Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою низкою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної детермінованої політичною діяльністю лексики, а й у своєрідному відборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей і умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння такими стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик до того ж стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть організації, специфіку побудови промови.
Працюючи над "сценарієм" підготовленої промови, досвідченому політику доводиться ретельно продумувати і її композицію, і її мовне наповнення. Причому кожний відносно завершений смисловий фрагмент промови (вступ, основна частина, висновок) оформляється з урахуванням його комунікативно-цілого, змістового та стилістичного призначення. При цьому особливого значення набуває вибраний стилістичний регістр мовлення - своєрідна динамічна комбінація мовних нейтральних і виражальних засобів.
Враховуючи, що головна мета політичного дискурсу - завоювання та утримання влади, правомірно припустити, що у мовленні політиків дістають мовне вираження відносини влади. Мова вираження цих відносин в офіційному дискурсі є "сильною" мовою, що свідчить про досить високий статус мовця. Ознаки "сильної" мови, її стильові межі багато в чому збігаються з якостями заздалегідь підготовленого тексту [1, 129]. Такий текст демонструє підвищену увагу мовця до лінгвістичного наповнення свого послання. До розряду таких текстів належить і політична ораторська промова [2, 27].
До основних характеристик таких текстів, як свідчать сучасні лінгвістичні дослідження [3, 77], належать: синтаксична складність; більший обсяг відповідних синтаксичних одиниць, а значить, і більш розмірений темп; менша швидкість інтеракції; опора на синтаксичні структури, засвоєні на пізніх етапах оволодіння мовою; складні речення, часто з кількома підрядними.
Особлива роль у встановленні комунікативно-стилістичної тональності спілкування, безперечно, належить лексиці та фразеології. Саме від стилістичного забарвлення слів, словосполучень і висловів, що використовуються в тексті, багато в чому залежить, яким він буде - книжним чи розмовним, строго офіційним або інтимно-невимушеним, урочисто-високим або знижено-фамільярним.
Політичний дискурс, що розглядається нами переважно як жанр публічного мовлення, зрозуміло, не може претендувати на скрупульозність законодавчого акту чи на концептуальну складність наукової статті. Надмірна книжність, велика кількість слів з абстрактним значенням або високим стилістичним забарвленням, штампами офіційно-ділового стилю, вузькоспеціальною термінологією протипоказані публічному виступу, бо вони ускладнюють сприймання тексту слухачами і живий контакт з аудиторією.
Досі актуально звучать вимоги до публічного мовлення, сформульовані ще в 20-х роках XIX століття професором Д. Е. Васильовським [4, 56]. "Красномовство, - пише професор, - мусить відрізнятися переважно лаконічністю та простотою. Ніщо не може протистояти стислості промови, що вміщає в себе всю силу міркувань і доказів; кожне слово її обсипається іскрами думок (...) Чим більш промова уподібнюється суспільній розмові, тим зручніше навіяти потрібні думки свої слухачам (...) Простота, пов'язана зі стислістю висловів, надає красномовству тих сильних рис, якими вражається серце і перемагається розум".
Метою спілкування політиків є втілення певної ідеології, що означає цілеспрямований вплив на адресата з допомогою певних мовних засобів. Аналізуючи тісний зв'язок між поняттями "мова" та "ідеологія", потрібно брати до уваги, що тут ідеться не про ідеологічний характер мови як суспільного явища, а про ідеологічно зумовлений характер застосування конкретних мов. Характерно, що ситуації, коли мова реально впливає на свідомість внаслідок своєї природної специфіки (відношення "мова - ідеологія"), суспільно менш значущі, ніж ситуації, коли свідомо формуються певні властивості мови з метою її подальшого використання для впливу на масову та індивідуальну свідомість і поведінку (відношення "ідеологія - мова - ідеологія").
Розглядаючи проблему зв'язку мови та ідеології, необхідно враховувати такі аспекти: 1) одна і та ж інформація по-різному сприймається і впливає на людину залежно від її соціального статусу і світогляду; 2) семантика інформації може бути організована по-різному, щоб впливати на різних людей з метою підпорядкування їх загальній системі поглядів, вбуттєвлення в їхню свідомість загального світогляду; 3) управління семантикою інформації сприяє орієнтації аудиторії на політичне сприймання дійсності.
Маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою мови призводить до того, що ідеологічні конотації певних слів спотворюють їхнє значення. Такі властивості мови, як рухливість семантичної структури слова, складність відмежування конотації від прямих денотативних значень, варіативність денотативних і конотативних значень одних і тих самих мовних знаків під впливом соціальних чинників, багатокомпонентність як лексичного, так і прагматичного значення, наявність пізнавального та комунікативного, об'єктивного і суб'єктивного в значенні, синонімічні й асоціативні зв'язки слів, модальність висловлювання, оцінність семантики і т.д., навмисно і цілеспрямовано використовуються пропагандою.
Більшість власне лінгвістичних передумов вживання мови з метою впливу містяться у сфері устрою мовної системи, орієнтованої на основну функцію мови - бути засобом спілкування між людьми. Текст - лінійний і принципово обмежений, а світ значення - багатоликий і темпорально не лімітований. Ця суперечність є одним з основних чинників формування побудови природної мови, при якому будь-яке висловлювання має кілька смислових пластів - комплекс смислів, що виявляються явно або є прихованими.
Найбільш очевидним у плані мовного впливу є потенціал лексики. Її основою є уявлення про розширюваність, невизначеність і абстрактність значення слова. На рівні слова існують ситуації спілкування, коли комунікативна семантика слова суперечить його семантиці. Це пов'язане з тим, що комунікативна семантика виходить із комунікативних цілей усього висловлювання і тим самим її дані є ієрархічно вищими порівняно з даними стандартної словникової семантики, що їм підпорядковуються.
Ефект мовного впливу може мати і варіювання (відповідно вибір) усередині стилістично нейтральної та нетермінологічної лексики. Це зумовлене тим, що в усякому описі дійсності присутні риси, привнесені засобами його інтерпретації. Мовні вислови не означають дійсність, а інтерпретують її. Навіть залишаючись у межах самого інформування, ми вимушені констатувати наявність у сигніфікативному пласті плану змісту мовних висловів великої кількості компонентів, що сприймаються на інтуїтивному рівні, але погано піддаються експлікації. Усередині нейтральної лексики відбувається своєрідне маніпулювання свідомістю слухачів, коли одне слово з певною метою свідомо підміняється іншим. У таких випадках промова розрахована на відсутність у багатьох з нас уміння слухати, на "мовчазне примирення не багатьох посвячених", "на лінь розуму і серця, безпосередньо не зачеплених" [5, 119].
Аналогічну реакцію слухачів розглядає Д. Локк у "Дослідженні про людський розум", де він побудував оригінальну теорію "зловживання словами" [6]. Крім ототожнення слів і речей, Д. Локк називає такі джерела зловживань: а) використання слів, яким або не відповідають ніякі ідеї (такими, на його думку, є багато філософських і релігійних термінів), або відповідають ідеї, хоч і безперечно важливі, але неясні й неоднозначні (мудрість, слава, милість); б) нестійке вживання слів, при якому їхнє значення змінюється час від часу; в) внесення навмисної неясності за допомогою вживання слів у незвичайних значеннях, введення нових двозначних термінів, нестандартного з'єднання слів; г) використання слів для позначення того, що вони в принципі не можуть висловлювати; д) прийняття слів на віру, тобто недоврахування багатозначності слова і розпливчатості його значення; е) непомірна образність мовлення. Типологія Д. Локка має прямі аналогії в сучасних дослідженнях, присвячених лінгвістичним аспектам спотворення істини.
Публічне мовлення відкрите для розмовно-зниженої лексики, яка широко вживається у виступах політиків. Причинами цього, на нашу думку, є те, що, по-перше, розмовні слова і звороти, у тому числі прислів'я і приказки, сприяють деофіціалізації мовлення, роблять спілкування більш невимушеним, допомагають втримувати контакт з аудиторією; по-друге, з їх допомогою людина може висловити якнайширший спектр своїх оцінок і емоційних станів - гнів, роздратування, несхвалення, іронію тощо.
Пропагандистське вживання стилістичних засобів і прийомів визначається тим, що експресивність, яка створює новизну і неповторність образу, є результатом суб'єктивно-індивідуального підходу адресата до їх використання, заданості цілей і мотивів мовного спілкування, навмисності пропагандистської мовної ситуації.
Принцип спрямованого семантико-прагматичного моделювання смислового змісту об'єднує лексико-семантичне і синтаксико-семантичне варіювання. Лексико-семантичне коливання в значенні слів виявляється в таких моделях: старе слово (форма) - новий зміст; старий зміст - нове слово (форма); перифраз; підміна понять; розпливчастість значень; семантична контамінація та ін.
Х. Циммерман [7, 16] теж зазначає, що факт вживання мови в політичних цілях виявляється і в семантичній структурі речення, оскільки тут яскраво виявляються мовні інтенції мовця і "пропагандистське втручання в мову". Автор визначає "значення слова як вживання його в контексті", враховуючи при цьому, що таке розуміння значення є евристичною передумовою всього дослідження, позаяк саме у політичних поняттях набагато важче, ніж у будь-яких інших, виявити зміст незалежно від ідеологічних, пропагандистських моментів і полемічних дефініцій.
Отже, доцільно досліджувати характер слововживання, не виходячи при цьому з якогось загального змісту слова і водночас не вичленяючи цей загальний зміст зі всієї сукупності особливостей слововживання. Питання про значення слова, як бачимо, зводиться до питання про мовний контекст.
1. Ochs E., Shieffelin B.B. Acquiring Conversational Competence. - London, 1983. - 208 p.
2. Стриженко А. А. Язык и идеологическая борьба. - Иркутск, 1988. - 147 с.
3. Макаров М. Л. Социально-дейктическое измерение стиля // Языковое общение: процессы и единицы: Межвуз. сб. науч. трудов. Калининский гос.ун-т. - Калинин, 1988. - С. 76-81.
4. Василевский Д. Е.. Речь, произнесенная в торжественном собрании Императорского Московского университета. - Москва, 1824. - С. 12-14.
5. Васильева А. Н. Основы культуры речи. - Москва, 1994. - 361 с.
6. Локк Дж. Опыт о человеческом разуме // Локк Дж. Избранные философские произведения: В 2 т. - Москва, 1960. - С. 57-695.
7. Zimmerman H. D. Die politische Rede: Der Sprachgebrauch Bonner Politiker. - Stuttgard etc., 1975. - 237 S.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові