Союзу). Необхідність та новизна такого дослідження полягають у тому, що ніхто ще не простежував зв'язок української та американської загальнокримінальної злочинності одночасно на кримінологічному та міжнародному рівнях.

Досліджень на тему "експорту злочинності" катастрофічно не вистачає в Україні. Той, хто володіє інформацією, володіє світом. В Україні є окремі колективи, які розробляють тематику транснаціональної злочинності, але інформація, з якою вони мають справу, здебільшого є вторинною, а спостереження їхні можна хіба що назвати лабораторними.

Історія проблеми.

Наступ на організовану злочинність в Україні не вдалося розпочати комплексно з перших днів здобуття незалежності. Час було згаяно, і організована злочинність, дуже швидко інтегрувавшись у міжнародне злочинне співтовариство, оформилась як корумпований базис, стала чимось на кшталт "держави в державі", яка має свої закони, виконавчі механізми та третейські органи.

На жаль, дослідження свідчать про те, що наступ на злочинність в Україні завжди мав яскраве політичне забарвлення. Так, перший відчутний удар по криміналітету було здійснено напередодні виборів до парламенту в 1998 році. Тоді від рейдів правоохоронних органів особливо потерпали кримські злочинні авторитети. Однак - в Україні потерпати - ще не означає потрапити до рук правосуддя. Багатьох кримінальних авторитетів було заздалегідь попереджено про зацікавленість їхніми особами з боку правоохоронних органів. Причому, зроблено це було через засоби масової інформації - за допомогою інтерв'ю та прес-конференцій вищого міліційного керівництва.

Таким чином, попереджені злочинці (серед них було чимало осіб з депутатськими мандатами різних рівнів законодавчої влади) утекли за межі України. Не є коректним називати імена цих осіб, виходячи з принципу презумпції невинності. Досить згадати лише прізвище колишнього прем'єр-міністра України Павла Лазаренка, який перебуває зараз в американській в'язниці. Він залишив Україну на власному літаку, цілком офіційно отримавши повітряний коридор.

За статистикою, що ведеться українськими та російськими правоохоронними органами, більше тисячі кримінальних авторитетів залишили свої домівки та перебазувалися до США. Поміж них і горезвісний В'ячеслав Іваньков (Славка Япончик), потрапити за грати якому на терені США допомогли представники американських мас-медіа. Ось кілька рядків із доповіді прокурора Каліфорнії, що була процитована російськими засобами масової інформації: "У Сан-Франциско, Лос-Анджелесі та інших великих містах перебуває близько тисячі кримінальних лідерів з колишнього СРСР, котрі об'єдналися в чотири нелегальні організації. Лише шахрайство з податками при торгівлі пальним, котрою займаються росіяни (читай: вихідці з колишнього СРСР, в тому числі з України. - О. П.), обходиться федеральній та місцевій владі в два мільярди доларів щорічних збитків" (1999).

Сучасний стан проблеми.

Злочинність транснаціоналізувалася. Очевидно, що санкцію у вигляді "політичного остракізму" не можна застосовувати до злочинних авторитетів, оскільки це руйнує підвалини нормального існування та функціонування міжнародних і внутрішньодержавних систем безпеки. Чергова заполітизована кампанія боротьби з криміналітетом в Україні не повинна закінчуватися масованим десантом злочинних елементів на американський континент. Чіткий контроль за особами, які мають нескасовану судимість, а також перебувають під слідством, має унеможливити виїзд таких осіб за межі України.

Корумповані зв'язки кримінальних авторитетів повинні, за прикладом американських засобів масової інформації, викриватися українськими журналістами. Нагальна необхідність пожвавити зв'язки правоохоронних органів двох держав - США та України - спонукає до активізації співпраці в галузі міграційної політики двох держав та контролю за її реалізацією. В усіх випадках контроль громадськості й насамперед засобів масової інформації повинен здійснюватися на найвищому рівні з метою забезпечення прозорості процесів взаємодії "силових" відомств двох держав.

Криміналітет з України та інших держав СНД більше за все прагне втекти від правосуддя саме до країн розвиненої демократії, зокрема США. Тому досліджень на українському грунті виявляється замало. Левову частку таких досліджень треба проводити саме на американській землі.

Крім того, тема взаємодії мас-медіа та "силових" структур невиправдано тихо звучить в Україні. Тему взаємодії витісняє суворе протистояння між представниками мас-медіа та працівниками правоохоронних органів, що склалося історично. Прикриваючись модним гаслом про викриття корупції в середовищі охоронців правопорядку, газетярі, радійники та телевізійники занедбали свою споконвічну функцію - профілактики злочинності, взаємодії з "силовими" структурами, формування ставлення в суспільстві до криміналітету як до ганебного явища.

Користь від подібних досліджень для працівників міліції України та поліції США. Впевнена, що взаємодія правоохоронних органів обох держав повинна здійснюватися не лише посередництвом національних бюро Інтерполу, а й на більш оперативному рівні. Координація діяльності "силових" структур України та США має реалізовуватися на підставі відповідних двосторонніх домовленостей, угод. Законодавче регулювання багатьох аспектів діяльності правоохоронних органів на міждержавному рівні є ще далеким від досконалості. Сьогодні існує нагальна необхідність довести законодавцям першочерговість прийняття відповідних рішень з цього приводу. І підвалини цих рішень необхідно закласти саме на низовому, виконавчому рівні. На сьогодні в Україні не вистачає досвідчених науковців у лавах працівників правоохоронних органів, які б могли кваліфіковано порадити законодавцям включити ті чи інші положення до нормативних актів, що торкаються інтересів правоохоронної діяльності. А особливо це стосується тематики співробітництва на міжнародному рівні.

Як відомо, програм та форм взаємодії мас-медіа та правоохоронних органів у Сполучених Штатах чимало. Цей досвід був би дуже корисним в Україні як для "силовиків", так і для представників четвертої влади. А кримінологічні дослідження українських науковців можуть допомогти фахівцям у Сполучених Штатах ще ефективніше боротися з таким явищем, як "руська мафія" (мається на увазі криміналітет з країн колишнього СРСР). Пріоритетними напрямами могли б бути такі: вивчення кримінальних законів (українських, російських та американських), ієрархії злочинного світу, можливих шляхів налагодження верхівкою криміналітету корупційних зв'язків; розробка заходів з профілактики цих процесів; розробка програм з руйнації кримінальних зв'язків як підвалин існування злочинної спільноти тощо. Неабиякий інтерес дослідників викликає і сама "злочинна діаспора" з країн колишнього СРСР, яка перебуває в пенітенціарних закладах Сполучених Штатів Америки. Крім того, цікавими є спільне й відмінне в суто педагогічних підходах: яким чином студенти-журналісти Америки опановують кримінальну тематику, які застосовують підходи в роботі з інформацією кримінального характеру.

Подібні розробки могли б стати в пригоді як цивільним юристам України і США, так і юристам у погонах з обох країн. З огляду на недослідженість американського криміналітету, з яким так активно інтегруються українські громадяни, що опинилися поза законом, то вивчення процесів такої інтеграції було б дуже корисним для українських правоохоронців, адвокатів, суддів. А порівняльна характеристика журналістських підходів в США та Україні допомогла б не лише поліпшити останні в обох країнах, а й віднайти чимало шляхів взаємодії мас-медіа та "силових" структур. Користь від такої співпраці була б взаємною: журналісти вчасно отримуватимуть актуальну інформацію, а правоохоронні органи будуть упевнені в тому, що формування громадської думки в сфері боротьби зі злочинністю відбуватиметься регулярно та в правильному напрямі.

Користь від результатів подібних досліджень для Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту журналістики зокрема. Журналістика в Україні - дуже небезпечна професія. Список загиблих журналістів за часи незалежності нашої держави чималий і, як не прикро, поповнюється щороку. Журналіст повинен знати про всі небезпеки, які на нього чекають. Якщо він починає займатися "кримінальною" тематикою, то він повинен робити це професійно, щоб не поставити в скрутне становище себе, своїх близьких, колег. Тому спецкурс "Боротьба зі злочинністю та журналістика", який викладає авторка цієї статті у межах магістерської програми Інституту журналістики Київського національного університету, вбачається дуже корисним для українських студентів.

Якщо політичні чинники не можуть покласти край експорту злочинності з країн колишнього СНД (і України в тому числі), то прогалини в роботі недолугих політиків повинні ліквідувати саме "силовики". Це не означає, що статус "силових" структур якимось чином має змінитися, і правоохоронні органи почнуть домінувати при вирішенні питань міжнародного спілкування. З історії інших держав яскраво проглядається, що така практика є хибною. Але варто пам'ятати, що кожен повинен робити свою справу: правоохоронні органи знешкоджувати злочинність, а політичні структури створювати всі необхідні умови для забезпечення максимальної ефективності їхньої діяльності. Якщо ж хоч хто-небудь у цій ланці виконує свою роботу неналежним чином, рівновага порушується, і злочинні елементи беруть гору. Засобам масової інформації відводиться роль контролюючої інституції, і це - світова практика.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові