Сучасні дослідники історії української журналістики майже не розглядають "Денницу" М. Максимовича, звертаючи свою увагу на такі його альманахові видання, як "Киевлянин" і "Украинец", а якщо і згадують про неї, то лише оглядово. І це абсолютно не дивно, адже "Денницу" можна вважати надбанням більше російської культури, аніж української. Дивує інше: сам М. Максимович нічого не згадує про видання "Денницы" в автобіографічному нарисі, де описує видані ним праці, а першим своїм альманахом він називає "Киевлянина". Безсумнівно, "Киевлянин" і "Украинец" за своїм змістом мають більшу значущість, ніж "Денница", але саме вона була першим досвідом Максимовича в альманахово-видавничій діяльності, мала своє обличчя, була прихильно прийнята читачами і тому заслуговує нашої уваги.
Відразу ж після виходу друком цього альманаху в періодиці з'явилося чимало рецензій і відгуків на нього; з-поміж дослідників "Денницы" кінця ХІХ - початку ХХ століття можна назвати В. П. Науменка і В. В. Данилова; на сучасному етапі важливою подією в дослідженні "Денницы" була поява у 2000 році книги, в якій С. Н. Лахно та Л. Г. Фризман упорядкували і видали зі своєю передмовою всі три числа альманаху. Упорядники розглядають "Денницу" в контексті літературної боротьби пушкінської епохи; вступна стаття і примітки написані російською мовою, хоча книга вийшла у Харкові. Отже, як бачимо, досліджень, присвячених "Деннице", на сьогодні майже немає, тому вважаємо за потрібне розглянути цей альманах як одну із граней діяльності Максимовича-видавця та проаналізувати оцінку "Денницы" критикою 30-х років ХІХ століття.
Один із дослідників творчої спадщини Максимовича В. В. Данилов вбачає причини звернення вченого-природознавця до літературно-видавничої діяльності у знайомстві Михайла Олександровича з сучасними йому літераторами, в коло яких його ввів В. Одоєвський. Але не слід забувати, що інтерес Максимовича до літератури (і гуманітарних наук узагалі) з'явився ще до знайомства з цими літераторами, адже в цей час він уже працював над збірником "Малоросійські пісні". Після виходу в 1827 році першого збірника пісень у Максимовича виникає ідея видавати альманах, адже саме цей тип літературного видання він уважає найбільш близьким до сучасності, тобто таким, який відображає всі сфери життя і в якому друкуються твори сучасних письменників. На жаль, за спостереженнями Максимовича, періодика, яка існувала на той час, не відповідала цим вимогам, що і стало однією з причин виникнення у вченого задуму започаткувати свій альманах. Сам Михайло Олександрович про свій задум видавати "Денницу" писав: "Що стосується альманаху, то його видання вважаю для себе випадковою, сторонньою справою, і не тільке не завадою, але й домоміжним засобом для деяких моїх головних занять. Що мені потрібно видавати альманах, доказом є те, що видавав я його, будучи повністю впевненим, що люди розсудливі не зроблять з того негативних висновків про мою діяльність" [1, 422].
Порівняно з "Киевлянином" і "Украинцем" у "Деннице" немає передмови ("слова від автора"), що свідчить про меншу організованість її видавця. Але, перегорнувши всі три числа цього альманаху, можна окреслити його програму самостійно. "Денница" планувалася як суто літературне видання: по-перше, крім художньої літератури, в усіх трьох випусках альманаху вміщено лише дві статті наукового характеру - це розвідки І. Киреєвського "Обозрение русской словесности 1829 года" ("Денница", 1830) і М. Максимовича "Обозрение русской словесности" ("Денница", 1831); по-друге, і ці два дослідження присвячені проблемам літературного життя. Як бачимо, саме художня література була поставлена на перше місце, на відміну від, наприклад, історичного "Киевлянина", де літературний матеріал лише "розбавляв" науково-історичний. Але цікавим є факт, що ті дві наукові розвідки стали головними, визначили обличчя альманаху і саме вони (навіть майже лише вони) привернули увагу критиків. Можливо, цей факт був несподіваним для самого видавця, а можливо, і навпаки - саме в такий спосіб і намагався М. Максимович заявити про себе і про свій альманах.
Вирішивши видавати "Денницу", М. Максимович починає добирати до неї матеріал. Він звернувся до російських друзів, які активно відгукнулися на запрошення до співпраці та дуже допомогли видавцеві своїми творами. Так, серед листів до М. Максимовича знаходимо лист А. Дельвіга від 12 грудня 1829 року, в якому він посилає в альманах свій вірш "По небу": "Шановний Михайло Олександрович. Надсилаю Вам російську пісню. Вибачте: чим багатий, тим і радий. Краще нема. В майбутньому догоджу вам більше". Крім Дельвіга, свої твори до альманаху надіслали О. Пушкін, П. В'яземський, Д. Веневітінов, Є. Баратинський, М. Язиков та ін. Так, після того як 12 грудня 1829 року цензором Сергієм Глинкою був підписаний дозвіл на друк, у січні 1830 року виходить перша книжка "Денницы".
Зважаючи на важкий стан тодішньої друкарні, не видається дивним, що альманах по суті не мав ніякого художнього оформлення (зокрема не був ілюстрований). Рубрик (у сучасному розумінні цього слова) в "Деннице" не було, весь матеріал поділений на дві частини: поезія і проза (до прозової частини були віднесені як художні твори, так і наукова стаття), причому в змісті вони були чітко розмежовані, а в тексті чергувалися.
Перше число "Денницы" відкрила єдина в цьому випуску наукова розвідка "Обозрение русской словесности 1829 года" Івана Киреєвського. Цю статтю розглянемо детально, оскільки вона, по-перше, чітко визначає літературні позиції альманаху (Киреєвського як автора, який написав статтю, і Максимовича, який опублікував її в своєму виданні), отже, є своєрідним програмним матеріалом, по-друге, займає досить-таки велику частину альманаху (с. ІХ - LXXXIV), і по-третє, саме ця стаття викликала дуже бурхливі обговорення на сторінках тодішньої преси. Передусім окреслимо основні положення цього дослідження.
1. З метою точнішого визначення особливостей літератури 1829 року І. Киреєвський робить короткий екскурс у недавнє минуле, аналізуючи літературний процес ХІХ століття, оскільки, за словами автора, саме "минуле оцінює і вказує місце сучасності, визначаючи шлях майбутньому", а також допомагає відкрити в літературі останнього року ознаки пануючого напряму і визначити її місце в європейському літературному процесі. Важливою подією, яка вплинула на розвиток словесності 29-го року і повинна мати ще більший вплив на майбутній розвиток літератури, І. Киреєвський вважає появу книги "Ценсурный устав". Висновки автора про неї звучать, на наш погляд, занадто загально, неконкретизовано:
—"успішніше за інші твори… повинна очистити нам шлях до просвіти Європейської";
—"ми можемо гордитися перед державами, де виходять твори такого типу";
—"стала самою важливою подією… протягом багатьох років" (1830, с. ІХ-Х).
Від цих фраз віє неабияким перебільшенням, а з наступних рядків цієї статті перед нами постає непослідовність її автора, коли він визначає вплив "Ценсурного устава" як "мало помітний" (1830, с. Х).
2. Однією з причин того, що "Обозрение…" І. Киреєвського було різко розкритиковано майже всіма журналами і газетами, які виходили на той час, стала негативна оцінка автором розвідки сучасної йому періодики. Насамперед Киреєвський дорікав журналам, які "позичали" матеріал з іноземних джерел. "Переклади, в своїй більшості не зовсім вдалі, передавали нам наслідки розумового життя наших сусідів, - зазначає дослідник, - і тому вся література наша непомітно наближалася до життя загальноєвропейського [тобто втрачала власне обличчя. - О.Р.]. Самі суперечки наших журналів, їх непристойні критики, їх дикий тон, їх дивні особистості, їх неміські ввічливості, - все це було схоже на некоординовані рухи немовляти, рухи, необхідні для розвитку сили, для майбутньої краси та здоров'я" (с. Х-ХІ). Отже, саме ці вади Киреєвський розцінював як рушійну силу для розвитку літератури. v3. Літературу ХІХ століття І. Киреєвський розділяє на три епохи і визначає риси кожної з них:
I. Епоха Карамзіна:
—велика увага до просвіти; заслуга в цьому друкаря Новикова, який збудив любов до наук і бажання читати;
—вплив французької літератури.
II. Епоха Жуковського (на думку Киреєвського, саме риси творчості Жуковського вплинули на всіх інших авторів):
—ідеальність;
—чистота і глибина почуттів;
—святість минулого;
—віра в прекрасне;
—прагнення до неземного;
—байдужість до всього звичайного;
—любов до Батьківщини;
—жах і слава народної війни;
—вплив французької і німецької літератур.
III. Епоха Пушкіна (перехід до неї зумовився прагненням до кращої дійсності):
—історичний напрям всіх галузей людської діяльності.
4. Головна риса, яка відрізняє "ледаче" і "байдуже" XVIII століття від XIX, на думку автора, - це прагнення представників останнього до освіти, навчання, книг, а також намагання бути обізнаними з думками іноземних учених.
5. І. Киреєвський детально характеризує ті твори, які "сяйнули на літературному небосхилі минулого року подібно яскравим кометам і утвердилися на ньому так міцно, як непорушні зірки, щоб завжди світить і вказувати шлях" (1830, с. ХХІV). Серед таких творів дослідник називає 12 том "Истории Российского государства", "Полтаву" О. Пушкіна, поему "Борский" Подолинського, творчість В. Жуковського, Ф. Тютчева, Д. Веневітінова, П. В'яземського, Є. Баратинського, А. Дельвіга, В. Пушкіна та багатьох інших. Показово, що деякі твори цих авторів були надруковані в "Деннице" 1830 року, отже, "Обозрение…" І. Киреєвського можна вважати своєрідною передмовою до цього випуску альманаху.
6. Крім оригінальної творчості цих письменників, автор статті досліджує художні переклади (з Гете, Шиллера, Шекспіра, Байрона, Мура, Міцкевича) Ротчева, Шевирьова, Вронченка, Познанського, Лихоніна, Ободовського, Маркевича, Карцева, Козлова та ін.
7. Наприкінці розвідки І. Киреєвський дає характеристику сучасним йому журналам та альманахам: "Московский телеграф", "Северная пчела", "Атеней", "Славянин", "Северные цветы", "Невский альманах". Слід зазначити, що автор статті негативно оцінює журнали й альманахи в цілому, зокрема за "лайку" на їхніх сторінках, майже ніде не вказуючи назви, а якщо говорить про якесь конкретне видання, то, як правило, відзначає його позитивні риси, тому критика на дослідження Киреєвського деяких журналів (зокрема "Московского телеграфа"), гадаємо, є не зовсім заслуженою.
8. Підсумовуючи, І. Киреєвський звертає увагу на паралелі, які можна провести між вітчизняною літературою та іншими європейськими літературами, наголошуючи на важливості просвіти, яка є "умовою і джерелом всіх благ. Коли всі ці блага будуть нашими, - ми ними поділимося з Європою і весь борг заплатимо їй сторицею" [1830, с. LXXXIV], тобто йдеться не лише про вплив зарубіжної літератури на вітчизняну, а й висловлюються побажання, щоб у майбутньому могло бути і навпаки.
У самому кінці альманаху М. Максимович, який повністю поділяв думки І. Киреєвського, вмістив свою примітку до "Обозрения русской словесности за 1829 год", де пояснює, що частина виданих у 1829 році книг (зокрема І-й том "Истории русского народа" Полевого (Москва) та роман Загоскіна "Юрий Милославский" (Санкт-Петербург) ще не встигли набути розповсюдження серед читачів, тому ці твори видавець обіцяє розглянути в наступних випусках "Денницы".
Художня частина альманаху була представлена прозовими творами П. Байського "Ночлег гайдамаков" (уривок з української повісті "Гайдамак", замість епіграфа взята українська пісня, але українська вимова передана на письмі російськими літерами), Д. Веневітінова "Анаксагор" (написаний у формі бесіди Платона і Анаксагора), П. В'яземського "Письмо к А.И.Г-ой", Ф. Глінки "Северная летняя ночь", І. Комашова "Два ангела смерти", М. Погодіна "Психологическое явление" та повістю М. Полевого "Сохатий". Крім того, були вміщені твори, автори яких або підписувалися криптонімами (наприклад "Портрет" К.З.В., "Наталья" П.В.П.) або взагалі не вказували своє ім'я ("Наступила ночь" **). Свої поезії в "Деннице" 1830 року надрукували Є. Баратинський, Д. Веневітінов, П. В'яземський, Ф. Глинка, А. Дельвіг, М. Лисицина, А. Мерзляков, Д. Ознобишин, В. Пушкін, Н. Теплова, А. Хом'яков, С. Шевирьов, М. Язиков та ін. Справжньою прикрасою альманаху стали дві перші сцени з трагедії О. Пушкіна "Борис Годунов".
Поява першої книжки "Денницы" відразу ж викликала цілу "зливу" емоцій. Як твердять шановні вчені, альманах мав великий успіх, але тільки в колі читачів, чого не можна сказати про критиків. Прихильно сприйняли альманах лише О. Сомов ("Северные цветы", 1831), який сам був співробітником "Денницы", та редактори "Литературной газеты", яка почала виходити паралельно з "Денницей". Загалом рецензію останньої можна назвати більше нейтральною, ніж позитивною. Так, критик "Литературной газеты", сказавши кілька слів про художні твори, майже всю свою увагу присвячує "Обозрению русской словесности за 1829 год" І. Киреєвського, яку він називає "надзвичайною", а особливість її полягає в тому, що деякі думки автора висловлені "різко і несподівано".
Від інших рецензентів на Максимовича з усіх боків посипалися звинувачення. Якщо узагальнити всі ці "напади", то можна сказати, що критики дорікали насамперед тим, що природознавець узявся за справу, в якій, на їхню думку, він був некомпетентний, а причина цих звинувачень (чи висловлена відкрито, чи завуальована) була одна: видавець за походженням - українець. Звідси - цілий ряд негативних рецензій. Розглянемо їх детальніше.
Найбільше дісталося "Деннице" від редагованого Миколою Полевим "Московского телеграфа", в якому було вміщено дві рецензії (неабияка увага від одного рецензента!) на видання М. Максимовича. У першій з них ("Новые альманахи"), розглядаючи "Денницу" в порівнянні з іншими виданнями такого роду, що виходили на той час, критик загалом позитивно відгукується про художню частину, яку вважає справжньою прикрасою альманаху, а щодо статті І. Киреєвського, то, оцінивши її як таку, що містить "хибні судження і криві пересуди" [2, 78], рецензент обіцяє проаналізувати її в наступному числі. А головний удар був спрямований на "Отрывок из письма А.М.Г-ой" П. В'яземського. Найбільше критика обурили поради (точніше настанови) В'яземського щодо того, як потрібно писати письменникам свої твори, та його негативна оцінка сучасних журналів та альманахів. Щодо останнього, то дійшло майже до особистих образ: через те, що В'яземський зауважив про недотримання на сторінках сучасних альманахів літературних та моральних норм, рецензент називає його людиною, яка "захоплюється коньком ображеного самолюбства" [2, 81]. Але напрошується запитання: чи не того оцінка В'яземського так сильно зачепила "Московский телеграф", що його співробітники пізнали в цій оцінці себе? Певно, що так. Отже, вони вважають лише своїм правом робити зауваження іншим (навіть у грубій формі), ніякі "виправдання", а тим більше критика на їхню адресу не приймається ні в якому разі. Цю думку можна проілюструвати ще одним прикладом: критик "Московского телеграфа" дорікає "Деннице" і "Северным цветам" за те, що на їх сторінках забагато полеміки, а найбільше вони бояться того, щоб ніякому іншому альманахові не захотілося спростувати висловлювання Киреєвського, тобто, по суті, вони заперечують полеміку як рушійну силу в науці (як і будь-якого іншого явища), забувши про загальновідому аксіому, що саме в суперечці народжується істина.
У наступному числі "Московского телеграфа", як і обіцялося, була надрукована рецензія на "Обозрение русской словесности за 1829 год" І. Киреєвського. Її автор не погодився насамперед з тим, що той, по-перше, вважає російську літературу біднішою за європейську, а по-друге, з поділом літературного процесу ХІХ століття на три епохи, де Жуковський і Пушкін були поставлені в один ряд з Карамзіним, що, на думку рецензента, є виявом "несправедливого аристократизму" в літературі. На думку В. Данилова, цей висновок зумовлений тим, що "сучаснику було важко оцінити значення Пушкіна, але все ж таки в цьому відгукові великою мірою виявився антагонізм між дворянською та різночинською течіями в літературі" .
Надруковані були і менш серйозні відгуки негативного характеру, такі як "Северного меркурия" М. Бестужева-Рюміна (1830. - № 23. - 23 лют.) та "Галатеи, журнала литературы, новостей и мод" С. Раїча (1830. - № 6). Вони не відрізнялися такою критичністю суджень, як, наприклад, "Московский телеграф", але приємного від них теж мало. Та найбільше вразила М. Максимовича критика М. Надєждіна, вміщена в "Вестнике Европы" М. Каченовського (1830. - № 2), де його захоплення видавничою діяльністю було названо перетворенням "з корисного діяча на ниві природознавчих наук в літератуного трутня", і Максимович, який ніколи, як правило, не відповідав на критику щодо його діяльності, пише відповідь Надєждіну: "Не розумію, яким чином г. Каченовський дозволяє в своєму журналі такі непристойні вибрики: або як іншими словами назвати образливе прізвисько якій-небудь особі? Якщо він бачив у мені - видавця "Денницы" - "корисного діячі на ниві науки", … то як же він міг шанувати мене таким прізвиськом тільки за те, що я від справжніх своїх справ виділив небагато часу на редагування 10-ти друкованих аркушів "Денницы", яка, однак, має свої позитивні якості, що дуже помітні особливо в порівнянні" [цитата з рецензії Каченовського. - О.Р.] з іншими альманахами. … Що ж тут засуджувати? І невже для людини, яка займається природничими або іншими науками, література є забороненим плодом?" [1, 420-421], тим більше, що й сам М. Каченовський займався літературною діяльністю, будучи за фахом істориком і археологом. Наступною фразою М. Максимович пояснює, чому він звернувся до філологічної діяльності, і яке велике значення вона має для нього (як і для будь-якої людини): "Словесність необхідна для кожного: словесність для науки те саме, що освіченість для розуму" [1, 421], тобто філологічні науки є основою всіх інших (дуже схоже на сучасний поділ наук, за яким гуманітарні науки, однією з гілок яких і є філологія, вважаються підґрунтям всіх інших). Тон відповіді Максимовича досить-таки різкуватий, але він принаймні в кінці своїх висловлювань просить вибачення у читачів за те, що "незаслуженою випадкою журналіста був вимушений написати це пояснення шановному Професору" [1, 423]. Незважаючи на цю суперечку між М. Максимовичем і М. Надєждіним, між ними, за свідченнями одного з дослідників діяльності Михайла Олександровича В. Данилова, були дружні стосунки, а самого видавця "Вестника Европы" М. Каченовського Максимович згодом запропонував включити в почесні члени університету св. Володимира.
У 11 і 12 числах за 1830 рік "Северной пчелы", яку видавав Булгарін, була надрукована ще одна негативна рецензія Порфирія Душегрейкіна (Данилов робить припущення, що це псевдонім Греча). Від кожної фрази критика віє злим сарказмом, який стосується і Киреєвського, і Максимовича. По-перше, рецензент говорить про те, що Киреєвський зовсім не відомий у літературних колах і нічого ще не написав, хоча "Литературная газета" подає про нього відомості, в яких ідеться й про вже написані праці літератора. По-друге, звинувачує Киреєвського в хронологічній непослідовності (про те, чому автор звернувся не тільки до 1829 року, а й зачепив минуле, ми вже говорили вище), а взагалі дорікає досліднику абсолютно за всі його висновки, саму статтю називаючи "безглуздям". Можливо, стаття й не була позбавлена вад, але називати її безглуздям, гадаємо, негарно й неправильно з боку рецензента. Не оминуло образливе слово критика і деякі твори з художньої частини альманаху. Насамперед це стосується уривку з "Гайдамака" П. Байського, тобто твору на українську (!) тематику. Решту рецензент оцінює позитивно, але, якщо "Московский телеграф" назвав її прикрасою "Денницы", то "Северная пчела" висловила великий жаль з приводу того, що такі поважні автори, як О. Пушкін, М. Полевий, З. Волконська гинуть на сторінках такого видання. Закінчується рецензія особистою саркастичною образою І. Киреєвського і М. Максимовича: "… маємо честь привітати автора "Обозрения русской словесности за 1829 год", г. І. Киреєвського, з тим, що він відразу став відомим. Віднині ми відносимо його до славнозвісних. Вітаємо також і г. Максимовича з вишуканим смаком і любов'ю до істини, якими він керувався, обираючи витвір Г. Киреєвського як прикрасу свого альманаху, образивши всіх літераторів. Видавець альманаху і автор "Обозрения" разом піднімуться до безсмертя розмовляти з небом через посередництво квіточки та уяви, яка ґрунтується на світлому дотикові. Шкода, що смертні не будуть читати цього альманаху" [3, 2].
Після таких насмішок, здавалось би, зникне бажання видавати альманах, але Максимович не зупиняється, і в 1831 році виходить друга книга "Денницы", цензурний дозвіл на яку був підписаний в січні цього ж року. Цей крок справедливо можна назвати дуже сміливим, адже альманахи, які критикували "Денницу", були вже, порівняно з нею, на той час відомими. Тому похвально, що Максимович не злякався критики і всупереч їй продовжував свою справу.
Другий випуск "Денницы" за структурою мало чим відрізнявся від першого. Починався він теж "Обозрением русской словесности" тільки вже самого М. Максимовича, художня частина була представлена творами російських письменників: М. Язикова, Ф. Тютчева, П. В'яземського, М. Полевого, С. Раїча, С. Шевирьова, А. Вельтмана та інших. Одним із помітних явищ цього випуску був надрукований тут уривок з рукопису О. Пушкіна, який містив антикритику поета щодо його "Полтавы". Крім того, трохи розширилася програма "Денницы": у цьому випуску була надрукована музика Верстовського на вірші Пушкіна "Слыхали-ль вы". Однією із сторін редакторської діяльності М. Максимовича є те, що він у кінці альманаху (це він робив майже в усіх своїх виданнях) обов'язково зазначав друкарські помилки і виправлення до них.
"Обозрение…" М. Максимовича має бібліографічний характер і, на відміну від І. Киреєвського, майже не відрізняється різкою критичністю суджень, тобто загалом є нейтральним, що дало підстави В. Данилову говорити, начебто літературна критика не була справою Максимовича (хоча на сьогодні відомо, що в історію літературознавства він увійшов як відомий літературний критик). Але якщо Максимович більш-менш нейтрально оцінив художні твори, які вийшли за 1830 рік, то цього не можна сказати про висловлене ним ставлення до сучасних йому альманахів, а це і було основною причиною того, що останні знову ж таки всі разом виступили проти "Денницы". Одна "Літературна газета", яку, до речі, М. Максимович похвалив у своєму "Обозрении…", написала схвальний відгук на цей альманах.
Отже, одвічна боротьба нового покоління з попереднім тривала. У зв'язку з опублікуванням М. Максимовичем "Обозрения русской словесности" видавець "Московского телеграфа" Микола Полевой негативно оцінив Максимовича як головного редактора і видавця свого альманаху. Це "Обозрение…" він уважає ще більшим "чудовиськом" за попереднє, а особливо його обурило те, що "Літературна газета" похвально оцінена як носій нових віянь у літературній критиці, а стара критика названа "лайливою і непристойною". Щодо художньої частини альманаху, то "Московский телеграф" оцінив її в цілому позитивно, крім "Зимних карикатур" П. В'яземського та деяких інших творів [4].
Дуже схожою за саркастичним тоном з відгуком на перший випуск "Денницы" автора "Северной пчелы" є рецензія М. Хохловича, вміщена в "Сыне отечества": "Ця книжиця є однією з тих літературних хлопавок, якими літературні спекулятори намагаються звернути увагу читачів, застрахати недосвідчених літераторів своїми грізними оглядами словесності та догодити тим, які допомогли видавцеві упорядкувати книжицю, висипавши сміття зі своїх портфелів. У цьому відношенні "Денница" займає чи не перше місце поміж нашими альманахами" [5, 323]. Негативні відгуки М. Хохловича, гадаємо, є загалом безпідставними. Узяти хоча б його звинувачення Максимовича в корисливості, буцімто видавець має велику вигоду з кожного рядка свого альманаху, або ще "краще" закид критика про те, що Максимович абсолютно не відомий: "крім кумедної статті про квітки ми нічого не знаємо про діяння видавця "Денницы" [5, 525] (і це після виходу "Малоросійських пісень" та деяких праць М. Максимовича!). У такому дусі написаний кожний рядок рецензії Хохловича, зокрема і на художню частину альманаху, де у критика була можливість познущатися з текстів поезій.
Мало чим відрізнялися й інші подібні рецензії на "Денницу", зокрема надруковані в "Телескопе", "Северном меркурии" та інших виданнях. Отже, рецензентам не сподобалася насамперед критика М. Максимовича і його співробітників на них самих і вони не хотіли визнавати правоту авторів "Обозрений…", що наявні альманахи не відповідали сучасним нормам.
І на цей раз М. Максимович не залишився пасивним. Найбільше його обурила рецензія М. Полевого, в якій той назвав видавця "дезертиром істини". Свою відповідь Максимович надрукував у "Молве" [6], але і Полевий не промовчав, після чого і стався розрив між ним і Максимовичем, який свого часу був співпрацівником "Московского телеграфа" і другом його видавця.
Цікаво, що в третьому, останньому, випуску "Денницы", цензурний друк на який був підписаний 24 жовтня 1833 року, а сам альманах вийшов у 1834 році, були надруковані тільки художні твори (М. Язикова, О. Шидловського, Ф. Тютчева, М. Мельгунова, І. Лажечнікова та ін). Але не можна сказати, що "Денница" 1834 року не містила твору, який би можна було назвати програмовим. Більше того, у цьому випуску альманаху знаходимо, як твердить професор М. С. Тимошик, "чи не вперше в тогочасній російській періодиці назву "Україна" замість "Малоросія". Ідеться про вірш М. Тяглова "Малороссиянке":
… Звук Ваших слов, свет Ваших глаз
Сближает вновь меня с Украйной
Её всегдашняя краса
И песен звук душою полный
Её поля и небеса
Переяславль, Днепровски волны
И Киевские высоты -
Всё живо так мне вспомнилось.
Логічно, що останній випуск альманаху не зчинив навколо себе такого шуму, як два перші. Появу "Денницы" 1834 року відзначив "Московский телеграф" (1834. - Ч. 55), і якщо в попередніх своїх рецензіях М. Полевой дорікав за "Обозрения русской словесности", то тепер - за їхню відсутність.
Враження від таких оцінок складається, м'яко кажучи, не зовсім приємне, і сам по собі напрошується висновок: що стосується громадської діяльності (до якої умовно можна віднести й видавничу справу), краще свої сили спрямувати в русло національної культури, де всі старання рано чи пізно будуть належним чином поціновані. З цього приводу доречно згадати про такий цікавий факт, що саме слово "денница" має два значення (за словником Володимира Даля): 1) жін. роду - ранкова зірка, світанок; 2) чол. роду - грішний янгол. Більш вірогідно, що Максимович, даючи назву своєму альманахові, мав на увазі саме перше значення цього слова, але він не врахував того, що робота на чужій ниві не завжди є вдячною, адже по суті "Денница" друкувала твори російських авторів, і саме "Денница", як ніякий інший альманах, зазнала такої нищівної критики, наче кара за гріх українця, який займається не своєю культурою.
Гадаємо, не слід давати якихось категоричних оцінок стосовно "Денницы": або "погано", або "добре". Альманах був, були в ньому і гарні твори. Тому, попри свої вади, "Денница" посідає помітне місце в спадщині Максимовича (хоча б тим, що це був перший крок в альманахово-видавничій діяльності науковця) і заслуговує належної уваги. Тим більше "Денницу" можна вважати надбанням не тільки російської культури, а й української. До останньої вона причетна тим, що, по-перше, її видавець - українець, по-друге, Максимович у цілому ряді публікацій замінив російський правопис на свій (наприклад, вживання літери і: примерзнувшій, пріятель), по-третє, деякі твори, хоч і були написані російською мовою, відрізнялися українською тематикою (наприклад, "Ночлег гайдамаков" П. Байського), по-четверте, в останньому випуску вміщений твір про Україну ("Малороссиянке" М. Тяглова).
На щастя, перші невдачі не відбили у М. Максимовича бажання працювати на цій ниві, безперечним свідченням чого є наступні альманахи видавця - "Киевлянин" і "Украинец".
1. Московский вестник. - 1830. - № 4.
2. Московский телеграф. - 1830. - Ч. 31. - № 1.
3. Северная пчела. - 1830. - № 11, 12.
4. Московский телеграф. - 1831. - Ч. 37. - № 4.
5. Сын отечества. - 1831. - Т. 19. - № 20.
6. Москва. - 1831. - Ч. 1. - № 14.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові