Напередодні Теплого Олекси, коли пагорби на підступах до колишнього Інституту шляхетних панянок мережилися блакитними пролісками в обіймах курячої сліпоти, начальник слідчої групи ГПУ Гольдман настроював улюблений інструмент - гільйотину, що під перстами його ловкої правиці вичавлював похоронну ненію. Згідно з рекомендацією головного аргуса ГПУ від 29 березня 1933 року того дня мав звідати таємниці потойбічного світу відомий український письменник Дмитро Рудик, непідкупний патріот України, ворог червоних ординців, активіст УНР. Але душогубка не спрацювала: Судова Трійка на якусь мить припинила подачу "життєдайного" струму, і голосіння затихло.
У мареві вогкого підземелля катів НКВД, настояному на давньому ароматі Антонівки, призначеної для панянок, напівсвідомий в'язень гортав сторінки власного життєпису, зафіксованого владною рукою "стражника Родіни".
Слідча справа, заведена на письменника 4 лютого 1933 року, засвідчує, що народився Дмитро Петрович Рудик у с. Стрільче Городенківського району, на Прикарпатті, 13 червня 1893 року в багатодітній сім'ї, яка складалася з десяти осіб. "У дитинстві, - значиться у протоколі допиту за 8 лютого 1933 року, - я навчався у сільській школі, після чого - у Коломийській гімназії, яку закінчив на початку імперіалістичної війни. З 1914 по 1916 рік жив вдома у батька, допомагаючи у господарстві. У 1916 році весною, під час відступу російських військ в числі інших мешканців району вивезений був у табір інтернованих, що поблизу Самари".
Восени того ж року Д. Рудик дістав дозвіл на переїзд до Фастова, де певний час працював різноробочим на залізниці. Звідти, зважаючи на складні політичні умови, рівно через рік його запросили до Уманської гімназії викладати українську мову та математику. Саме там 1919 року він одружився з учителькою місцевої школи Катериною Романовою.
У 1924 році разом із сім'єю Д. Рудик переїхав до Києва на профспілкову роботу. Тут без відриву від виробництва закінчив Інститут Народної Освіти (університет). Хоч і не зафіксовано цього факту в протоколі (певно, з необачності), значний вплив на формування світогляду початкуючого письменника справили С. Єфремов та М. Зеров - окраса університетської професури.
З 1926 року Д. Рудик працює головно в освітніх закладах: Зоотехнічному інституті, політехнікумі, пройнявшись проблемами національного виховання. На такий крок штовхнуло його гімназійне оточення, переважною більшістю, як значиться в протоколі, націоналісти та противники совєтського режиму.
З низки документів відомо, що задовго до арешту письменника було ув'язнено вчителя П. Найдана, який у протоколі від 29 січня 1933 року засвідчив: "Контрреволюційною організацією, яка існувала в Києві під керівництвом Яблуненка-Атаманюка, я налагодив зв'язок, коли приїхав з Уманя до Києва, через Рудика і Струхманчука". Тут же значиться, що до цього угруповання належали: А. Турчинська, Д. Вагул, Марафієвич, Козоріс, Рудакевич, Ушакевич, Корпан, Верхолян, Сірокваша, Ріндох, М. Лишафай. "Будучи ідеологічним прибічником націоналізму, а звідси - і Великої Соборної України, - йдеться далі, - я був залучений до контрреволюційної організації, що складалася з українських шовіністів, які ставили перед собою головну мету - скинення Радянської влади в Україні та одночасно відірвати від Польщі українську частину, створивши таким чином Українську буржуазну державу".
У протоколі зафіксовано, що з 1927 року Д. Рудик завідував українською трудовою школою № 71 на Другій дачній вулиці, поблизу заводу "Більшовик". Варто зауважити, що за радянських часів це була перша в Києві новобудова. Тут працювали заарештовані згодом талановиті педагоги - А. П. Залінський, М. Л. Лишафай, П. П. Найдан, Д. І. Бедзик, К. С. Малюшкевич, М. Є. Кичура.
Саме в цей час ускладнилося й політичне становище в Західній Україні, спровоковане більшовицькою розвідкою. "Під час львівського погрому 1931 року, - свідчив Д. Рудик, - я був в Атаманюка вдома. Він запропонував мені разом з ним зібрати групу з числа членів спілки "Західна Україна" і піти демонстративно до польського консульства, щоб закидати його камінням, аби викликати таким чином ускладнення між СРСР та Польщею, скориставшись цим становищем для підняття повстання в Україні. Цей варіант Атаманюк вважав досить підходящим".
У свідченні Д. Рудика за 14 лютого 1933 року зазначено: "У 1925 році в Києві була організована Спілка письменників "Західна Україна", метою якої було змалювання життя і боротьби трудящих Західної України. Я входив до складу правління цієї спілки. Правління складалося з 5 чоловік. Головою був Семенко Михайло Васильович. Я був його заступником. Було 3 члени правління - Загул Д. Ю., Ткачевський Семен і Кічура Мелетій Омелянович. До ревізійної комісії входили: Козоріс Михайло Кирилович, Будай Лев Лукич і член з харківського правління - Гжицький Володимир.
Члени Спілки в Києві: Дмитерко Любомир, Бабіюк, Струхманчук Яків Михайлович, Турчинська А. Ф., Атаманюк В. І., Грех Яків. Правління Спілки перебувало в Києві до січня 1930 року, а згодом переведено до Харкова, де до цих пір головує Ірчан Андрій… У 1931 році я передав уповноваження Дмитренку, який на цій посаді донині. Уповноваженим по видавництву є Козоріс, а завідуючим видавництва - Атаманюк В."
У протоколі згадано й ім'я письменника Малицького Федора Михайловича, автора поетичної збірки "Холмщина", де висвітлено боротьбу західноукраїнських робітників та селян проти польського гніту. "Я як критик нашої спілки, - пише Д. Рудик, - не тільки не давав відсіч, але й сприяв цьому, позитивно оцінюючи ці твори. Зараз я оцінюю це як певне шкідництво культурному фронту".
Через 3 дні (протокол від 17 лютого 1933 року) Д. Рудик доповнює попередні свідчення такими даними: "Перебуваючи в Умані з 1917 року, я знаходився в оточенні українських шовіністів, які для мене були близькими щодо моїх переконань та ідеології. У 1919 році під час установлення Радянської влади в Умані там була організована повстанська контрреволюційна організація, членом якої я був з початку її існування. Іще в 1918 році, коли тимчасово в Умані встановилася Радянська влада, більшості українців політика Радянської влади була не до душі, оскільки Україна, на нашу думку, повинна бути окремою та незалежною державою буржуазного типу, у зв'язку з чим ще тоді серед нас виникали питання про необхідність повалення Радянської влади в Україні шляхом збройного повстання. У той час (1918 р.) була здійснена з нашого боку спроба в Умані обеззброїти червоноармійські частини і підняти повстання. Ініціатива належала Сторожуку Андрію (працівникові бібліотеки), який приєднав до себе нових осіб, в тому числі і мене… При Петлюрі група осіб, у тому числі й я, всяко сприяла встановленню влади УНР і допомагала війську".
Окрім громадсько-політичної діяльності, Д. Рудик докладав чимало зусиль, щоб відкрити в Умані українську гімназію, яка згодом була перейменована з його ініціативи в загальноосвітню школу № 1 імені Бориса Грінченка. Творчість Б. Грінченка, його численні педагогічні розвідки, наснажені патріотичними ідеями, спонукали до написання книжки "От це людина, Борис Дмитрович Грінченко", виходу в світ якої передували статті в уманському журналі "Громадське життя". Частина з них була вміщена у підручнику "Короткий огляд українського письменства для середніх шкіл та самоосвіти", де ґрунтовно розроблено національні принципи навчання, ухвалені Другим Уманським повітовим з'їздом освітян.
Саме в цей час Д. Рудик формується як літературний критик, друкуючи актуальні статті з проблем новітньої української літератури в журналах "Червоний шлях, "Життя й революція", "Зоря" та закордонній "Робітниці". Гортаючи пожовклі сторінки газет "Комуніст", "Більшовик", "Літературна газета", знаходимо численні публікації Д. Рудика з проблем культури, мистецтва, національної освіти, етичних норм, політики.
Саме 30-ті роки в житті країни позначені бурхливим розвитком радіомовлення, яким під впливом В. Атаманюка зацікавився й Д. Рудик. З історії українського радіомовлення відомо, 1932 року В. Атаманюк з передмовою Д. Рудика випустив у світ публіцистичну книгу "Батіг і багнет". Як зазначає сам автор, спершу книга задумана як цикл радіопередач, що під назвою "Крик в ефір" вперше прозвучали 7 листопада 1931 року. Силами драмлабораторії тодішнього Київського радіоцентру ця передача була перекладена польською мовою для мовлення на закордон. "Батіг і багнет", на думку автора, - це перша спроба зовсім нового жанру художньої літератури (радіоп'єса чи радіофільм), що має багато спільного з кінематографією та театром. Якщо перші різновиди жанру діють на слух і зір глядача, то радіоп'єса - виключно на слух людини. Ця особливість техніки радіомовлення й обумовлює форми побудови самого твору. "Творчість художньої літератури для виконання через радіомовлення, - наголошує автор, - знаходиться ще в зачатковому стані і йде шляхом досліду, експерименту і взагалі шукання" [1,15].
Головною темою циклу радіопередач В. Атаманюка був осуд утихомирення ("пацифікація") західноукраїнських трудящих польськими реваншистами, зокрема восени 1930 року: польові суди, смертна кара, тюремні катування, масове безробіття, надмірні податки, ліцитація (примусовий продаж маєтків за несплачені борги) - це реальні факти з життя галицького люду, що стали основою глибоко патріотичного твору письменника. "В літературі ще надто мало висвітлено цю боротьбу Західної України, - пише Д. Рудик у передмові до книги, - мало ще висвітлено й саму "пацифікацію". Література ще не дала нам повного малюнку борця за соціальну революцію на Західній Україні всій його складності, що виявляється на цих окупованих землях. Більшість письменників, що торкалися цієї теми, подавала важкі моменти терору над західноукраїнськими трудящими, арешти та страхіття тюремного режиму. Радіокартини з книги В. Атаманюка "Батіг і багнет" вдаються до спроби використання нових засобів зображення "пацифікації". З допомогою радіо автор подає широку картину погрому над трудящими Західної України. Через динамічні картини В. Атаманюк розкриває суть і мету окупантів у процесі нищення тубільного населення. "Сам факт боротьби виступає у протестах селян, в демонстраціях у місті та в переході сільського хлопця Каменюка на працю до міста, де він входить у робітничий гурток і усвідомлює собі справжній стан речей. Цей останній мотив є фактично центральний для всього твору. До нього подає автор ще один мотив - голос зі степу, що символізує з промовою на робітничому мітингу протести проти "пацифікації" та показує, що трудящі Західної України не одинокі у своїй боротьбі з буржуазією, що з ними пролетаріат усього світу". Таким чином, на думку Д. Рудика, автор використовує всі можливі аспекти радіомовлення: читання художнього твору від імені автора, інтонаційне та звукове оформлення, наближене до природного сприйняття й ідентичне зі сценічно-естрадними можливостями. На цьому шляху авторський задум перебуває у стадії еволюції, постійного удосконалення. "Отже, - уважає критик, - виникає питання про техніку передачі описових, розповідних моментів. Використаний автором засіб - передавати ці моменти додатковими вставками керівника фільму навряд чи достатні. Моменти передачі від керівника є фактично авторські ремарки і випадають по суті з художнього плетива твору. Питання про динаміку у показі її, про поєднання одної події з другою - питання, що вимагають дальшого розв'язання, дальшого поглиблення при застосуванні техніки радіомовлення для оформлення художнього твору".
У видавництві "Західна Україна" 1929 року вийшла у світ перекладена з польської мови книга Корнеля Макушинського "Семен Хрущ". У вступній статті до цього твору
Д. Рудик зазначає, що К. Макушинський, як і свого часу А. Міцкевич у романі "Пан Тадеуш", виявив ту розбіжність, що панувала у польській літературі перед першою світовою війною: бажання ізолювати себе від щоденного побуту, життєвої брехні, втекти до зірок, щоб розвеселитися, а з іншого - намагання ідеалізувати середньовічне лицарство. Власне кажучи, у творчості Макушинського наявні дві протилежні сили, що змагаються між собою, це бажання веселості та розваг і дошкульна туга. "Про твори Макушинського, - зауважує Д. Рудик, - критика каже, що це речі веселі і водночас "дуже смутні". Їх настрій порівнюють до настрою Едгара По. Макушевський протиставляє сучасну людину, що має мертве серце, серце з каменю, людині давній, що бажала повного щастя, що хотіла крові".
Автор намагався, продовжує Д. Рудик, в умовах капіталістичного суспільства, не торкаючись його суті, боротися за якісь нові речі, когось звинувачувати, писати на когось сатиру, вносити корективи в це суспільство. Але це були всього-на-всього тільки бажання, над якими взяли верх реалії життя. У кінцевому результаті з твору вийшла сатира на буржуазне суспільство, дошкульна скарга на нього, позбавлена найменшого протесту проти нього.
Того ж року у видавництві "Західна Україна" вийшла у світ "Історія західноєвропейської літератури 19 століття" Д. Рудика, в якій автор досить вичерпно проаналізував творчість Жан-Поля, Ф. Шиллера, Е. Гофмана, Г. Гейне, Н. Ленау, Вордсворта, В. Скотта, Г. Байрона, Ч. Діккенса, М. Теккерея, Д. Мангана, Ф. Шатобріана, В. Гюго, Ж. Санд та ін.
Це був один з прибоїв національної хвилі українського відродження, позначеного творчістю Олекси Влизька, Василя Атаманюка, Костя Буревія, Михайла Драй-Хмари, Григорія Епіка, Сергія Єфремова, Миколи Зерова, Миколи Куліша, Євгена Плужника, Валеріана Підмогильного, що більмом напливала на каправі пульки східних ординців. Це був колективний злочин усієї української нації, злочин оформлений статтями 54-11, 54-10 УК УРСР.
На підставі цього колективного злочину уярмленої нації та вимушених зізнань уповноважений ГПУ Ракита й начальник слідчої справи ГПУ Гольдман в обвинувальному висновку від 29 березня 1933 року пропонують: "Слідчу справу № 3391 по звинуваченню Рудика Дмитра Петровича направити на розгляд Судитрійки при Колегії ГПУ УРСР з клопотанням про застосування до звинувачуваного Рудика Д. П. вищої міри соціального захисту - розстрілу".
Щоправда, на цей раз зачумлені голодомором бузувіри подбали про дармову силу, необхідну для побудови "раю". І вже, згідно з постановою Судтрійки ГПУ від 9 травня 1933 року, Рудика Д. П. засудили за ст. 54-11 на 10 років ув'язнення у ВТТ.
Термін покарання закінчився 26 липня 1947 року. Але, згідно з рішенням Особливої наради при МВД СРСР від 4 січня 1947 року Д. Рудик як "соціально небезпечний елемент" був виселений на 5 років до Магадана Хабаровського краю. Відбуваючи термін заслання у нестерпних матеріальних умовах він там тяжко захворів. У висновках ВТЕК від 28 лютого 1952 року зафіксовано: "Гіпертонічна хвороба 2-го ступеня і склероз судин головного мозку". Цей діагноз був підставою, аби випустити його на волю як інваліда 2-ої групи. З Магаданського будинку інвалідів невиліковно хворого Д. П. Рудика в супроводі нарочного Г. А. Акопяна було доставлено 8 червня 1953 року до Києва на утримання хворої дружини, незважаючи на те, що шлюб між ними під тиском НКВД був розірваний. Вдруге, за законами церкви, К. І. Романова зареєструвала шлюб з Д. П. Рудиком буквально на другий день після його повернення до Києва. Але й жадані узи не врятували закоханого письменника: 31 травня 1955 року він помер, помер на волі, на рідній землі, чим здолав ненависне комуністичне ярмо.
Тернисту дорогу сибірських катівень звідала й сім'я Д. Рудика. Вигнана у 1937 році з київської квартири та звільнена з посади вчителя дружина з неповнолітньою донькою Ярославою була заслана до Янаула Башкирської АРСР. Тільки після війни їй пощастило повернутися до рідної столиці. Але у двокімнатній квартирі по вулиці Прозорівській мешкали чужі люди. Довелося Катерині Іларіонівні, щоб отримати якийсь куток влаштуватися двірником. На цій "посаді" вчителька з 30-літнім стажем перебувала з 1951 до 1956 року, сповна сьорбнувши "нектару" комуністичного раю.
У результаті настійливих клопотань Катерини Іларіонівни та доньки Ярослави Д. Рудика було реабілітовано посмертно 21 листопада 1959 року. Постанову про реабілітацію підписав старший дізнавач відділу дізнання ГУВС м. Києва майор міліції Гуренко С. О.
Дивовижно загадкові підвалини морального кодексу будівничих комунізму: один кат залюбки відтинає жертві голову, інший - прилаштовує для прощального поцілунку. Певно, аби розчулити шеренгу смертників у супроводі "Інтернаціоналу" перед ликом золотої гільйотини. Все-таки не так страшно. Головне, щоб стікала не отруєна кров, а душу не покидала осяйна віра… у "світле майбутнє".
1. Атаманюк В. Батіг та багнет. - К., 1932.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові