Особливо любив колоритні подробиці, а також художні деталі чудовий прозаїк, публіцист О. І. Купрін (1870 - 1938). Він досліджував таємниці життя в повному розумінні цього слова з не меншою пристрастю і скрупульозністю, ніж справжній науковець. Так, у його повісті "Яма" виведено оригінальний образ газетного репортера, актора Платонова, який випробував більше десятка різних професій: працював токарем, складальником, кочегаром, рибалкою, вантажником, продавцем і т.д. І до цього його спонукала не життєва скрута, чи злидні, а лише "безмірна жадібність і нестримна цікавість". У хвилини відвертості він ділиться із співбесідниками потаємними думками: "Їй-богу, я хотів би на кілька днів зробитися конем, рослиною або рибою чи побути жінкою і відчути пологи; я б хотів пожити внутрішнім життям і подивитися на світ очима кожної людини, яку зустрічаю. І ось я безтурботно мандрую по містах і селах, нічим не зв'язаний, знаю і люблю десятки ремесел і радісно пливу всюди, куди бажано долі направити мої вітрила..."[2,89]. Невтомний репортер - вольова людина, а тому планує і надалі наполегливо вивчати навколишнє життя в усіх його різноманітних виявах. Так, він прагне влаштуватися робітником на рейкопрокатний завод, щоб зсередини побачити складний колектив, його пекучі проблеми. Характерно, що цей герой наділений деякими спільними рисами, притаманними й самому автору твору. Адже О. Купрін з метою глибокого пізнання життя теж часто цілеспрямовано міняв професії. І, мабуть, не рідше це робив, ніж Платонов. У цьому зв'язку згадується Ф. Кафка, який часто повторював таку думку: "Я не пишу нічого такого, що б зовсім не мало відношення до мене" [3].
В іншому місці теж знаходимо дещо подібні до попередніх думки, де О. Купрін фігурально називає письменника репортером життя. "Іди, - пропонує він, - у похоронне бюро, стань факельником, переживи з рибалками шторм на відірваній крижині, встрявай рішуче всюди, броди, побувай рибою, жінкою, народи, якщо зможеш, залізь у саму гущину життя. Забудь на якийсь час себе. Покинь квартиру, якщо вона у тебе гарна, все кинь на письменницьку справу..."[4].
У повісті "Поєдинок" змальовано із складною долею образ офіцера Василя Назанського. Він, зокрема, розмірковує про "непереборну, обов'язкову владу минулого" [1,264], що зберігається одночасно в радісних і щемливих спогадах про таке далеке і близьке. Характерно, що душею тієї пам'яті є незабутня промовиста конкретика, яка на все життя закарбувалася в серці. "Так ось, - каже В. Назанський Ромашову, - в цих невинних дрібницях - все моє багатство" [1,264]. І серед цих пам'ятливих романтичних дрібниць - лист від коханої жінки, написаний великими літерами, тонким нервовим почерком. Його він і читає офіцеру Ромашову, знову заново переживаючи минуле.
О. І. Купрін чітко, прозоро бачив різницю між втомлюючими увагу елементарними, простими подробицями і багатозначними, промовистими деталями. Він уважав жахливими "буденні, звичні дрібниці, ці ділові, денні, комерційні розрахунки, цю тисячолітню науку любовної обхідливості, цей прозаїчний уклад життя, що усталений віками" [2,62]. Письменник підкреслював, "що в цих непомітних дрібницях абсолютно розчиняються такі почуття, як образа, приниження, сором" [2,62]. А тому вони, звичайно, слабо доходять і по-справжньому не тривожать читача.
Той самий не байдужий для нас персонаж твору Платонов висловлює також думку, що в публіцистиці, зокрема в передових статтях, ми наштовхуємося на різноманітні "крики суєтних душ", в яких наявна добірна, рафінована лайка, разючі слова, пов'язані з викриттям, звинуваченням окремих типів, різного характеру образи, приниження і т.д. Хоч ці статті несуть у собі непідробний гнів, напруження, позначене розлютованістю авторів, однак достатньою мірою не зачіпають емоційну сферу читача. Письменник глибоко переконаний, що криком, разючими, оглушливими словами нікого не залякати та не пройняти, і наводить широковідоме народне прислів'я, очевидно пов'язане з анекдотами: вереску багато, а шерсті мало. Тобто письменник уважає неефективним у газеті подібний виказ грубої лайки. Альтернативу він бачить в іншому й вважає, що "страшніший від будь-яких страшних слів, у сто разів страшніший, який-небудь такий маленький прозаїчний штришок, котрий вас раптом по лобі ошелешить" [2,62-63]. Продовжуючи розгляд цієї ж думки в іншому місці твору, автор твердить, що головне, аби в оповіді митця затаювалася "якась-то жахлива, непереборна дійсність життя" [2,66]. Її, звичайно, важко втілити, виказати у відповідних словах, підтексті. Для цього треба володіти особливим умінням відтворення дійсності. "Тут, - мовляє О. І. Купрін, - потрібно велике уміння взяти яку-небудь дрібничку, знікчему кинутий штришок, і вийде страшна правда, від котрої читач з ляку забуде стулити рот. Люди жахливе шукають у словах, у криках, жестах" [2,66]. І вони, звичайно, мають рацію. Але біда полягає в тім, що ці подробиці часто не несуть у собі справжнього художнього елементу і не зачіпають належним чином увагу читача.
Письменник порушує також питання про відображення у газеті різних сенсаційних подій чи фактів: погрому або побиття чи приборкання в'язнів у казематі тощо. "Звичайно, - наголошує автор, - описуються городові, ці слуги свавілля, ці опричники сьогочасності, крокуючі по коліна в крові, або як там іще пишуть в цих випадках? Звичайно, обурливо і боляче, і гидко, але все це - розумом, а не серцем" [2,66].
О. Купрін також наводить ряд прикладів, коли подробиця переходить рамки свого узвичаєного функціонування і трансформується в повноцінну художню деталь, а, образніше кажучи, це те ж саме і коли пішак на шахівниці здобуває статус ферзя. Ось один із цих прикладів. Якось автору довелося познайомитися із хронікерською заміткою, написаною одним із класиків французької літератури. У замітці привернули його увагу рядки, в яких змальовувалися прикінцеві думки, відчуття людини, яка була засуджена на страту. "Голосно, сильно, блискуче описує, - ділиться думками О.Купрін, - а я читаю і ... ну, ніякого враження: ні хвилювання, ні обурення - одна нудьга" [2,67]. З метою протиставлення цього матеріалу автор згадує іншу хронікерську замітку, в якій розглядалася також тема засудження злочинця у Франції до смертної кари. Прокурор, який був присутній під час приготування в'язня до страти помітив, що убивця одягає черевики на босу ногу, і, дотримуючись найменших формальностей процедури, нагадав останньому про його опущення: "А шкарпетки чому не одягли?" Той подивився на прокурора, замислився і відповів: "Чи варто?" "Розумієте, - доводить О. Купрін, - ці дві короткі репліки мене як каменюкою по черепу! Відразу розкрився переді мною увесь жах і вся дурість насильницької смерті" [2,67].
Наводиться й інший випадок у військовому підрозділі, коли відійшов у інший світ піхотний капітан - душевна людина, хоч і п'яниця та волоцюга. Герою твору довелося одягати друга-офіцера в мундир, щоб відповідно спорядити його в останню дорогу. Він, природно, хвилювався і не міг продіти крізь вушка еполетних гудзиків, а потім через дві дірочки в мундирі шнурок, що зав'язувався аж на підкладці. Після багатьох спроб йому спало на думку, що цей шнурок треба зав'язати тугим вузлом. Адже його розв'язувати вже нікому більше не доведеться. Ця, на перший погляд, примітивна подробиця подіяла на персонажа сильніше, ніж усі разом враження від зовнішніх ознак смерті. "І відразу, - ділиться він споминами, - я всім своїм єством відчув смерть. До того часу я бачив осклілі очі капітана, ощупував його холодний лоб і все якось не осягав смерті, а подумав про вузол - і всього мене пронизало і наче пригнуло до землі просте і сумне усвідомлення про невідворотність, неминучість загибелі всіх наших слів, справ і відчуттів, про загибель усього видимого світу... "[2,67]. Як бачимо, художню деталь О. Купрін вважає важливою рушійною конкретно- емоційною силою, здатною у свідомості читача пробудити сильні, посутньо необхідні асоціації.
Водночас письменник, глибоко розуміючи вагоме значення художньої деталі та подробиці для творчості, різко виступає проти байдужності та недооцінки її іншими митцями. Він, абстрагуючись, зводить свою думку до одного сфокусованого варіанта. "Всі ми, - розмірковував О.Купрін, - проходимо повз оці характерні дрібниці байдуже, як сліпці, немов не помічаючи, що вони валяються у нас під ногами. А прийде художник, і розгляне, і підбере. І раптом так уміло поверне на сонці крихітну шматинку життя, що ми всі охнемо. "Ох, боже мій! Та адже це я сам - сам! - особисто бачив. Лише мені просто не спало на думку звернути на це пильну увагу" [2,68].
Отже, можна зробити висновок, що захоплення О. І. Купріна необхідними, вдалими подробицями, іскрометними у виказі правди й у вияві людського чуття деталями допомогли йому визначити їх почесне місце в художній і публіцистичній праці.
1. Куприн А. И. Собрание сочинений: В 5 т. - М., 1982. Т 2.
2. Там само. - Т 4.
3. Киреев Руслан. Превращение Франца Кафки// Труд. - 1999. - 18 июня.
4. Слово о книге. Афоризмы. Изречения. Литературные цитаты. - М., 1969. - С. 120.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові