До проблеми моралі Г. Костельник звертався майже в усіх своїх дослідженнях, зокрема "Ломання душ", "Християнство й демократизм", "Границі демократизму", "Три розправи про пізнання", "Справжнє джерело атеїзму", "Релігійні фальші нових часів", "Моральне зло", у рецензіях на роман В. Винниченка "Чесність з собою" та збірку оповідань О. Ржепецької "Вічне полум'я".
Коли в "Українській бібліотеці" накладом "Нового часу" в 1936 році вийшла у світ книжка Олени Ржепецької "Вічне полум'я" з передмовою Л. Нигрицького, Г. Костельник не забарився дати їй оцінку в статті-рецензії "Релігія розпусти", опублікованій у четвертому числі часопису "Дзвони" за 1937 рік.
Здавалося, пише теолог, на терені Галичини, де більшість людей не сприймає більшовицького "вільного кохання", критично й з осудом ставиться до комуно-фашистського атеїзму, не повинно би бути невластивих українцям моральних аномалій в стилі "релігії розпусти" В. Винниченка. "Я прочитав ці оповідання, - йдеться в рецензії, - і жахнувся. Чистий В. Винниченко - в спідниці! А навіть ще доповнений В. Винниченко! Авторка, досі в нас майже незнана, емігрантка з Вел. України (рождена 1890 р. у Житомирі), стала писати під впливом В. Винниченка - і залишилася духовною дитиною Винниченка дотепер, нічого не навчилася із жахливих большевицьких експериментів, хоч і мусила втікати перед большевиками".
У додаток до Винниченкової "вільної любові" О. Ржепецька сягає на цій драбині ще вищого щабля - "знущається над легальним, щасливим подружжям". Описуючи в оповіданнях долю трьох жінок та їхнє кохання, авторка найбільше кепкує не з ледачих та розпусних героїнь, а якраз навпаки - з ідеальної, безмірно знущаючись над нею. Зав'язкою твору є безмовний фотоальбом, що починається зображенням трьох палаючих сердець - символом поведінки героїнь трьох оповідань: червоне належить найбільшій розпусниці, чорне, обрамлене червоною смужкою, нагадує ідеальну героїню, а третє - червоне з чорною плямою, репрезентує напівпропащу жіночу постать.
Перше оповідання О. Ржепецької має заголовок "Манівцями", певно, тому, що в ньому змальовано інтелігентну покритку, яка в будь-якому оточенні вважає себе "вищою", "дистингованою". З розповіді самої героїні дізнаємося, що вона пережила складний роман через те, що її розлюбив обранець серця, покохавши іншу. Але час - найкращий лікар, що загоює навіть найглибші рани. І вона знову в пошуку щастя, тепер уже іншого, того, що базується на "вільній любові". "В молодих літах, - згадує героїня, - в такі місячні ночі я жагуче просила в життя кохання, одного безмірного кохання, котре або піднесе мене на височінь, або знищить..."
Незабаром доля змилосердилася над дамою х: вона зустріла коханця - Андрія Павловича, "молодого, гарного, доброго, лагідного. Сама найшла, і сама його звела". Невдовзі Андрій їй спротивився. Черговою "знахідкою" був Калліст, "молодий, плечистий хлопець, з незграбними рухами і негарним лицем", хоч інколи видавався "дуже гарним", коли говорив. Саме в цей час "неофітка" у пошуках "вільного кохання" проймається лютою ненавистю до того, хто ще зовсім недавно цілковито полонив її душу. "Хотілося крикнути, - чується внутрішній голос героїні, - повалить на землю, товкти ногами і витовкати з нього лагідність і ніжність... Я дивлюсь на нього, чую, як в мені зроджується шалене бажання підняти руку і вдарити його міцно, міцно по голові".
Подальші переживання представниці найдревнішої у світі професії авторка змальовує на тлі осінньої природи, у моторошну тишу якої вривається монотонне цокання годинника: "Чорну мокру ризу розстелила осінь на землю... Одноманітне цокання годинника і ще щось невиразне, що притаїлося в тиші чорної ночі, нагадують минуле, повне пестощів, тепла і любови й в безсильній злобі міцно б'ю кулаком по стіні".
Завершуючи свій шлях слизькою дорогою, героїня вишукує рецептів "рятунку": читає книги про самогубство і по них вчиться "гордувати життям". Саме вони наштовхнули її вкрасти у лікаря коробочку з морфієм. "Як гарно не боятися смерти, - в екстазі мовить вона, - піти їй назустріч і плюнути в вічі: "От, бач, хоч ти дуже страшна, але я не боюся тебе". Якраз у цей момент страх перед самітністю вдруге пхнув розпусницю в обійми Андрія Павловича, якому признається: "Я говорю про те, що добродійні дами заклювали б мене, коли б побачили мене, але - додаю зі злости - я роблю те, що м е н і п о д о б а є т ь с я". Водночас, опинившись в аналогічній ситуації, вона звертається до Калліста:"Так знайте ж, покіль ви туту балакаєте, чесна людина (про себе) нічого не слухає: чесна людина думає про те, щоб пригорнутись до вас, поцілувати вас і щоб ви любили її". Отакі думки снують у голові "чесної людини". Оперуючи терміном "чесна людина", яким колись назвав її Калліст, дама не гребує нічиєю ласкою. "І з тієї пори, - розмірковує вона, - якби він тільки приторкнувся до мене гарячою рукою, попередні постанови зникають, і я безвладно падаю все нижче й нижче, падаю зі злістю й образливістю..."
Однак, як зауважує дослідник, авторка не без хисту вдається до психологічних прийомів змалювання дами х. Якось, прогулюючись з Андрієм вулицями вечірнього міста, вона побачила, як горить хутрова фабрика. На занепокоєння Андрія, якого саме тоді "здобувала", вона байдуже відповіла: "Хіба це пожар?.. От якби вигоріла хоч половина цього брудного міста, то, може б, з того попелу виросло щось нове, гарне..." "Це було б велике нещастя для бідних людей", - тихо зауважив Андрій з сором'язливою усмішкою...
"А чом не подивитись на їх нещастя? Щастя люди ховають від нас; не бійтеся, не поділяться з ніким - ні з вами, ні зі мною; гнилі рани показують..."
Зрозуміло, що це можна сприймати як вишуканий трюк дами х, аби затягти Андрія в своє сильце. Адже в цьому полягала її хвороблива гордість, мистецтво випивати соки з нещастя інших. На думку рецензента, ця сцена нагадує манери лютого Нерона, що над усе бажав бачити пожежу Риму. З іншого боку, як противагу жіночій цнотливості, Г. Костельник наводить аморальний імператив з винниченкового роману "Чесність з собою": "Цілуй на злість всім трупам!.. На трупах цілуй!".
Але коли й Калліст набрид блудниці, до неї почали злітатися спогади, як "гайвороння на труп". Тоді вона похапцем вдається до молитви, що вилітала з грудей разом "зі шматками" її серця. Але й це не допомагало. І знову запульсувало звичне русло, повернувшись на "круги своя": "Кохання, розпуста, високі творчі думки, ненависть і обридливість до життя, несвідомість, тяжкі хвороби - все це спало тут, на кладовищі, прикрите землею, придушене камінням. Товсті, підгодовані сльозами й стражданнями хробаки клубляться в тих черепах, де колись жили яскраві, різноманітні думки й гарні почування", - оцінює уроки "падіння" дами х.
Хвиля емансипації жінки, що шквалом пронеслася над Європою, змочила й українські літературні гони. Можна припускати, що О. Ржепецька контактувала з Н. Королевою, О. Кобилянською та іншими прихильниками цього руху. Однак у намаганнях зрівнятися з сильною половиною людства О. Ржепецька здевальвувала, опинившись на споді розбурханої хвилі, як і героїня її романтичного оповідання, бо, як пише Г. Костельник, яка віра, такий і овоч. Перебрівши русло аморальних течій, дама Х (читай: авторка твору) надсилає Андрію Павловичу листа, в якому прагне бути його "рабинею, тільки рабинею", лише б дозволив їй повернутися до себе, забувши про те, що ще зовсім недавно вона ладна була витовкати його ногами. Але вороття нема: він відповів колишній коханці холодною відмовою. Невдовзі помирає мати дами х, яка в мареві подає ознаки божевілля: "Мати померла. Мати, що займала так мало місця за життя в мойому серці й душі з її беззмістовною розмовою і маленьким виснаженим тілом, ось тепер вмерла... Не чути голосної розмови зі служницею, нарікань на Бога, на лікаря, на своїх дітей, на все живуче на світі". Саме це марення впритул наближає її до Тіні з косою, чергуючись то з протестом у формі змагання, то з цілковитою безпорадністю. Ці симптоми засвідчують остаточний злам морфіністики. На тлі "релігійної філософії" авторки, наче Deus ex Machina, з'являється Андрій Павлович, якого вона водночас і бажає, і проганяє геть. Певно, згадавши, як він на початку її падіння (вживання наркотиків) навідріз сказав "забороняю", трохи протверезило її, і у зверненні до нього чується певне каяття: "Смійся з людини , що ніколи не бачила перед собою простої дороги, а все йшла манівцями, де за кожним кутком підстерігало щось несподіване, непереможне й страшне, і змусило мене з жахом бігти від життя з півдороги".
Спостерігаючи за каламбуром психозів героїні оповідання, Г. Костельник пише: "Це до хворобливости розперезаний епікуреєць і стоїк в одній особі. Тип, який у життю, особливо між жінками, н е б у в а є, бо до стоїцизму можна наближатися тільки з великою дозою практичного, тверезого розуму, а дама Х не має ні крихітки такого розуму. Але авторка йшла за тим, щоб мати якусь основу гльорифікувати такий жіночий тип, що згоряє в огні своєї "вільної любови"-оце ціле червоне серце на віньєтці. І перед самогубством вкладає авторка в уста своїй "героїні життя" ось такий пеан:"І тепер я не нарікаю, Боже, й благословляю тебе. Благословляю за молодість безжурну, повну бажань, помилок і радощів життя".
Але Бог, до якого звертається дама Х,- це не християнський Бог, а "божище" В. Винниченка. Таким чином, продовжує рецензент, ця молитва насправді не має ніякого релігійного сенсу, а послуговується нею авторка лише для того, щоб "г л ь о р и ф і - к у в а т и , б л а г о с л о в и т и" цей пропащий жіночий тип. "І цей тип "благословити", захвалювати як найідеальніший? - запитує теолог. - Жах! Чи ж не та струя в європейській літературі довела до большевизму, до большевицької аморальности, до "вільної любови" і всіх наслідків, що з того випливають?"
Г. Костельник, який усе життя проповідував здорову християнську мораль, звинувачує видавництво "Новий час", що насмілилось випустити у світ таку шкідливу книжку, вступаючи у полеміку з автором передмови -Л. Нигрицьким, де знято з авторки будь-яку вину в справі пропаганди аморальности, мовляв: вона не "благословляє", нічого не мотивує, не оправдує і не звинувачує, тільки "описує дійсні жіночі типи".
Здавалось, що галицькі письменники, навчені безбожними більшовицькими трюками, не повинні би захоплюватися "релігією розпусти" типу Винниченкових моральних експериментів. Але як тут не згадати "Тетяну Ребенщукову" І. Франка, де не приховано вип'ячено новітню мораль:
"Чом не навчилась ти ніжностей, хитростей,
Підлостей світських жінок,
Чом ти закинула мову їх, клятви їх,
Пута звичаїв, думок?
Чом ти їм совість і серце поставила
Перед фальшивим лицем;
Хочеш одверто, свобідно те діяти,
Що вони діють тихцем."
Щоправда, справжнім предтечею у проповідуванні "нової моралі" на терені Галичини був М. Павлик, який в оповіданні "Ребенщукова Тетяна" пропонує "вільну любов" як панацею на всі родинні чвари, заявляючи: "Роби так, як тобі ся хоче!.. Іди собі, голубонько, та й жий, з ким ліпше!.. Най би жила без шлюбу, якби піп не дав!"
Як відомо, цей твір М. Павлика друкувався у місячнику "Громадський друг" за 1878 рік, але був конфіскований за його "неморальну" спрямованість, а самого автора було засуджено на шість місяців ув'язнення.
Друге оповідання О. Ржепецької, що певним чином продовжує ті "експерименти", - це "Невгасима лямпада", головними героями якого виступають дві сестри - "пристойна Марфа" й "красуня Марія". Тенденційно підібрані імена - це кореляти до євангельських сестер - Марії та Марти. Бо, як і в ранньохристиянській книзі, "Марія ліпшу пайку вибрала".
Зі змісту твору довідуємося, що сестри живуть на утриманні свого брата Юрка, офіцера, вірного родинним традиціям. Та чи вдячні вони за це? "Марфа всім серцем, - йдеться у творі, - була прив'язана до Юрка, була йому вдячна за опіку і частенько думала над тим, що брат змарнував своє життя для них. Марія ніколи не задумувалася над чуттям брата, приймала його, як щось належне їй". Наведений уривок заздалегідь демаскує зміст твору: Марія, якій симпатизує авторка, - це тотожне повторення образу дами Х із попереднього оповідання, образу, позбавленого будь-яких етичних почувань. Власне, саме такі типажі до вподоби пані Ржепецькій. Це засвідчує й третє оповідання збірки, що становить життєву філософію авторки й є її реальною тенденцією. Пропускаючи крізь критичну призму дебюти письменниці, зайшлої до Львова зі Східної України, Г. Костельник вдається й до теоретичних роздумів над проблемами "формальна тенденційність" та "реальна". Якщо перша з них повчає читача: робіть так і так, але у прихованому вигляді, то реальну тенденційність подибуємо частіше, оскільки автор ставить за мету прищепити читачам певну ідею, залучивши до якогось суспільно-політичного процесу. Ржепецька, вважає рецензент, так само, як і В. Винниченко, пише тенденційно. Це апостоли "нової моралі", "нової релігії", що безцеремонно проповідують її. Поверхово сприймають це ті критики, яким здається, ніби Ржепецька описує переживання тільки трьох жінок, не додаючи від себе нічого. Г. Костельник має на увазі передмову Л. Нигрицького до оповідання О. Ржепецької та рецензію М. Гнатишака, вміщену в журналі "Дзвони" за 1936 рік (ч. 11). Насправді, це дуже виразні "експоненти серця й душі самої авторки". Вона втілила в них свою філософію, свою віру, свій фасон життя, тобто те, що вона любить і що не любить, що вважає за гідне і що за негідне. Любов, пише Ржепецька, - це той рідкісний, бажаний гість, який недовго затримується у людей. "З того слідує, - доходить висновку Г. Костельник, - ось таке "етичне" правило: коротке життя з шаленим, "вільним" коханням - тільки це вартісний фасон життя. А чесне, хоч би й найщасливіше подружжя - це той "сірий чоловічок", це фасон життя для менших духом, що мають "порожнє / на віньєтці - "чорне"/ серце", символом яких є "панчоха". Ця "філософія" авторки в'яже одною ниткою всі три її оповідання".
Приглядаючись до легкодушної красуні Марії, героїні другого оповідання, яка є виразною симпатією авторки, рецензент простежує її "еволюцію", що завершується одруженням з генералом гвардії, князем Булавиним. Сталося так, як про це мріяла авторка: з постійних обіймів генерала Марія потрапляє в обійми Смерті. Булавин спорудив на її могилі символічний надгробок: "Білий, засмучений ангел кидає троянди на білу плиту, під якою спочила радісна красуня Марія".
Марфа - це чесна жінка, за що авторка по-садистськи знущається над нею, відштовхуючи читача від "чесного подружжя". Вона вийшла заміж за поручика Євгена Копитка без кохання, з почуттям обов'язку, щоб не бути тягарем на шиї брата. Як бачимо, навіть прізвища чоловіків різних сестер мають полярне символічне навантаження: Копитко асоціюється з кінськими копитами, а Булавин - з символом влади - булавою. Тенденційність авторки виявляється навіть у зовнішніх описах героїв. Копитко був маленького зросту, нижчий на цілу голову від Марфи, білявий з дрібними рисами обличчя. Таким чином, як зауважує Г. Костельник, ідеальна подружня пара віддана на глум, "це люди добренькі собі, чесні, але з природи упосліджені, менше обдаровані, і саме тому вони чесні". І в своєму щасті ці дрібненькі істоти прожили у злагоді двадцять шість років. А потім Євген помер. Над мертвим мужем Марфа голосить: "Що, маленький, це /вмерти/ трудніш було, ніж свататись?" І вже на третій день на могилі Євгена стояв високий хрест з жевріючою лампадою. Це той символ чергування життя і смерті, який авторка винесла в заголовок свого оповідання.
На перший погляд читачеві здається, що оповідання наскрізь етичне. "Та в дійсности, - пише критик, - авторка розмальовує ту "духовну могилу", яку ніби тягне за собою чесне подружнє життя. Марфа в подружньому житті мала тільки дрібне щастя, щастя сірих людей, без великого розмаху; а що чесно жила, тому не попала в ніяку катастрофу, отже задовго жила. Те "задовго" по смерти мужа перетворилося в життєву могилу, в якій життя тільки гнило". Письменниця підсилює свою тенденцію ще й тим, що приневолює Марфу зняти помешкання наподалік цвинтаря, звідки було видно хрест на могилі її чоловіка. А по десятьох роках "її ноги відмовилися служити, вона страждає безсонням". Минає ще кілька місяців і героїня, всіма забута, за порадою дяка кладовищенської церкви пише прохання, щоб прийняли її до міського притулку. "Тендеційність авторки, - пише Г. Костельник, - щоб могти знущатися над чесною Марфою, тут аж надто разюча. Авторка не дала Марфі ні дітей, ні родини, ні грошей - очевидно, тільки тому, щоб її могти в кінці запакувати до "міського притулку". Це, звичайно, суперечило галицькій дійсності, бо йдеться, як неважко здогадатися, саме про "порядки" в передреволюційній Росії.
Щоб доконати будь-яку моральність і честь, ба навіть віру в Бога, О. Ржепецька добиває їх описом притулку, що містився на третьому поверсі шпиталю, поміж трупарнею та дровітнею, а з першого поверху доносилися марення божевільних. Пробувши пару годин на могилі чоловіка, звідки принесли її на носилках два здоровенні варяти, Марфа чує з їх уст: "Помре панчоха! - Ця панчоха помре!" Опинившись у кімнаті, де розміщалося шість ліжок з немічними хворими, Марфа корчиться від нестерпного смороду та привиду смерті. У змаганні за життя героїня твору чіпляється навіть за методи гіпнозу, знайдені у підручнику професора Куса, який приніс їй дячок з кладовищенської церковці. Але автогіпноз не допомагав життєлюбній Марфі, в результаті чого вона втрачає будь-яку надію на видужання.
Якось серед ночі, прокинувшись, Марфа відчула різкий запах бузку, який над усе любив її покійний чоловік. Простягаючи руку до квіту-марева, знесилена жінка впала на підлогу і забилася. "Авторка, - пише рецензент, - діпняла свого, здійснила також на Марфі свою "філософію" до кінця: Марфа, хоч чесна й релігійна, покінчила таким марним самогубством - тому, що любила, а любов тягне за собою катастрофу. Дрібна любов, дрібне щастя, дрібне й самогубство - все-таки самогубство, спопеління в огні любови".
Третє оповідання зі збірки О. Ржепецької має назву "Любов артиста". Зміст твору зводиться до того, що актор Сергій Самійленко, перебуваючи на гастролях у провінційному містечку, закохався в чудову жінку, білу, "наче те весняне заквітчане дерево". Після чергової вистави він здогнав її на вулиці в товаристві Остапа Антоновича, продюсера театру. Саме через нього він і познайомився з красунею, яку звали, як виявилося згодом, Євою Саноцькою. Попрощавшись з нею, чоловіки пішли різними дорогами. Але шалане почуття закоханого змусило актора повернутися під вікно Євиного помешкання. Інтуїтивно відчуваючи його присутність, дама вийшла до нього в пеньюарі й, довго не вагаючись, кинулась йому на шию: реалізувала свою давню мрію. "Єва перша, - пише рецензент, - сама обняла актора й притягнула його до себе, - бо саме такий жіночий тип авторці подобається. Єва звірилася Самійленкові, що вона його вже два рази стрічала в житті і конче хотіла познайомитися з ним, але не мала сміливості".
Наступного дня, втупивши очі в землю /певно, награно/, Єва зустріла Сергія, наче засоромлена, але у своїх почуттях не дистанціювала від нього. Навпаки. "Тепер у наших грудях, - пише вона у листі до коханого, який виїхав на гастролі в інше місто, - тоскно плаче бажання не розлучатися. Але, Сергію, як тільки наші ноги стануть на спільну щаблину з мріями прожити на висоті парою орлів, глум тряхне драбиною й, як пару гнилих грушок, скине нас у долину будня. Тут ми почуємо пісні про зневір'я, сумніви в недовговічність людського чуття".
Через кілька років Сергій зустрів Єву в одному провінційному містечку в парі з Остапом Антоновичем. Дама не подала найменших ознак зради, кинувши навздогін колишньому коханцю: "Ні, Сергію, я не жалкую, бо зустрілися ми сьогодні з вами, з тими самими почуваннями, як і розсталися. А коли б жили разом, було б у нас звичайнісіньке легалізоване подружжя".
Як уважає Г. Костельник, і це оповідання є агітацією за "вільну любов", спрямоване проти законного шлюбу. Письменниця руйнує не тільки народну українську етику, але й релігію. Якщо автор передмови до оповідань О. Ржепецької називає її уважною обсерваторкою жіночої душі, майстром психологічних прийомів, то рецензент вбачає в її "майстерності" загрозу для молоді. Ржепецька, йдеться трохи нижче, саме антипод до чесної письменниці, бо б е з ц е р е м о н н о ф а л ь ш у є ж и т т є в і в а р т о с т і, укладає їх, як сама хоче, а не як вони дійсно в житті виступають. "В белетристиці, - вважає критик, - треба розбуджувати цікавість, фасціонувати читача. Одні автори відзначаються "лотерійним фасціонуванням" (ситуаційні напруження), інші - поетичними описами, ще інші - глибиною думок. Нічого з того нема в Ржепицької. Вона пише вузенько й плитонько, а цікавість викликає в читача тільки тим, що ж и т т є в і в а р т о ст і в и в е р т а є д о г о р и к о р і н н я м - воює проти звичайних, прийнятих поглядів."
Справжня письменницька майстерність, на думку критика, полягає в тому, щоб те, що нам здається звичайним, схопити глибше, інтимніше та цікавіше, тобто належить будувати, а не руйнувати. Саме руйнація притаманна "релігії розпусти" О. Ржепецької, що є найстрашнішою чумою епохи раціоналізму. Звичайно, Творець наділив людину волею, в межах якої недопустимо ігнорувати нормами поведінки. "А хто з людей топче моральні закони, - читаємо у дослідженні Г. Костельника "Моральне зло", - сей відкидає охорону моральних законів, сей сам себе ставить поза охороною моральних законів, отже йому не прислуговує оборона зі сторони заповіді "не прилюбодій", як вона не прислуговує й німим животинам, бо вони загалом не посідають морального характеру".
1. Костельник Г. Релігія розпусти // Дзвони. - 1937. - № 4.
2. Костельник Г. Морешне зло // Нива. - 1925. - № 20.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові