Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Видавнича справа в Україні на сучасному етапі: тенденції, проблеми

М. С. Тимошик

1. Українська видавнича справа в лещатах ринкової стихії.

2. Роль і значення друкованого слова в країнах розвиненої демократії.

3. Рівень законодавчої бази - стан видавничої справи.

4. Пільги для друкованого слова на Заході і в Україні.

5. Організаційний, тематичний, мовний і географічний аспекти проблеми.

1. Становище української видавничої справи у статистичному вимірі й порівнянні з європейськими країнами

На початку - невелика цитата, почерпнута з одного листа Тараса Шевченка із заслання до своїх побратимів:

"До вас слово, о братія моя українськая возлюбленная. Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи, серби, болгаре, чорногори, москалі - всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило".

У цих зболених словах великого Кобзаря йдеться про долю українського друкованого слова в умовах існування України у складі Російської імперії. Але коли уважно проаналізувати той стан, в якому ось уже кілька років підряд перебуває українське національне книговидання, і коли порівняти його у контексті розвитку сучасної світової книговидавничої практики, можна дійти висновку про існування тут невтішної паралелі.

Для підтвердження сказаного наведемо кілька цифрових показників, які характеризують динаміку випуску друкованої продукції в Україні на душу населення за останні десять років. До речі, за таким показником віддавна визначається рівень розвитку демократичних процесів у цілому й освіти зокрема тієї чи іншої країни. Перша колонка - рік, друга - кількість книг у примірниках:

1990 - 3,2

1991 - 2,6

1992 - 2,4

1993 - 1,7

1994 - 1,01

1995 - 1,33

1996 - 1,01

1997 - 1,1

1998 - 0,88

1999 - 0,36

2000 - 0,89

Для порівняння: у царській Росії (за даними статистики 1913 року) на душу населення щороку виходило друком 2 книги, за роки існування Радянського Союзу - 4. У розвинених країнах Заходу цей показник сягає нині 14-16 назв.

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності продовжує скорочуватися. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн примірників книг, то 2000 року - на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі - 150, у Росії - 300 млн примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок браку вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, - майже 55 млн книжок, які щороку завозять в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 350 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних меценатів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування закордонного виробника, і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. Насторожує інше: послідовна й настійлива тенденція щодо консервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно-політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку держави.

2. Причини і витоки проблеми

Коли проаналізувати підшивки української періодики минулого десятиліття щодо зазначеної проблематики, то навіть за тоном самих заголовків газетних публікацій можна відчути, що приносила вітчизняним видавцям і книгорозповсюджувачам дика, неконтрольована державою стихія, в яку тією ж державою бездумно було кинуто все, що вкладається в таке архіважливе і стратегічно сильне поняття, як національна книга - надбання вікової мудрості нашого народу, запоруку його самобутності, сили волі.

Спробуймо задуматися над такими заголовками:

"За бідну культуру замовимо слово" (Вечірній Київ. - 1990. - 27 жовт.).

"Захистити друковане слово" (Літературна Україна. - 1991. - 4 лип.).

"На шляху до остаточного щезання? Доля української книги в суверенній Україні" (Літературна Україна. - 1993. - 9 вер.).

"Прощавай, українська книжко" (Сільські вісті. - 1996. - 12 лип.).

"Закон, якого так довго чекали, "доб'є" книговиробників" (Киевские ведомости. - 1996. - 28 серп.).

Події, що визначали стан книговидавничої галузі, хронологічно розвивалися так.

1990 року, у відповідь на проголошення Україною державного суверенітету, Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визнаних нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через що зупинялася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу державних мужів і громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету Міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат - із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, що здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків загального їхнього виробництва.

Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради України і майбутній перший Президент суверенної України Л. Кравчук назавжди увійшов в новітню історію українського друкарства, як прозірливий державний діяч, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.

Сформований після виборів нового президента новий склад Кабінету Міністрів скасував цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно невигідною, а для багатьох видавців - і непотрібною.

Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості всіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно вирішити це питання через законодавче поле. У цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу.

Під час розробки у 1995 році концептуального варіанта проекту Закону України "Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників" здійснювалися неодноразові спроби відновити чинну до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.

1995 рік. Парламентом України було "провалено" Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осадчук так пояснює причину неприйняття парламентом цього закону:

"Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято".

3. Сучасне вітчизняне законодавство щодо видавничої справи

У цілому ситуація в українській книговидавничій справі на кінець 90-х років минулого століття характеризується такими особливостями:

— знизилася до критичної межі кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами), що спричинило до поглиблення кризи освіти і науки в державі;

— припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального потенціалу;

— падає авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;

— Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього закордоння, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу в поліграфічному відношення книжкову продукцію;

— втрачаються кваліфіковані фахівці, а отже, знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає кількість підприємств, які припиняють видання книжок і перепрофілюються;

— прогресує занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов'язаним з браком коштів на його модернізацію;

— стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною пересічному читачеві.

Перелічені тенденції розвитку сучасного українського книговидання були визначені учасниками Міжнародної конференції "Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи", що проходила в Києві 21-22 квітня 1996 року за підтримки і участі Ради Європи.

Отож, на кінець 90-х років ставало однозначно зрозумілим, що розвиток книговидавничої галузі в державі гальмує недосконале законодавство, яке докорінно слід було змінювати.

Закон України "Про видавничу справу" був затверджений Верховною Радою 5 червня і опублікований у пресі 18 липня 1997 року. Однак він так і не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обумовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були включені у відповідні законодавчі акти.

Головна вада цього закону в тому, що він продовжував консервувати ту систему оподаткування вітчизняної книги, яка не давала їй можливості конкурувати із закордонними, передусім російськими, виданнями.

У цілому характер сучасного законодавчого поля нашої держави щодо друкованого слова найкраще виокремити, проаналізувавши таблицю (за вибірковими даними Міжнародної асоціації видавців на початок 1997 року).

Якщо не брати до уваги Швецію та Данію, де віддавна валовий національний дохід на душу населення досить великий і висока ціна книги не є проблемою для покупців, то Україна, разом з Болгарією, завершує список тих країн, де національне законодавство не протегує розвиток національної видавничої справи.

Чергову спробу змінити законодавче поле в Україні щодо українського книговидання було здійснено влітку 2000 року під час Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів. Учасники наради в черговий раз прийняли звернення до Президента України з клопотанням про необхідність нагальних змін у податковому законодавстві, а Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, на виконання рішення наради, оперативно розробив і подав на розгляд Верховної Ради України необхідні документи. Ішлося, зокрема, про зміни й доповнення до Законів України "Про податок на додану вартість", "Про єдиний митний тариф", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" та "Про видавничу справу" .

Поданий пакет документів щодо порятунку української книги Верховна Рада розглянула у вересні 2000 року і… перенесла розгляд цього питання на січень 2001 року.

Законопроект "Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи" з великими труднощами був проголосований аж наприкінці березня 2001 року. Творці вітчизняної книги з нетерпінням очікували публікації затвердженого парламентом держави "свого" багатостраждального закону. Та цього разу все закінчилося повною несподіванкою і для прихильників, і для опонентів: проголосований конституційною більшістю депутатів закон через кілька днів, у результаті, правдоподібно, закулісних ігор, був… відкликаний. Випадок у законодавчій практиці безпрецедентний.

Країна

Податок на друковану продукцію (%)

Стандартний податок для інших галузей (%)

Країни з нульовою ставкою податку на друковану продукцію

Аргентина
Бразилія
Велика Британія
Ірландія
Латвія 
Литва
Норвегія
Польща
Росія
Уганда
Кенія

0
0
0
0
0
0
0
0
0
0
0

21
20
17,5
21
18
18
23
22
21,5
22
18

США

від 0 до 8,5 залежно від виду літератури

Країни з досить низькою ставкою податку на друковану продукцію

Туреччина
Швейцарія 
Люксембург 
Японія
Греція
Іспанія
Італія
Португалія
Словенія
Франція
Бельгія
Словаччина
Нідерланди
Канада

1
2
3
3
4
4
4
5
5
5,5
6
6
6
7

21
6,5
12-15
3
18
16
19
17
15-20
20,6
21
25
17,5
15

Країни з досить високою ставкою податку на друковану продукцію 
(ставка зрівняна з іншою продукцію)

Ізраїль
Чилі
Україна
Болгарія
Данія
Швеція

17
18
20
22
25
25

17
18
20
25
25
25

Через якийсь час за нього знову голосували. І хоч у травні 2001 року він був прийнятий, радіти з цього видавцям і поліграфістам не доводиться. Документ вийшов усіченим, переполовиненим, малосприятливим до започаткування кардинальних змін. До того ж, термін дії його надто обмежений - до 1 січня 2003 року.

Такою ж є й чинна законодавча база, аналіз якої неодмінно виводить на аналіз тенденцій, що склалися в українському книговиданні на початок третього тисячоліття. Їх можна виокремити в чотирьох головних аспектах:

- організаційному,

- тематичному,

- мовному,

- географічному.

4. Тенденції в організаційному, тематичному, мовному та географічному аспектах

Організаційний аспект

1. Завершення епохи монополії держави в розвитку видавничої справи.

До здобуття Україною незалежності в 1991 році існувало 25 державних видавництв. За останні десять років більшість із них залишається в підпорядкуванні державних органів.

У цілому обсяг продукції державних видавництв має тенденцію до скорочення. Так, за даними Книжкової палати, частка державного сектору вітчизняного книговидання у 1997 році складала: за кількістю назв - 46,6, за накладами - 59,4 відсотка.

2. Формування потужного блоку видавництв різних форм власності.

Усього в Україні на початок нового тисячоліття їх налічувалося понад 1500 (проти 705 у 1996 році). Однак переважна їх більшість - малопродуктивні (випускають від однієї до кількох назв на рік). В останні роки помітна тенденція до збільшення кількості видавництв, які протягом року не надрукували жодної книжки (у 1997 - 788 проти 252 у 1996 році).

3. Продовження неоднозначних процесів структуризації за тематичними і типологічними ознаками у групі видавництв різної форми власності.

Ідеться про проблеми видавничо-редакційного, творчого характеру: кого, що і як видавати? Як виробляти власну концепцію своєї діяльності? Як забезпечити високий рівень культури видання в умовах, коли за цю справу беруться люди, не підготовлені до неї, не посвячені в елементарні ази редакційних і видавничих проблем?

4. Загострення проблеми збуту видавничої продукції.

Відпрацьована в Україні десятиліттями система книгорозповсюдження, яка давала змогу через мережу об'єднання "Укркнига" донести друковане слово до найвіддаленішої сільської книгарні, в останні роки була ліквідована. Виникла потреба створення альтернативної дистрибутивної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з потенційним покупцем, замовником чи споживачем друкованої продукції.

Тематичний аспект

В умовах відсутності стабільної розмаїтості читацьких смаків і прогнозованості книжкового ринку, що властиве для суспільства перехідного періоду, українська видавнича справа у тематичному аспекті переживала в останнє десятиліття карколомні злети й падіння.

Зміну читацьких смаків, і, відповідно, тиражних потоків щодо тематики видань на початку 90-років можна умовно окреслити так:

—сексуально-еротична література і видання історичної тематики (розвивалися паралельно);

—твори класиків детективного жанру (А. Крісті, Ж. Сіменон, А. Чейз);

—романи жахів;

—література легкого жанру;

—кримінально-бандитська тематика сучасної історії;

—твори, за якими знімалися телевізійні "мильні" серіали;

—ділова література ринкової тематики (право, економіка, менеджмент, маркетинг);

—література з вивчення іноземних мов;

—комп'ютерні видання;

—словникові, довідкові видання;

—видання краєзнавчо-туристичного характеру.

1. В останні роки зберігається тенденція до збільшення читацького попиту на літературу так званого ділового, професійно зорієнтованого блоку. Домінує навчальна, довідкова, наукова книга. Першість за назвами і накладами утримують видання, адресовані учням загальноосвітніх шкіл, студентам і вчителям.

2. Тематично різноманітнішою стала література ринкової тематики: право, економіка, менеджмент, маркетинг. Молодий споживач книжкової продукції активно вивчає іноземні мови, серйозно вдосконалює свої комп'ютерні навички. Пожвавлення спостерігалося біля лотків, які пропонували гарно ілюстровані довідники, енциклопедії за галузями знань, професійними уподобаннями, хобі.

3. Повільно, але впевнено формується новий тематичний блок, який можна умовно назвати "література масового попиту сучасних вітчизняних авторів". Це те, до чого в сусідній Росії вже звикли і з чого тамтешні видавці мають добрий економічний зиск. Феномен сучасних українських письменників Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Марини і Сергія Дяченків, Олді (літературний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського) і Андрія Валентинова, твори яких за кордоном часто потрапляють у перші десятки списків книжкових хіт-парадів, спонукали наших видавців піти на певний ризик і спробувати переконати українського читача купувати книги доморощених, але "розкручених" авторів. Вдалим тут може бути приклад з книгою Ю. Рогози "День народження Буржуя": тираж її, що розійшовся по Україні за кілька місяців, склав 70 тисяч примірників.

Мовний аспект

За даними Книжкової палати України, питома вага українськомовних видань у загальній кількості випущених книг за перші п'ять років існування Української держави становила (у відсотках): відповідно за назвами і накладами

1991 - 33,8 53,8

1992 - 35 34,9

1993 - 41,5 45,4

1994 - 43,8 40,1

1995 - 47,1 47,7

На жаль, у наступне п'ятиріччя питома вага української книги почала скорочуватися.

З позитивних тенденцій у цьому блоці слід виділити такі:

1. Українськомовна книга все сміливіше і в більшій кількості почала проникати на східні й південні терени держави.

Проте таке пожвавлення спостерігається переважно у блоці навчальної та дитячої літератури. Цілий ряд регіональних видавництв, у тому числі й зі східних областей, включилися у справжню боротьбу за право видання тиражних українськомовних підручників.

2. Книги українською мовою все активніше почали готувати до друку видавці з Росії.

Ще в 1999-2000 роках такі випадки були поодинокими. Нині ця тенденція вже чітко окреслюється. Деякі російські видавництва змогли дістати від нашого освітнього міністерства грифи на видання тиражних шкільних підручників; інші (скажімо, "Росмен") готують яскраво оформлені українськомовні дитячі видання: казки, енциклопедії, довідники; ще інші небезуспішно роблять цей бізнес спільно зі своїми українськими колегами.

Прикладом такої співпраці може служити видавництво "Махаон-Україна". Співвідношення його літератури українською і російською мовами, яка поширюється в Україні, становить відповідно 80 і 20 відсотків.

3. На ярмаркових і фестивальних книжкових заходах останнім часом помітно пожвавилася діяльність бібліотек щодо придбання саме українськомовних книжок.

Передусім, для вищих навчальних закладів - як державних, так і недержавних. Підвищення вимогливості Міністерства освіти та науки щодо акредитації таких вузів, одним з основних критеріїв якої є тематична і кількісна наповненість книжкових фондів, дає свої результати. Більше коштів почали виділяти з державних та інших фондів і для публічних бібліотек у регіонах. Хоча це стосується більше літератури навчального плану.

Географічний аспект

1. Одна з цікавих тенденцій щодо формування нової структури видавничої галузі в Україні - створення групи приватних видавництв в обласних центрах, які за короткий час своєї діяльності змогли серйозно заявити про себе на загальнодержавному рівні.

У східному регіоні слід виділити "Фоліо", "Око", "Ранок", "Торнадо". Зміцнює свої позиції на загальноукраїнському книжковому ринку донецьке "БАО". У західному регіоні швидко віднайшли і заповнили свою нішу "Кальварія", "Фенікс", "Афіша".

2. Вбачається відновлення традицій книговидавничої справи періоду Української Народної Республіки, коли серйозно налаштовані видавничі підрозділи діяли не лише в обласних, а й у районних центрах.

Із найцікавіших - видавничо-поліграфічна фірма "Абетка" (Кам'янець-Подільський), "Відродження" (Дрогобич), "Вік" (Коломия), "Українське народознавство" (Опішне).

Висновки

1. Нині в Україні, всупереч вкрай несприятливому та шкідливому для майбутнього нації законодавству щодо книговидавничої галузі, шириться потужний інтелектуальний рух. Ідеться про те, що на початок третього тисячоліття у нас склався добрий гурт професійно підготовлених і рішуче налаштованих на працю видавців і друкарів різних форм власності, які вміло продовжують кращі традиції своїх попередників на книговидавничому полі, продукуючи немало гарних, конкурентоспроможних на європейському рівні книг. Окрім того, ці видавці та поліграфісти щораз голосніше заявляють про себе як згуртовану силу, яка налаштована, незважаючи на протидію певних кіл, відстоювати професійні й державні інтереси щодо захисту української книги в законодавчому плані.

2. Незважаючи на економічні негаразди, у суспільстві існує стабільно високий попит на добротну українську книгу: навчальну, наукову, пізнавальну, довідкову, художню тощо. Задовольнити цей попит не вдається не стільки через високу ціну книги, скільки через її географічну недоступність. Постала нагальна потреба у створенні під егідою державних органів потужної дистрибуторської мережі, яка б давала можливість "просунути" будь-яке українське видання - від столичного чи обласного видавництва - у великі й малі населені пункти країни. Повсюди відчувається інформаційний вакуум щодо того, хто, де і що видає. В умовах, коли переважна більшість масових центральних і місцевих газет практично ігнорують інформацію, а тим більше рецензію на українську книгу, виникла необхідність у створенні (чи відновленні) друкованого органу на зразок колишнього "Друга читача", якому б надавалася державна підтримка, а його тематика мала б державницький характер.

3. За прикладом країн Західної Європи, Україна все більше починає відчувати вплив щорічного ярмаркового буму в книжковій справі. Уже визначилися чотири центри таких виставок-ярмарків - у Києві, Львові, Одесі і Харкові.

4. Історія прийняття в Росії безпрецедентних за своїми пільгами протекціоністських законодавчих актів і приведення тамтешніх законів у відповідність до міжнародних прав переконує, що це стало можливим не само по собі, а потребувало напруженої праці чималої групи авторитетних і наполегливих меценатів видавців і поліграфістів.

Маємо Українську асоціацію видавців (об'єднує понад 80 видавництв і видавничих організацій), Українську асоціацію виробників поліграфічної продукції (у складі - 90 юридичних осіб), Асоціацію навчальних видавництв, Центр сприяння видавцям української книги, Асоціацію книгорозповсюджувачів, Асоціацію видавців та розповсюджувачів преси. Для координації зусиль, вироблення спільних позицій цих громадських структур створено Координаційну раду. Схоже на те, що керівники цих структур усе більше усвідомлюють свою відповідальність, глибше розуміють, що, лише згуртувавши сили, поєднавши наступальність, рішучість і професіоналізм, вдасться вивести українське книговидання на той рівень, якого воно заслуговує.


1. Тимошик М. Її величність - книга. - К., 1999. - 308 с.
2. Видавнича справа в Україні. 1991-1996: Бібліографічний покажчик. - К., 1996. - С. 5.
3. Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи: Матеріали Міжнародної конференції. Київ, 21-22 квітня 1997 р. - К., 1998. - 120 с.
4. Законодавчі та нормативні документи України у сфері інформаційної, видавничої та бібліотечної справи: Тематична добірка: У 2 ч. Ч. 2. Правове регулювання у сфері видавничої та бібліотечної справи. - К., 200. - 234 с.
5. Про захист національного ринку книговидання: Матеріали слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності. - К., 2000. - 115 с.
6. Національна книга: нинішній стан, його причини, наслідки і перспективи. - К., 200. - 16 с.
7. Родик К. Невивчені уроки Ситіна або "гоголізація" триває. - К., 2000. - 174 с.
8. Тимошик М. Ситуація у видавничій справі вийшла з-під контролю держави: післямова до Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів // Друкарство. - 2000. - № 4. - С. 4-7.
9. Тимошик М. Ситуація у видавничо-поліграфічній справі вселяє стриманий оптимізм: післямова до Всеукраїнських зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів // Друкарство. - 2000. - № 4. - С. 6-8.
10. Тимошик М. Тенденції сучасного українського книговидання // Вісник Книжкової палати. - 2001. - № 7.
11. Тимошик М. Українське друкарство у дзеркалі Харківського Міжнародного фестивалю "Світ книги-2001": набутки, тенденції, проблеми // Друкарство. - 2001. - № 3. - С. 4-7.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові