Ласкаво просимо

До проблеми пробудження сили духу "нових людей" і закладання новітніх ідей у Київському університеті як науковому, освітянському, культурному осередку формування української інтелігенції та національної еліти

Київський національний університет імені Тараса Шевченка здавна вважається в Україні найпрестижнішим і найкращим вищим навчальним закладом, а також одним із найбільших і найстаріших центрів науки, освіти та культури нашої держави. І, гортаючи сьогодні його нехай не ювілейну, а 167 календарну сторінку, замислюєшся над тим, які ідеї були закладені у його діяльність у минулому й які нестимуть у майбутнє сучасні викладачі та студентство…

За планом тодішнього міністра народної освіти графа С. С. Уварова університет святого Володимира у місті Києві мав стати засобом "морального й розумового злиття" поляків з росіянами, чим визначалася його роль як провідника російської освіти й державності серед польського дворянства Правобережної України (з-поміж перших 62 зарахованих студентів - 34 католики й уніати, здебільшого поляки, 28 - православних, тобто росіян та українців; 57 студентів належали до дворянства).

Із промови Миколи I перед київськими студентами у серпні 1837 року [1]: "Мені потрібні вірні сини престолу, мені потрібна безмежна відданість, повна покірливість і беззаперечна слухняність; знайте, я пильно слідкуватиму за вами, і горе тому, хто моральним або політичним своїм напрямом не відповідатиме моїм настановам, горе тому, повторюю, хто насмілиться спокуситися.., я його заховаю туди, куди ворон кісток не заносить…". "А ви, - погрозливо звертається промовець уже до професорів (дійові особи ті самі), - мені дивіться, наука наукою, але якщо ви не звертатимете уваги на розвиток моральних засад у студентів і політичного напряму, згідно з моїми мислями, я розправлюсь з вами по-своєму".

Як відомо з історії, різні періоди - піднесень і занепадів - своєї діяльності переживав наш рідний університет: були й періоди найжорстокіших наглядів з боку інспекції та поліції, посилення репресій царизму до вищої школи у зв'язку з революціями 1848-1849 років у Західній Європі, були, звичайно ж, і періоди героїчного минулого, упровадження демократичних засад студентського життя тощо. Та, попри всілякі офіційні настанови, майже з перших років свого існування він почав діяти як вищий навчальний заклад, що ніс освіту та культуру українському народові.

Тим-то й цікаві для нас, здавалося б, далекі 30-ті - 40-ві роки вже позаминулого століття, що відтоді починається новий етап у розвитку державознавства. Хоча багато невирішених проблем тодішнього життя так чи інакше позначені на сьогоденні. І це треба чесно визнати й робити належні висновки тими засобами й можливостями, які доступні кожному з нас - небайдужих до долі рідної alma mater та відповідальних за долю прийдешнього покоління.

Тож, віддаючи належне всім визнаним і забутим діячам науки й техніки, освіти й культури, співробітникам, студентам, випускникам, усім, кому дорога пам'ять, честь і слава нашого університету, а також зберігаючи найкращі його традиції щодо запровадження новітніх ідей, спробуємо прокласти символічний місток між роками його заснування та самим початком ХХІ століття, на порозі якого ми стоїмо (за Василем Стусом) "в передчутті недовідомих верств".

* * *

Із відкриттям університету в Києві - духовній столиці нації - починається нова інтелектуальна доба національної історії. "Сьогодні, - зазначає у своїй "Історії України" Орест Субтельний, - національна свідомість є всепроникаючою дійсністю, і важко уявити, що на початку ХІХ ст. у Східній Європі, як, власне, і в більшості країн світу, вона була лише туманним поняттям, яке повільно набирало обрисів" [2].

Важко всебічно осмислити виникнення й поширення в Україні, як і в усій Європі ХІХ століття нових ідей (зокрема і концепції нації), не зупинившись на появі нової категорії людей, які ці ідеї висували. У Східній Європі цих "нових людей" називали інтелігенцією (поняття, що, за своїм значенням, лише приблизно відповідає західноєвропейському "intellectual"). З'явившись спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово "інтелігенція" у широкому розумінні означало тих порівняно небагатьох, що мали вищу освіту, але у вужчому й істотно вагомішому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе поліпшенню культурного, соціального й політичного становища мас, тобто селянства.

"Новизна" інтелігенції, як зазначає Субтельний, виявилася у кількох аспектах. Вона сприймала життя з погляду певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших суспільних групах. Натомість, аби розглядати суспільство у вузькій перспективі шляхтича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали, що вони дивляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх. Із часом критика наявного стану речей стала звичайною темою у виступах інтелігенції - і такою мірою, що наприкінці позаминулого століття частина інтелігенції навіть присвятила себе боротьбі за зміну статус-кво за будь-яку ціну й будь-якими методами.

У Російській імперії, як і в усій Східній Європі, поява інтелігенції була подією великого значення. Особливо великою вона стала для суспільств типу українського, що "втратили" свою дворянську еліту внаслідок асиміляції з імперською культурою та службою, тому що саме інтелігенція мала забезпечувати українців культурним, а згодом і політичним проводом упродовж усієї новітньої доби.

Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася у містах - насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. І започаткував її перший ректор університету Михайло Максимович (1804 - 1873), видатний учений, який "після невідомого сучасникам Ходаковського, - як зазначає у своїй "Історії українського письменства" Сергій Єфремов, - був першим, хто в основу своїх етнографічних та літературних праць поклав українські переконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою" [3]. (Тут і далі цитати чи інше виділено курсивом мною. - О. Щ.).

М. Максимович започаткував викладання та вивчення давньоруської літератури у Київському університеті, був першим професором історії російської літератури і мови, автором численних праць із російської літератури, російського, українського та слов'янського мовознавства. Він першим спробував визначити різницю між психікою українців та росіян, довести автохтонність українців, ідею історичної самобутності кожного народу.

Соціальне становище, з якого постало перше покоління української інтелігенції, складалося насамперед із дворян, що походили зі старої козацької старшини. Серед них не було багатих впливових вельмож, здатних завдяки своїм контактам легко діставати високі посади в імперській бюрократії. Навпаки, вища освіта приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких спонукали їх до пошуків інших засобів існування. Невеличка група таких перших інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків.

До 1861 року серед інтелігенції надзвичайно рідко траплялися вихідці із селянства. Починаючи із 70-х років заможніші селяни, подібно до своїх дворянських попередників, почали змушувати своїх синів учитися і "…тим самим несвідомо проводити діло національне, виховуючи національно культурних провідників народу" [4, 57].

За своєю чисельністю інтелігенція в Україні, як і в інших країнах Східної Європи, була незначною. До 1861 року Харківський університет закінчили 2800 випускників, тоді як новіший і більший університет у Києві випустив приблизно 1500 вихованців. Із цього невеликого середовища добре освічених людей лише незначна частина виявила зацікавленість в українських справах. Відтак ті, що стали причетними до виховання в українцях почуття національної самобутності, складали крихітний відсоток населення України. Так, за статистичними даними, наведеними у ґрунтовній праці Богдана Кравченка, політолога і фахівця у галузі державного управління, "Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття" [4, 58], київський перепис 1917 року, наприклад, виявив, що 11 відсотків студентського населення міста визнали себе українцями за національністю.

Представники інтелігенції (а вони були у повному розумінні слова "інтелектом" народу) головним чином об'єднувались у гуртки, на засіданнях яких обговорювали проблеми філософії, ідеології тощо. Іншим об'єднавчим чинником стали журнали, що слугували своєрідним форумом для інтелігентів-однодумців, та й преса взагалі як важливий чинник формування національної свідомості, пробудження патріотичних почуттів [5].

Початок українознавчим студіям поклали історико-етнографічні та мовні розвідки Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Павловського, М. Цертелєва, М. Максимовича та інших, які пробудили потребу в періодичних виданнях. Особливо багато розвідок з українознавства з'явилося на початку зародження преси в Східній Україні - у Харкові (1812 - 1816), що став осередком національного духовного життя. У Харківському університеті зосередилися впливові наукові та політичні сили України; тут працювали І. Срезнєвський, А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко та інші - справді надія і вицвіт нації початку ХІХ століття.

Інтелектуальний рух, започаткований українськими журналами та альманахами 20 - 40-х років ХІХ ст. ("Украинский вестник", "Украинский журнал", "Русалка Дністрова", "Запорожская старина", "Сніп", "Ластівка", "Молодик" тощо), оживив у пам'яті колишню козацьку славу, буття рідного краю, пробудив зацікавленість українців у розпізнанні своєї вдачі, духовності, менталітету.

Упродовж усього ХІХ століття імперський уряд намагався звести нанівець національні змагання українських патріотів за суверенність своєї вітчизни, самобутність культури, мови, письма, етнографії. Ціла низка жорстоких цензурних указів, статутів, заборон були спрямовані проти національно-культурного піднесення України, гальмували розповсюдження літератури українською мовою.

Згадаймо хоча б деякі:
1862 - закрито недільні й безплатні українські школи для дорослих;
1863 - видано циркуляр міністра Валуєва, згідно з яким заборонялася українська мова в науці та книгодрукуванні;
1876 - Емським указом царизму українська мова, українські пісні й вистави заборонялися повністю, ліквідовувався професійний театр, не дозволялося ввезення та поширення літератури із-за кордону і підтекстування нот українською мовою;
1888 - Олександр ІІІ заборонив вживати українську мову в офіційних установах і давати українські імена.

За часів, коли царат тримав у кайданах українське слово, лише поодинокі видання стояли на варті національних інтересів українського народу. Першими симптомами визрілої національної ідеї стала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства як організаційної форми українських визвольних змагань. Саме тут зродилася мета здобути Україну як духовну спільність; про це мріяли кожен своїми можливостями й засобами Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров. І поетичне "Посланіє" Кобзаря, а згодом також і маніфест товариства засвідчили появу нового покоління - української національної інтелігенції, "еліти свого часу" [5], що прагнула піднести й осягнути духовні обшири національного самоусвідомлення.

Дореволюційний етап в історії нашої держави (1848 - 1917), серед представників якого щонайперше називають М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського, - це етап становлення української політичної науки, характерною ознакою котрого було домінування народницької ідеології. Учені-народники, вважаючи народні маси рушійним чинником історії, а інтереси трудового народу єдиним критерієм історичної оцінки, водночас ігнорували питання державного будівництва українського народу, ототожнювали державні установи з визиском і насильством.

Народницький напрям у розвитку української політології був необхідним як період пошуків, спроб знайти опору і підтримку з боку народних мас, особливо селянства, яке на певний час з огляду на історичні обставини й передусім через те, що Україна втратила власну еліту, репрезентувало цілу націю. У народництві, при всіх його еволюційних видозмінах, упродовж усього дореволюційного етапу основним залишалося свідоме протиставлення народу та еліти. На перший план в історичній перспективі виходять соціальні антагонізми.

Миколу Костомарова (1817 - 1885), талановитого ученого, історика, публіциста і письменника, вважають одним із основоположників української політології як науки (поряд із Драгомановим) та основоположником народницького напряму в українській історіографії. В основі його світогляду - ідеалізм, а всі його твори пройняті глибокою релігійністю. У програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства "Книги буття українського народу", автором якого був і він, один із найактивніших учасників цього товариства, стверджується, що Бог - творець усього існуючого, та визнається божественна воля "одного царя - небесного утішителя".

Костомаров обстоював думку, що саме духовне начало є вирішальним в історичному процесі. Усі матеріальні чинники історичного розвитку суспільства, на його думку, це лише вияв духовного розвитку, вони слугують для того, аби розкрити, проявити духовне життя. На першому плані в історика, як писав учений, повинна бути діяльна сила душі людської, а не те, що зроблено людиною. Уважаючи метою історичної науки дослідження минулого людської громади, народу, Костомаров у своїх історичних монографіях, історіософських розвідках та публіцистичних статтях обстоював самостійність української нації, окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного руху українського народу.

Чим же виділяється Україна з-поміж інших слов'янських народів? У "Книгах буття" це пояснюється тим, що, на відміну від поляків (які нібито прониклися ідеєю аристократизму) та росіян (які стали монархістами), український народ не любив ні царя, ні пана, бо він суто "демократичний" і завжди керувався христовими заповідями любові й братерства, був носієм ідеї рівності. Зразком такого братерства і рівності було, безумовно, запорізьке козацтво, де кожний "був братом другим".

Згодом у праці "Дві руські народності", опублікованій у журналі "Основа" (1861), Костомаров далі обґрунтовував ідею "демократичності" українського народу, зазначаючи, що в Україні "власних панів-експлуататорів не було, лише іноземні поневолювачі". Уся біда українського народу, стверджував він, полягає у тому, що вищі класи (українські магнати і шляхта) зраджували національні інтереси, "втрачали народність", засвоюючи мову панівної нації, її культуру, релігію тощо. Тому "народність південноруська постійно була і тепер залишається надбанням простої маси", а звідси - селянський, суцільно "демократичний" склад українського народу.

Крім М. Костомарова, найвидатнішими членами Кирило-Мефодіївського товариства були Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, П. Мартович, П. Куліш. Кирило-мефодіївці закликали всіх слов'ян об'єднатися, але за умови, що кожен народ зможе утворити свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. Кожну з цих республік мали очолювати обрані на певний термін усенародними зборами президент і сейм; передбачалася повна суспільна і політична рівність між усіма громадянами, здійснювана на основі широких громадянських свобод, забезпечення свободи вірувань тощо. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки шляхом державних реформ, але й поширенням освіти, проповідуванням християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей (зокрема і вихованням молоді у дусі зазначених ідей). Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних підвалин ідеального суспільного ладу.

Тарас Шевченко (1814 - 1861) - геніальний український поет, мислитель і художник - посідає особливо почесне місце в історії Київського університету та держави загалом. 1939 року нашому навчальному закладу було присвоєно його ім'я.

Поетичне животворяще слово Тараса Шевченка щонайперше цінується тим, що "сталось", на думку Пантелеймона Куліша, "ядром нової сили". Воно поставлене на "сторожі… малих отих рабів німих". І, "орючи свій переліг - убогу ниву" та "сіючи" межі людьми слово, котре "пламенем взялось, щоб людям серце розтопило", Шевченко сподівався-таки, що "добрі жнива колись-то будуть".

Тарас Шевченко поставив у літературі кардинальні питання суспільного життя, зробив її знаряддям виховання національної свідомості. У його велетенській постаті втілилася не лише трагедія, а й надія нації, символом якої він став. Він, безсумнівно, є тим Атлантом, що й досі тримає небосхил українського духу, і митцем, що відчуває себе на рівні спільноти "і мертвих, і живих, і ненародженних земляків своїх в Украйні і не в Украйні…".

У центрі уваги Шевченка-мислителя стоїть людина, а це, як відомо, свідчить про його антропоцентризм, який, на думку Дмитра Чижевського, є "основною рисою цілої духовної постаті Шевченка, провідним почуттям у цілій його творчості, основним пафосом його життя". "І природа, і історія, і культура - мистецтво, наука, релігія - усе має значення і цінність лише і виключно залежно від цього загального й універсального вихідного пункту - від людини, її переживань, бажань, потреб, стремлінь" [6, 329].

Сучасний Шевченкові світ - не досконалий, позаяк недосконалою є людина:
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами… ("Подражаніє 11 псалму").

Саме через це його поезія рясніє безбатченками, покритками, злодіями, вбивцями, моральними виродками. Позитивні ж образи або в минулому (козацтво), або вони, на превеликий жаль, позбавлені щастя у теперішньому (наприклад, "Наймичка"), або вони будуть у майбутньому…

На думку Чижевського, минуле лише постільки цікаве для Шевченка, поскільки в ньому - якісь відповідні відгуки на сучасні "суб'єктивні" проблеми. У минулому він бачить живих, конкретних людей, "що стогнуть у кайданах" і стогнуть так само, як стогнуть вони зараз, і з яких, бувало, й "лій топили". "Неправда" і "неволя" не є для нього загальні етичні поняття, а "неправда" людська (царів, попів, панів тощо) і "неволя" теж людська (мужицька, українська тощо), і при тому і та і друга такі самі, що залишились і досі, до часів Шевченка. У героях, що увійшли у сферу його художньої уваги, він бачить щось остільки людське, що воно дожило і до його днів, щось сучасне й актуальне [6, 330].

"Не знаю, - пише Сергій Єфремов, - чи у всесвітній літературі пролунав коли-небудь ще один такий крик серця з безмірної туги та жалю за рідним краєм, чи знайдеться поет, щоб так дуже любив свій край, побивався за ним і так до нього рвався. Правда, що взагалі небагато на світі таких великих душ, як у Шевченка, і не часто доводиться їм зазнавати такої долі важкої, якої він зазнав. І талант Шевченка, і його безталання - це надзвичайна трагедія виборної людської натури, що виходить сам-на-сам битися з убивчими обставинами околишнього життя й наостанку силою свого духа таки перемагає їх" [3, 368].

"Встане правда, встане воля" - такий лейтмотив Шевченкової поезії.

У дев'ятому розділі "Історії українського письменства" ("Шевченко") Єфремов звертає увагу на цілу низку "не", націлених у саму, здавалося б, міцну силу сучасного ладу. Справді, викликає подив, "звідки набравсь того нездоланного духу Шевченко, де черпав він силу держатись так високо над людьми та обставинами й своєї голови перед ними не хилити". Здавалося б, "чи ж подоба в найтемніші часи Миколаївської реакції говорити про перемогу світу над темрявою, про те, що є межа людській неситості та грубій силі, яка все ламала і трощила кругом". "…Як неможливо загарбати й виорати поле на дні морському, так не скасувати й душі живої та слова, не знищити волі й поступу, що невпинно проводять до єдиної мети - щастя загального, заснованого на щирих та справедливих стосунках, особистих і громадських, на братерстві й рівності всіх людей" [3, 373-374].

Шевченкова творчість саме й спрямована на вияв людських недосконалостей, проте його поетичне "вірую" скероване на моральне та національне оздоровлення, яке він пропонує у високохудожніх формах вічних і абсолютних істин. Скажімо, поеми "Наймичка" та "Марія" можна розглядати як утілення роздумів поета про ідеальну людину, про ідеальні шляхи навернення до вищих цінностей. І, звичайно ж, варто згадати поему "Неофіти", де навернення відбувається ціною страшної жертви.

"Будьмо, мов той Алкід, що товаришам своїм велів молитися за брата лютого, - пише у своїй книзі "Про життя і твори Тараса Шевченка" Богдан Лепкий, - вірмо, що вже зачалися внучата, які без крові проженуть погані полчища насилля. Будьмо, мов Алкідова мати, яка, дивлячись на останні, зникаючі сліди земного існування свого єдиного сина, піднялась до ідеалу Божої матері. Вона, мати звичайного, але високоідейного чоловіка, понесла в світ не прокльони, але проповідь любові, вселюдського прощення і щирого, правдивого братерства" [7].

Світлі, радісні, життєдайні начала життя нерідко розгорнуті у прозі Шевченка в широкі, любовно вимальовані ідеалістичні картини, де природа й людина, батьки й діти, люди різного віку й характеру живуть у повній гармонії, а отже, і щасті. У них відбився ідеал митця, який Маріетта Шагінян окреслила як "жадобу людського життя", у праці, у колі сім'ї, у природі, пізнанні, у творчості…

Як письменник-просвітитель, Шевченко великої ваги надавав освіті, оскільки вона є "величайшим добром" і, на думку автора, міняє зовнішність і характер людини (повісті "Художник", "Варнак", "Капитанша"), а наука, скажімо, рятує людину з "пучины разврата". Проте автор визнає (і підводить до такої думки читачів - "Свет сей не для всех ровно создан!"), що суспільство не дбає про розквіт творчих особистостей, не стає на їхній захист. Мистецтво ж дає людині відчуття власної гідності; у ньому справжні таланти знаходять сенс свого існування; крім того, талановитість не залежить від соціального статусу людини.

Шевченко відстоює позицію, що освіта має збагачувати духовний світ людини, проте в наявних соціальних умовах це утопія. Цікава ще й така деталь, що він ознакою духовно багатої, здорової натури вважав її потребу в читанні книг. А велич людини загалом він вбачає у безкорисливості й благородстві вчинків і подає цілу низку образів, які прагнуть зробити добро для іншої людини, зробити іншу людину щасливою.

Та вершиною прекрасного, досконалого в житті, утіленням естетичного ідеалу Шевченко вважає осяяне щастям обличчя людини (для нього - людини, звільненої від кріпосницької залежності): "Много, неисчислимо много в божественной, бессмертной природе, но торжество и венец бессмертной красоты - это оживленное счастьем лицо человека. Возвышеннее, прекраснее в природе я ничего не знаю" ("Художник").

Тож сьогодні, відкриваючи заново дорогоцінний скарб, залишений своїм нащадкам справжнім Генієм українського духу, з усією очевидністю постає та ж сама проблема, що і за Шевченкових часів (вона, напевно, є вічною - була і залишається досі актуальною), - це проблема самовдосконалення людської особистості [8].

Володимир Антонович (1834 - 1908) - професор Київського університету - працював у галузі історії України ХVІ - ХVIII століть, Великого князівства Литовського, Київської Русі та був одним із основоположників української археології. За своїм народницьким світоглядом він наближався до Костомарова, проте водночас у них були різні ідеологічні основи - на зміну романтикові прийшов реаліст.

Формуючи свої політичні погляди під впливом праць французьких енциклопедистів та ідей і концепцій кирило-мефодіївців, Антонович ще з юнацьких років поступово заходив у конфлікт зі шляхетським середовищем, в якому виріс, з його кастовими принципами та соціальною диференціацією. Середовище це справляло на нього враження чогось архаїчного й антидемократичного. І, шукаючи ґрунт, де можна було б застосувати на практиці загальні принципи теоретичної демократії, знаходить його у селянстві.

Своє народницьке життєве кредо Антонович сформулював у статті під назвою "Моя сповідь" (1862), надрукованій у журналі "Основа", проголосивши тим самим програму "свідомого українства". Основою цієї програми стали "культурницька" ідея, прагнення до класового примирення всередині нації, соціального компромісу: пройняте національною свідомістю українське панство повинне повернутися до народу, просвітити його й повести за собою, а ті шляхтичі, які не українізувалися, мусять покинути Україну. Таким чином, українофіли мали пропагувати прихильність до вироблених історично форм місцевого життя, підкреслювати свої національні відмінності, виховувати любов до своєї мови, звичаїв, способу й умов життя.

Цією публікацією Антонович намагався допомогти цілій групі українофільської польської інтелігенції, об'єднаних у гурток так званих "хлопоманів", визначити своє громадське становище в південно-західному краї. "Я побачив, - писав Антонович, - що поляки-шляхтичі, які живуть у південноруському краї, мають перед судом власної совісті дві вихідні точки: або полюбити народ, серед якого вони живуть, пройнятися його інтересами, повернутись до народності, яку колись діди їхні покинули, й ... невпинною працею замолити все те лихо, що заподіяли вони народові..., або, якщо моральної снаги на це не вистачить, - перейти в землю польську, де живе польський народ, щоб своєю особою не давати ще одного дармоїда, щоб, нарешті, перед самим собою спекатись тяжкого докору, що й я теж колоніст, теж плантатор що і я посередньо чи безпосередньо (це, правда, однаково) з'їдаю чужу працю, заступаю стежку до розвитку народові, до якого в хату заліз я, непроханий... Певна річ, я зважився на перше" [9].

Цю ідею служіння українському народові він проніс крізь усе своє життя, назавжди залишившись прихильником народоправства і федералізму. У своїй програмі "культурництва" (українофільства) Антонович ставив вимоги "дати народові освіту й громадське усвідомлення", стоячи на позиціях певної лояльності до уряду, намагався досягти цього виключно мирними, "дозволеними" методами.

Учений також уважав, що талановитим політиком у майбутній українській державі можна буде назвати лише ту людину, яка, будучи ознайомлена з усіма суспільними напрямами свого часу, зможе вибрати найбільш зручний момент для втілення у життя своїх планів. Загалом він неприхильно оцінював державність як елемент життя суспільства ("в історії держави ми бачимо лише показний бік, бачимо акторів на сцені, не знаючи того, що робиться за кулісами. Таким чином, історія повинна займатися життям власне народних мас, що складають народність" [10]).

В. Антонович обстоював також ідею соціального миру всередині нації (українська нація - давно утворена спільність, що виникла поза конкретним середовищем, своєрідна містична "понадкласова сила"), миру, який може забезпечити держава. Він уважав, що окремі соціальні групи можуть виробити взаємну повагу, але за умови, що панівна група, маючи свідомість, зрозуміє недоцільність експлуатації і піде на певні поступки.

Учений-народник твердив, що в історичному процесі діють певні "начала"; одні з них коріняться в основах народної техніки, властивої даному народові, інші (географічні) є зовнішніми чинниками. Історичний процес є боротьбою цих "начал" (точніше, розвиток, боротьба і взаємодія певних сил, начал і провідних ідей), унаслідок якої утворюються нові форми суспільного життя. Носіями "начал" є певні (вищі) соціальні верстви народу.

Суспільне життя, за його переконанням, складається залежно від "провідного народу" (або "духу народу"), від рівня свідомості, культури й освіти даного народу. Він уважав, що тільки при високому рівні народної освіти і культури можна найкраще втілити "провідну ідею", а при низькому - будь-які спроби організувати більш досконалі форми суспільного життя будуть марними (звідси - його програма "культурництва").

У недостатньому запасі культури як народу загалом, так і його керівників коріниться, на думку вченого, невдача українського народу втілити в життя свій одвічний демократизм (саме цей "принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства" [11, 18] був провідною ідеєю українців). "Трагічна розв'язка історії України, - писав Антонович, - викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, мали в собі вельми недостатній запас культури" [11, 20-21]. При цьому низькому ступені культури, коли над загальногромадськими інтересами панує "особиста вигода окремих людей та станів", демократизм не має змоги розвинутися й усталитися.

Окрім того, що В. Антонович аргументував докорінні відмінності українців і росіян в антропологічних та етнопсихологічних відношеннях ("Три національні типи народні", "Погляди українофілів"), велику увагу він приділяв характеристиці українців як окремого народу (нації). Його підхід до проблеми під поглядом антропології та психології давав йому підстави стверджувати, що український народ не може розглядатися як однорідне явище.

"Народність наша, - зазначав він, - з трьох явно виражених типів: південно-західний - галицький, північний та український". Проаналізувавши географію розміщення кожного з них, учений дійшов висновку, що "галицький тип відрізняється здатністю до найширшої ініціативи, прагненням до зближення із західними культурними народами, стійкістю у збереженні своїх національних особливостей".

Менше позивних рис він убачає в українському типові, який виділяється з-поміж інших палкістю, завзяттям та у котрого ініціатива передує думці (перш ніж обдумати вчинок і розмірити його зі своїми силами, цей тип починає діяти).

Третій, північний, тип українського народу, на його думку, характеризується індиферентністю, абсолютною відсутністю ініціативи. І хоч цей тип твердо зберігає свої особливості, проте мало піклується про те, аби "проявити їх у суспільному житті" [12].

Загалом же невід'ємною прикметою українського народу Антонович уважав його природжену нездатність і нелюбов до державного життя, протиставляв державі (з її регламентацією та апаратом, політикою державності задля державності) апофеоз вільної творчої суспільності.

Характеризуючи український національний тип як своєрідний бездержавний, учений наголошував, що росіяни розвинули у своєму історичному житті принцип авторитету і монархічної влади, поляки - принцип аристократизму, а українці - громадської правди і рівності; що росіянин, для прикладу, знаходить задоволення у придбанні багатства, сили, влади, а українець - у внутрішньому усвідомленні свободи, у розвитку особистості, усвідомленні справедливості й істини.

Український же народ загалом виявився, на думку вченого, нездатним творити своє державне життя тому, що вся його енергія пішла на відстоювання свого внутрішнього, не політико-державного, а соціального устрою. Тому вияв "українського духу", провідних ідей його історичного буття потрібно шукати саме тут. "Культурники-народовці" намагалися спрямувати діяльність громад на культурно-освітню роботу, на розвиток національних почуттів - національної свідомості українського народу.

Тож першою прикметою праці української інтелігенції, як зазначає у своєму "Призначенні України" письменник і публіцист Юрій Липа, була "муравлиність"; працювали щоденними, дрібними зусиллями. "І як же їм перешкоджали в тій праці російська адміністрація, поліція і російські інтелігенти![…]. Справді, треба вірити в муравлиний інстинкт цих інтелектуалістів. Вони своїми працями дали матеріял до будови українського "мурашника" духовности. Вміли цю працю укрити в форму найбільш "захисну" перед очима своїх ворогів… Яка упертість життя в цих людях української раси! Може, ця важка упертість і зробила їх нездатними до чогось рухливішого в житті. Їхні прагнення оберталися в таких вузьких формах: статейка в газеті, реферат на зборах, недільні школи, "просвічування", несистематичне популяризування маловажливих відомостей, виховання без політики виховання" [13].

Зрештою, проти такої вузькості були протестанти вже й тоді. Власне, це і є, на думку вченого, друга прикмета праці українських інтелігентів: з протесту - утеча до власного еготизму (самозакоханості).

Класовим інтересом української інтелігенції, головною умовою її добробуту та нормального існування, на думку іншого науковця - Миколи Міхновського, громадського і політичного діяча, публіциста та військового організатора, є націоналізація преси, школи та літератури у справі щодо України: "Що москалі, а надто їх інтелігенція віднесуться до цієї справи вороже і вжиють всіх культурних і збройних сил своєї нації - це не диво, бо вони цим оборонятимуть свій інтерес, бо хочуть залишити навіки власну монополізацію літератури, преси і школи на Україні, з яких вони в значній мірі живуть[…]. Єдиний порятунок української інтелігенції є - стати в оборону прав політичних і культурних свого народу, здобувати національну школу, пресу і літературу, в цім вона найде собі свій економічний порятунок, свій добробут, свою почесну діяльність, твердині і могучий ґрунт так довго, доки існуватиме українська нація" [14].

Розмірковуючи над глибоко закоріненими причинами "москалефільства" української революційної інтелігенції, учений науково-публіцистично пояснює їх самим становищем української нації, становищем "безправного і безсилого раба" - рабство політичне і рабство економічне українців виховувало і виховує в них психологію рабства духовного. Він переймався проблемами браку української національної преси, літератури, школи та необхідності вчитися у школах московських і шукати відповіді на духовні запити життя в московській пресі й літературі, тому що це "мимоволі привчає українця дивитися на світ, на себе і на свій нарід через "московську" призму, мимоволі витворює в нього психологію духовного рабства московської думки, московської культури".

Брак політичного виховання (як і політичного досвіду) не давав українському інтелігентові зрозуміти суті речі, головних і справжніх причин класового антагонізму, що розпочався у московській нації. "Він оптимістично мріяв, що московська демократія несе з собою свободу і щастя усім поневоленим народам російської держави, щиро і палко прилучався до неї, віддаючи свої інтелектуальні сили і життя своє за здійснення ідеалів. Прилучався і загибав, загибав без жодної користі для своєї нації. І так тяглося довго, довго…" [14].

Більшу частину ХІХ століття українська інтелігенція, як і російська, лишалася незначною групою суспільства, часто розірваною інтелектуальними суперечками, настроєною проти уряду, ізольованою від мас і зануреною у власні справи. І все ж вплив її, на перший погляд, непотрібної та малозрозумілої діяльності виявився набагато сильнішим, ніж могла уявити сама тогочасна інтелігенція.

Особливе місце у становленні й розвитку української політології як науки посідав видатний учений, політичний і громадський діяч Михайло Драгоманов (1841 - 1895), можливо, єдиний противник народницької школи в українській політичній науці [один з її засновників (разом із Костомаровим)] дореволюційного етапу (він розпочав свою наукову, педагогічну й громадсько-політичну діяльність на початку 60-х років позаминулого століття).

У своїх публіцистичних працях М. Драгоманов зробив спробу обґрунтувати необхідність переходу від вузького "культурництва" і "свідомого українства" до створення політичної доктрини і політичних організацій українського національного руху. Його творчість справила величезний вплив на нові покоління учених, які здійснили злам в українському державознавстві, заснувавши новий, протилежний народницькому - державницький напрям в українській політичній науці.

І, можливо, зараз так не вистачає Україні й свідомим українцям такої величної постаті, якою був М.Драгоманов.

* * *

"Дай руку мені, Людино,
Це буде наш форум духу!"
Ліна Костенко

Розмова, розпочата запропонованою темою - "До проблеми пробудження сили духу "нових людей" у Київському університеті як науковому, освітянському, культурному осередку формування української інтелігенції та національної еліти", досить серйозна й розлога. Наразі вона ґрунтується лише на кількох паралелях між минулим і прийдешнім у риторичних аспектах. Насправді ж потребує нашого подальшого осмислення й аналізу. Адже одне із найактуальніших завдань розбудови незалежної Української держави - відродження національної культури, зокрема культури риторичної, - до сьогодні залишається відкритим.

Так чи інакше, йдеться про глибинне вивчення багатогранної творчої спадщини кращих представників тогочасної української інтелігенції та еліти, про збереження і примноження кращих традицій лицарів духу Київського університету. Усіх тих, хто свято вірив у відродження своєї Батьківщини, її державності й заповідав своїм наступникам - прийдешньому поколінню - любити Україну всім серцем. Усіх тих, хто не просто мріяв, а докладав максимум зусиль до пробудження національної свідомості своїх підопічних студентів, пробуджених силою духу та риторикою.

І от знову - нове століття й "нові люди", обрані уже своїм часом. А точніше - ми самі обрали і перехідну добу, і нашу державу, і наші родини, аби пізнати самих себе та творчо реалізуватися у цьому світі… Тому ще так важко побачити й почути одне одного, бо ж, знаємо, "велике бачиться на відстані", а також "обличчям до обличчя обличчя не побачити"…

У жовтні 1999 року мені поталанило захистити кандидатську дисертацію за темою "Проблема формування національної еліти України крізь призму преси 90-х років", яку я розглядала у контексті становлення еліти інформаційної, а також у контексті проблеми виховання елітарної особистості [15].

Саме елітарної, а не елітної, бо остання загалом відповідає лише зовнішнім ознакам еліти (матеріальне становище, належність до "верхівки" суспільства за соціальним статусом тощо), а зрештою, може й не бути носієм елітарності, а лише презентувати себе у власному елітному прошарку як квазіелітарна особистість.

Натомість елітарна особистість може взагалі не входити до елітного прошарку, проте бути носієм якостей елітарності, нести у собі потенціал входження до еліти. Це особистість аристократична, харизматична, пасіонарна [16]. Це рівень розвитку особистості, що культивує в собі свій неповторний внутрішній світ, свою власну систему духовних цінностей, в основі якої - творче ставлення до світу, здатність створювати саму себе, навколишній світ, своє життя.

Як викладачка Інституту журналістики (а з цим підрозділом Київського національного університету імені Тараса Шевченка мене пов'язує загалом майже дванадцять років мого свідомого життя) я, як і переважна більшість моїх шанованих колег, беру на себе відповідальність запроваджувати новітні ідеї нашого часу.

Ці ідеї безпосередньо пов'язані й з тими навчальними дисциплінами, які доводилося читати студентам (а варто згадати, наприклад, такі, як: "Українська еліта, державна кадрова політика та механізм її реалізації", "Зарубіжна література", "Історія світової літератури", "Літературно-художня критика", "Українська література", "Журналістська майстерність", "Аналітичне письмо", "Еристика", "Риторика"), і з пошуками новітніх методик та методів їх викладання, а також і з запропонованою мною багатогранною факультативною творчою співпрацею зі студентами.

Проте очевидно, що запровадження новітніх ідей пов'язане щонайперше із науковою розробкою теми мого наступного дисертаційного дослідження - "Риторика в системі професійної підготовки журналістів".

Тож доручені мені навчальні дисципліни (а надто - "Риторику") я розглядаю як основу високого професіоналізму майбутніх журналістів, як одну з найважливіших складових журналістської майстерності саме в контексті проблеми становлення професійної (інформаційної) еліти України й виховання національно свідомої елітарної особистості на межі століть.

Я щиро радію за студентів з приводу закономірного повернення "цариці душ" та "княгині мистецтв" до Інституту журналістики нашого університету. І сьогодні дозволю собі говорити не стільки про "передчуття недовідомих верств", скільки про передчуття радості риторичної творчості, оскільки цей навчальний курс, по суті, тільки-но починає свою шляхетну ходу [17]. Отже, значною мірою і від мене залежитиме, як триватиме розвиток такої достойної і почесної справи.

"Радість риторичної Творчості" - це мій реальний внесок у розвиток вітчизняної науки, освіти й культури ХХІ століття! Це скромний дар Київському національному університету імені Тараса Шевченка як осередку інтелектуально-духовного життя української інтелігенції та еліти! Я до цього прагнутиму й працюватиму з тими якісно іншими "новими людьми", пробудженими силою й енергією людського духу та мистецтвом переконання Живим Словом. Працюватиму з тими, кому це буде потрібно, й робитиму це доти, доки буде на це воля Божа.

1. Замлинський В. О. З високою місією // Київський університет імені Тараса Шевченка. Сторінки історії і сьогодення. - К., 1994. - С. 17.
2. Субтельний Орест. Україна: Історія: Пер. з англ. Ю.Шевчука. - 2-е вид. - К., 1992. - С. 200-201.
3. Єфремов С. О. Історія українського письменства. - К., 1995. - С. 240, 368, 373-374.
4. Кравченко Богдан. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття: Пер. з англ. - К., 1997. - С. 57-58.
5. Сидоренко Наталя. Національна еліта як рушій творення української преси // Журналістика й проблема формування нової політичної еліти в посткомуністичних державах: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. / За заг. ред. А. З. Москаленка. - К., 1996. - С. 69.
6. Чижевський Д. До світогляду Шевченка // Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядн.: М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. - К., 1993. - С. 329-330.
7. Лепкий Богдан. Про життя і твори Тараса Шевченка. - К., 1994. - С. 134.
8. Щербакова Олена. Шевченкова віра в людину в контексті проблем формування національної еліти України // Інформаційна сфера як духовне явище / За ред. А. Москаленка. - К.: Центр вільної преси, 1999. - С. 72-78.
9. Потульницький В. А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К., 1993. - С. 65-66.
10. Кафедральне "Вірую" Володимира Антоновича. Публікація та коментар Олександра Кияна // Київ. старовина. - 1992. - № 3 - С. 68.
11. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991. - С. 18, 20-21.
12. Антонович В. Вступна лекція до курсу історії // Київ. старовина. - 1992. - № 3. - С. 68-69.
13. Липа Юрій. Призначення України // Політологія. Кінець Х1Х - перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. - Львів, 1996. - С. 666-667.
14. Міхновський Микола. Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії // Там само. - С. 151.
15. Щербакова О.А. Проблема формування національної еліти України крізь призму преси 90-х років: Дис. ... канд. філол. наук: 10.01.08. - К., 1999. - 241 с.; Щербакова О.А. Проблема формування національної еліти України крізь призму 90-х років: Автореферат дис. ... канд. філол. наук: 10.01.08. - К., 1999. - 20 с.; та ін.
16. Щербакова Олена. В очікуванні особистості нового типу ("пасіонарність"-"меритократія"-"харизма") // Укр. журналістика - 99 / За ред. А.З.Москаленка. - К.: Центр вільної преси, 1999. - С. 106-111.
17. Щербакова О.А. Кілька штрихів до курсу з риторики в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка // Наук. записки Ін-ту журналістики. Т. 1: жовт. - груд. - К., 2000. - С. 11-12.