Ласкаво просимо

Преса тоталітарної моделі: насильство над свободою інтерпретації

Радянські історики другої світової війни, досліджуючи причини, перебіг та наслідки подій, здебільшого зосереджувалися на кількості дивізій, танків чи літаків, лишаючи поза серйозним аналізом такий надзвичайно потужний чинник впливу на моральний стан народу або бойовий дух військ, як преса. А цей вплив у окремі періоди був дуже великим, він викликав хвилі масового героїзму, вів воїнів до самопожертви, в інші періоди, навпаки, призводив до масового відчаю, розпачу тощо.

І ще один вимір має тема преси у другій світовій війні: про героїзм її учасників свідчать газетні шпальти, численні кадри кінохронік, але поза кадром незмінно лишаються трагічні, "не для кіно", реалії воєн диктаторів проти власних народів та смертельного двобою між ними.

Така неувага наводить на певні роздуми й висновки. Здається, що в керівництві КПРС бачили, однак не хотіли дати побачити іншим, аналогії, що виникали при зіставленні двох тоталітарних способів керування суспільством: світом засобів масової інформації й пропаганди і - через нього - світом як таким.

Однак уже перші спроби ознайомитися з так ретельно приховуваною в СРСР історією преси Третього рейху та порівняти її з добре відомою нам історією партійно-радянської преси тих самих років викликають асоціації, які неможливо відкинути. Диктатура однієї нації у своїх найсуттєвіших рисах не дуже відрізнялася від диктатури одного класу.

На теренах преси це помітно з особливою наочністю.

Обидві диктатури проводили в галузі журналістики політику уодноманітнення. Це відповідало намірам диктаторів та спочатку давало очікувані результати, але в історичній перспективі переконливо довело свою хибність.

І виявилося, що "уодноманітнення" та "урізноманітнення" - це діаметрально протилежні способи дії тоталітаризму та демократії в масштабах суспільства - та, зокрема, у світі преси.

Приведення різноманітного за своєю суттю світу до одноманітного становища неможливе без широкого застосування насильства. І воно було характерною, невід'ємною рисою всіх тоталітарних режимів. Історія доль журналістів у роки масових репресій в СРСР ще чекає на глибокі дослідження. Немає підстав думати, що ці репресії були менш масовими або кривавими, аніж у Німеччині.

Докази цього знаходимо у брошурі П. Винокурова "Про деякі методи ворожої роботи у пресі", виданій Партіздатом (і, безсумнівно, за вказівкою з НКВС) у 1937 році, коли сталінський режим остаточно розправлявся з найменшими виявами протистояння. Власне, автор дав документальні свідоцтва про методи придушення свободи преси, які використовувалися в СРСР. Деякі абзаци з цієї настановної брошури достатньо просто процитувати.

"Серед значної кількості партійних керівників та працівників більшовицької преси до останнього часу була поширена одна брутально помилкова теза. Вони вважали, що вороги народу, троцькістсько-бухарінські шпигуни, шкідники й диверсанти, агенти фашизму прагнуть до різних підприємств та організацій, але оминають пресу..."

"Факти спростовують цю найшкідливішу гнилу теорію. Факти свідчать про те, що вороги народу, ... використовуючи притуплення пильності працівників преси та відрив партійних комітетів від газет, журналів, видавництв, проникали до преси та чинили там свою чорну справу.

Останнім часом викриті вороги народу... пробралися не тільки в середовище рядових літературних працівників газет, журналів та видавництв, але й до керівництва окремими газетами й видавництвами" [3, 1].

Виходячи з слогану тих часів "у нас задарма не саджають", автор не утруднює себе аргументацією і навіть мінімальною деталізацією.

"У ряді газет протягом трьох років працював у пресі редактором троцькіст Є. Він був членом партійного комітету і вважався "своїм хлопцем". Недавно його викрили як ворога народу".

Можна тільки здогадуватися про його подальшу долю.

Ось подібний випадок:

"У калузькій "Коммуне" протягом кількох років працював виключений з партії ще у 1923 році Е. Він вважався "незамінним спеціалістом у газетній справі". 1 травня цього року Е. організував ворожу витівку у газеті. Недавно Е. було викрито як ворога народу".

Кампанія вимагала розмаху, а коли його бракувало, "політичні ярлики" навішували на звичайних дрібних крадіїв. Автор брошури наводить приклад того, як один із працівників підмосковної місцевої преси, якого раніше вже ловили на крадіжках, у новій редакції вкрав 62 кг паперу та на редакційній коняці вивіз на базар з метою продажу, однак пильні міліціонери схопили його за руку. Дрібного крадія було затавровано як троцькістського шпигуна - і далі про його долю нічого не відомо [3, 16-17].

Організатори масових репресій прагнули масового остраху: саме тому вони залишили неясним, що саме вчинили викриті вороги. Це зрозуміло, адже неясність, натяки завжди страшніші від достовірної інформації. У випадку з украденим папером автор назвав навіть кількість кілограмів та як їх було вивезено, але якщо йдеться про "ворогів народу" - тут для подробиць немає місця. У цій же брошурі детально розкрито механізми прихованого опублікування шпигунських даних у звичайних, на перший погляд, матеріалах, але не тут. "Викрито" - і все: якщо викрито, то було за що.

Преса в такий спосіб зміцнює міф про непогрішимість "органів", які про все знають, але вміють тримати язика за зубами. За цим стоїть ідея непогрішимості всієї влади.

Брошура має і провокаційний характер (ось як треба викривати ворогів!), і настановний пафос: "Ми повинні викрити й гнати з преси всіх до одного ворожих більшовицькій партії та радянському народу людей..." [3, 18].

Але це - ще тільки мала частина завдання. Автор підносить проблему на її справжній рівень:

"Велике завдання полягає в тому, щоби влити до редакційного організму газет, журналів, книговидавництв свіжі сили кращих, відданих партії Леніна-Сталіна людей, палких патріотів нашої великої Батьківщини. Викуримо всіх до одного ворогів з редакцій та видавництв!" [3, 19].

Хто ж залишиться?

Як і Мао, як і Троцький, сталіністи робили ставку на молодь: "Спираючись на робсількорівський рух, на славну радянську молодь, цей потужний резерв робітничої преси, на активну підтримку місцевих партійних організацій, - висунемо до органів преси тисячі й десятки тисяч сталінських вихованців, гідних носити велике й почесне звання борця більшовицької преси!" [3, 19].

І це в умовах уже забезпеченої ідеологічної, тематичної, проблемної урізаності через уодноманітнення, за безумовної неможливості критикувати партію, державу, суспільний лад. Фактично це були сигнали до поширення репресій. Вождю було треба, щоб люди не тільки писали, а навіть думали, як їм указано.

Порівняймо це з тим, що відбувалося у Німеччині на початку 30-х років. Польський дослідник історії гітлерівської преси Анджей Чарнік наводить кілька типових прикладів із багатьох тисяч. Журналіст із соціал-демократичної "Бремер Фольцайтунг" Альфред Фауст опублікував 2 березня 1933 року передову статтю під заголовком "Можете ліквідувати свободу слова", в якій оцінював ситуацію з пресою в рейху як дуже критичну. Уже 28 квітня 1933 року він опинився в концентраційному таборі.

Доля деяких журналістів була ще трагічнішою. Редактор Еріх Куттнер із соціал-демократичної "Форвертс" був заарештований та "застрелений під час спроби втекти".

Головний редактор католицької "Гераде Вег" доктор Герліх під час захоплення приміщення газети бойовиками СА 9 березня 1933 року був побитий рейсляйтером, шефом преси та нацистом з членським білетом № 3 Максом Аманном, який наказав знущатися й над іншими присутніми в редакції журналістами. Герліх тривалий час був під арештом, а потім його відвезли до концтабору Дахау, де розстріляли в середині 1934 року.

Франца Брауна, редактора комуністичної щоденної "Фольксвахт" зі Штеттіна, було заарештовано 12 липня 1933 року та піддано в гестапо страшним тортурам. Закатований журналіст повинен був, за офіційною гітлерівською версією, покінчити життя самогубством. Штеттінська нацистська преса писала: "Комуністичний редактор сам себе засудив". Повоєнні дослідження показали, що Брауна було замордовано в камері гестапо [10, 110].

Похмурим символом долі антинацистських публіцистів стала розправа з головним редактором "Ді Вельтбюнне" Карлом фон Оссецьким, якого за його антимілітаристські публікації вже було ув'язнено за часів Веймарської Республіки.

Наслідком брутального, широко застосовуваного насильства щодо журналістів стало швидке досягнення владою цілей. Одноманітність перемогла. Гасло нацистів "Єдиний Рейх, єдиний народ, єдиний вождь" ліві німецькі журналісти перевернули на "Єдиний Рейх, єдиний народ, єдина газета" [10, 214]. Таку саркастичну оцінку отримали наслідки політики уодноманітнення у Німеччині.

"Одноманітним ідейно й примітивним організаційно був світ ЗМІ ще так недавно"- такою є оцінка наслідків подібних процесів у Радянському Союзі [2, 5]. Власне, це була одна газета, тільки видавалася вона у різних республіках, областях тощо. Відмінності були несуттєвими. Це віддзеркалювалося навіть у назвах: центральне видання - "Правда", рівнем нижче - "Правда України", ще нижче, на обласному рівні - "Київська правда", "Ворошиловградская правда", на районному - подібні одна до одної за ідейно-політичним, жанровим, мовним і навіть поліграфічним оформленням міські та районні "правди".

Отже, у тоталітарних режимів існували подібні механізми керування пресою, основою яких було насильство, і вони, як показує історичний досвід кінця ХХ століття, доводять пресу цієї моделі в остаточному підсумку до зубожіння й самоспростування, а самі режими - до історичних поразок і розвалу.

Схожість дій наводить на думку про подібність підстав, обґрунтувань, світоглядницьких позицій, що не залежать від особливостей їхнього втілення та зовнішнього антуражу.

М. Каган у фундаментальній праці "Мир общения" на підставі численних наукових досліджень зробив надзвичайно важливий як узагалі, так і у цьому контексті висновок: "Людське спілкування основане на тій глибинній діалектиці відмінності партнерів та їхнього прагнення до єдності, яке, однак, повинне привести не до усунення цих відмінностей, а до "єдності різноманітності" і осмислення цих відмінностей та до подальшого зближення або віддалення в результаті спілкування" [2, 160].

"Структура повідомлення - монологічна, структура спілкування - діалогічна" [2, 150]. Тут ідеться про саму суть діалогу, незалежно від засобів, які він використовує: діалог передбачає унікальність кожного із партнерів та їхню принципову рівність один одному; відмінність та оригінальність їх точок зору; орієнтацію кожного на розуміння та активну інтерпретацію його точки зору партнером; очікування відповіді та її передбачення у власному висловлюванні, взаємну додатковість позицій учасників спілкування, співвідношення яких і є метою діалогу. Ось чому він може бути формою зв'язку тільки суб'єктів, висловлюючи всі ті риси, які відрізняють суб'єкт від об'єкта [2, 152].

Натомість вільне й ефективне спілкування-розуміння тоталітарні режими заміняли пропагандою, цілеспрямованим дозуванням інформації у власних цілях, насильницьким досягненням розуміння, псевдорозумінням. "Націонал-соціалістична газета повинна бути засобом пропаганди, а не виключно органом інформаційним, повинна служити руху націонал-соціалістичному", - писав у своїй докторській дисертації в 1936 році Франц Альфред Сікс (згодом - професор журналістикознавства, далі штандартен-фюрер СС та експерт Гейдріха у єврейських справах [10, 31].

Загальновідомою в країнах колишнього СРСР є більшовицька формула, приписувана Леніну, хоч насправді він повторив думку одного з меншовиків: "Газета є не тільки колективним пропагандистом і колективним агітатором, але й колективним організатором мас".

Подібність підходів - вражає.

Суб'єкт-об'єктні відносини - не як частина можливих інформаційних стосунків у інтерсуб'єктному контексті, а як єдино можливі - починають панувати у тоталітарних державах, і це є однією з найсуттєвіших їхніх ознак.

Не дивно, що як на загал видання тоталітарних режимів не показували зразків якісної журналістики. Польський дослідник історії преси ІІІ рейху Т. Кута писав у книзі "Анатомія брехні", яка вийшла у Гдині в 1968 році, що це була "пропаганда брутальна, шита білими нитками, ... демагогічна і антиінтелектуальна" [10, 220]. Так само й "Правда" сталінських довоєнних часів являє собою бліде пропагандистське видання, дуже далеке від справжніх проблем народу. Досить згадати, що цією газетою та її "меншими сестрами" був повністю замовчаний голодомор в Україні на початку 30-х років.

Підкорюючи у 1939-1941 роках чергову країну, гітлерівці в перші ж дні підпорядковували й її пресу. Так само чинили й сталінські прибічники у 1939-1940 та у 1945 роках. Нині, з відстані десятиліть, прикро дивитися, з якою легкістю "капітулювала" перед диктатором преса, яка ще вчора здавалася вільною й демократичною. Відкриємо номери міської ченстохувської газети "Goniec Czestochowa", одного з релігійних та культурних центрів Польщі, за вересень 1939 року. Невдовзі перед виходом її номера від 14 вересня німецькі війська захопили Ченстохув.

І вже на першій сторінці це солідно оформлене видання пише: "Данська газета "Політікен" повідомляє про нечувану практику цензурування британського інформаційного міністерства. Англійська поліція реквізує вже цензуровані газети в друкарнях та поїздах".

По-перше, не можна забувати про воєнний стан. Проте головне не це. Тоталітарний режим завжди видає себе за справжню демократію. Це йому необхідно й зайвий раз підкреслює привабливість свободи й демократії в очах справжніх людожерів. Сталінська конституція 1936 року теж видавалася за зразок справжнього торжества пролетарської демократії. Але це ще півсправи: треба видати демократію, хай навіть й обмежену в своїх діях воєнним станом, за тоталітаризм, і це є найкращим доказом його кінцевої непривабливості в очах самих диктаторів.

Польська армія, що чинила відчайдушний опір окупантам, уже була названа в цій газеті "противником", а в зведеннях з фронтів ішлося про "доблесні німецькі війська, авіацію, флот", їхні бойові перемоги, зокрема про вдалі бомбардування польських залізничних станцій, про потоплення німецьким підводним човном англійського крейсера тощо. Глузуючи з учорашніх союзників, газета польською мовою, але німецьким голосом пише у цьому ж номері про "готовність Англії битися до останнього французького солдата".

Найцікавіше для дослідника історичного досвіду журналістики - оголошення на останній сторінці: "Форми нашого життя зазнали внаслідок нових відносин значних змін. Вважаємо за наш обов'язок інформувати наших читачів швидко й об'єктивно (!) про всі прояви життя, приватного й публічного", - явно антипольські, але "об'єктивно". У номері за 20 вересня - фото німецького офіцера з польськими дітьми й такий текст: "Докази німецького лицарства й щирої приязні". У номері за 22 вересня - "Виступ Гітлера в Гданьську": "Був той день пам'ятний на всі часи, день, який золотими літерами лишится записаним у історії міста Гданьська" (який у цьому ж номері в німецькомовній частині названий Данцігом). У номері за 27 вересня надруковане фото - німецький офіцер роздає польську газету населенню.

Окрема тематична рубрика була для жінок і молоді. Захоплення Польщі подано у номері за 29 вересня у німецькому комунікаті так, нібито з літератури й щоденної польської преси виходило, що Польща мала намір учинити напад на Німеччину. "Публіцистичні виступи у щоденній пресі та виступи високопоставлених осіб" нібито свідчили про вкрай агресивні наміри Польщі.

Одним з українських журналістів, хто звернувся до історії преси в окупованій фашистами Україні, був луганчанин Ю. Чепурнов. На прикладах Ворошиловградської області він дав кілька зразків такої преси: "Не можна стверджувати, що населення існувало в інформаційному вакуумі. Практично у кожному місті окупованої фашистами України виходили газети. Вектор "зацикленості" їх був різним. Попаснянська газета "Ранок" (редактор Сизоненко) зациклилася на "єврейському питанні" - публікувала "Протоколи сіоністських мудреців" та матеріали про справи заходу України. Які справи? 26 червня 1943 року газета пише: "25 червня у Варшаві відбулися великі збори з приводу формування Галицької стрілецької дивізії, яка заявила про свою готовність разом з німецькою армією боротися проти ляхів, жидів та більшовиків". Первомайська газета "Нове життя" (редактор Патоков) 8 січня 1943 року заявляла: "Нашим лозунгом мусить бути: йти в науку до німця. Без цього нам не увійти в сім'ю європейських народів". Але 28 січня несміливо засумнівалася у слушності раніше виголошеного лозунгу, публікуючи статтю "Сосо Джугашвілі хоче бути царем". Суть статті - радянська влада перероджується! Перелічуються "прогресивні ознаки переродження", що засновувалися на розвідданих: Кремль вирішив перейменувати Червону армію на Російську армію, слово "командир" заміняють на "офіцер", уводяться погони, пом'якшується ставлення до церкви, обговорюється можливість уведення дореволюційного трикольорового прапора, а в перспективі Сталіна проголосять царем. За тоном статті відчувається: автор мріє, щоб так воно й вийшло [9].

Відомо, з якими палкими промовами виступали свого часу за право преси приймати власні рішення Мільтон, Робесп'єр (ми навмисне наводимо тут видання часів російської революції 1905-1907 років, коли вони мали особливий резонанс у суспільстві).

Кілька їхніх думок будуть тут доречними, оскільки обидва історичні діячі наполягали на скасуванні найменшої цензури та наданні журналістиці, книговиданню, взагалі літературі повної свободи, яка, за їхнім переконанням, не зашкодить суспільству, а її відсутність завдасть йому непоправної шкоди.

Мільтон: "Погана їжа навряд чи може прислужитися для користі найздоровішому організму; але погані книги важливі в цьому випадку тим, що вони серйозного та розсудливого читача можуть схилити до різного роду нових думок, зіставлень, догадок та міркувань... Пізнання, вивчення та порівняння всякого роду думок, навіть і помилкових, веде тільки до швидшого осягнення істини... Добро й зло, як ми знаємо, на цьому світі зростають разом і майже завжди нерозлучні, й пізнання добра так пов'язано та сплетено з пізнанням зла, і подібність їхня буває такою разючою, що їх нерідко важко відокремити одне від одного" [5, 16-17]. "Треба вміти діяти серед цього світу зла, куди поставив нас Господь" [5, 23].

Відкидаючи ідею цензури, Мільтон зазначав: цензор урізує, пристосовує автора до себе; ця недовіра (незаслужена!) принижує літератора до становища школяра, змушує піддавати видатні твори поверховому суду заваленого справами цензора. "Думка великої людини загине заради боягузтва та самовпевненої поспішності недостатньо ретельного чиновника".

Мільтон у Англії в роки релігійних воєн XVII століття підкреслював Боже воління свободи для вільного обертання інформації. Робесп'єр у розпал Великої французької революції наполягав на природному праві людини висловлюватися й бути почутим: "Після здатності думати здатність повідомляти думки собі подібним є найбільш дивовижною здатністю, що відрізняє людину від тварини... Свобода преси є найстрашніший батіг для деспотизму... Або ви видаєте постанову, що люди не можуть давати волю своїм думкам, якщо вони не будуть мати на те дозволу поліції, або що вони можуть думати тільки з ухвалення цензора й з дозволу уряду".

Робесп'єр закликав Францію й людство: "Свобода публікувати свої думки не може бути... не чим іншим, як свободою публікувати всі різноманітні думки" [7, 12]. Забороняючи думку, наполягав революціонер, закон про пресу підтримує мракобісся - й викривав "деспотизм, який прагне отримати панування навіть над думкою".

"Хіба ви не бачите, що через неминучий перебіг подій час сам знищує помилковість та віддає тріумф істині?" [7, 13].

Те, що здавалося у XVIІ-XVIII століттях неможливим, стало реальністю у столітті ХХ. Саме цього й прагнули диктатори, це й було зроблено в тоталітарних державах.

Тепер, після краху майже всіх тоталітарних режимів, нам здається, що в нас є надія. Але історія показує нам і те, як через той самий "неминучий перебіг подій", за яким завжди криється людська воля, істина згодом може віддати тріумф облуді та піддаватиме себе самознищенню...

"Громадська думка - ось єдиний компетентний суддя приватних думок, єдиний законний цензор усіх творів... Влада громадської думки над думками приватними - влада приємна, благотворна, природна та нездоланна; влада ж авторитету, сили, з необхідністю, влада тиранічна, ненависна, темна, потворна" [7, 13-14].

"Істина не може виходити готовою іншим шляхом, окрім боротьби всіх ідей, істинних чи облудних, нісенітних або розумних. Лише з ось цієї суміші звичайний розум, надана людині здатність розрізняти добро й зло, навчається обирати одні ідеї та відкидати інші" [7, 7-8].

Де має відбуватися ця боротьба і де вона має завершуватися: у мозку диктатора чи у парламентах, університетських аудиторіях, у вільному суперництві думок на шпальтах газет, у телерадіоефірі?

Диктатори не мають сумнівів щодо цього питання. Рівність різних - смертельна небезпека для тоталітаризму. І нацисти, і більшовики, і маоїсти, і полпотівці зробили рішучі кроки до монополізації влади на цих теренах.

Цікаво, що диктатурі передували періоди лібералізації: неп у СРСР, Веймарська Республіка в Німеччині, політика "Нехай розквітають сто квітів" у Китаї.

Однак певні відмінності у різних країнах привертають увагу.

Відомо, що "до 1944 року нацисти захопили у власність 352 найбільші газети з понад двісті мільйонним тиражем" [10, 215]. У Німеччині ще лишалося таке поняття, як "захопити у власність". У Радянському Союзі на той час і цього не треба було робити - європейські буржуазні традиції тут не мали значної сили, а азіатська деспотія, численні риси якої ми знаходимо у сталінському режимі, цілковито обходилася без цієї примари - більше того, саме у її знищенні (тобто захопленні, експропріації) бачила сенс свого існування.

З усіма численними ознаками колишньої преси сталося так само, як з рекламою - вона відійшла в минуле разом з приватною власністю та вільною торгівлею. Тимчасовий сплеск рекламної діяльності газет у роки непу був останньою згадкою про давні часи. Весь різнобарвний світ дореволюційної преси Росії було просто зруйновано "до основанья, а затем" було створено цілком новий тип преси, а згодом радіо й телебачення, тип партійно-радянських, керованих з єдиного центру та абсолютно йому покірних "засобів масової інформації й пропаганди".

Різниця полягає в тому, що більшовики припинили ринкові відносини у світі преси, нацисти підкорили їх режимові: так вони приєднали до власного видавництва агентство оголошень "АЛА Анцайген АГ", де воно й продовжувало працювати.

Певних відмінностей надає подіям у різних державах суб'єктивний момент. Ленін був видатним редактором і публіцистом. Сталін певний період був редактором центрального органу партії - газети "Правда", він добре розумів працю журналістів та тонкі механізми керування ними. Натомість Гітлер як на загал не любив пресу, не вірив журналістам та вимагав "уважно дивитися пресі на руки". Один із шефів преси Отто Дітріх згадував: "Не є таємницею, що Гітлер, який щоденно читав велику кількість газет, ставився ворожо до преси і журналістів. Якщо навіть він повинен був у тій справі зовні йти на певні поступки, то в більш тісному оточенні був непримиренним" [10, 30, 35].

Різниця має й хронологічні виміри. У червоній Росії зі свободою преси було покінчено ще у листопаді 1917 року, коли першим кроком Ради народних комісарів стало "тимчасове припинення" випуску контрреволюційних газет та введення революційних трибуналів преси з широкими повноваженнями. По закінченні громадянської війни про "ворожу" пресу годі було й говорити. Більшовицька партія за ленінським заповітом приділяла пресі надто серйозну увагу, щоб дозволити хоч найменші вияви непокори. У Німеччині події тоталітаризації преси широко розгорнулися на двадцять років пізніше, на початку 1933 року.

Свобода преси, як відомо, є водночас і чинником свободи суспільства, і його результатом, адже виростає сама з широкого контексту суспільної свободи.

Так само, власне, як і несвобода.

Це протиставлення віддзеркалює іншу, глибшу антиномію. Подвійність преси виявляється у тому, що вона має і віддзеркалювати світ, і впливати на нього. Звідси - чотири основні співвідношення свободи й влади, чотири головні моделі преси й, ширше, устрою суспільства, відкриті ще Дж. Міллем: тоталітарна, авторитарна, соціально відповідальна та лібертаріанська. Кожна з них являє собою не що інше, як певний баланс цих двох спрямувань: тоталітарна означає прагнення лише впливати, повне підкорення першого другому, лібертаріанська - лише інформувати, тут є визнання меншовартості впливу: впливає не преса, а правда, яку вона поширює [16, 11]. Рівність, свобода, влада та власність - різні комбінації цих "чотирьох мастей" і створюють усі можливі пасьянси нашої цивілізації через їхнє дозування, стихійне або свідоме, у перебігу соціального процесу.

Історія преси тоталітарних режимів цілком підтверджує правильність цих думок. Анджей Чарнік подає дуже цікаву підробицю. У 1928 році у приватних руках знаходився 81 процент німецьких газет. Дедалі сильнішою ставала у Веймарській Республіці так звана преса інтересантів, або політично заангажована преса, що існувала на гроші промислових концернів, банків тощо.

Таким чином Гітлер ішов до повної влади над пресою діаметрально протилежним шляхом. Його тоталітаризм виріс з тогочасних тенденцій європейської преси, був природним його продовжувачем. Так зріс потужний видавничий концерн Хугенберга, за яким стояли промисловці Рура. На фінанси Дрезднер Банку спиралася "Берлінер Тагеблатт". Концерн ІГ-Фарбен Індустри брав участь у "Франкфуртер Цайтунг".

Сталін пішов нібито зовсім іншим шляхом, витягуючи нові реалії преси не з неї самої, її було відкинуто, а з глибших джерел, з нових реалій соціокультурних масштабів. Рішення щодо преси приймалися за її межами - і це також важлива ознака суспільства тоталітарної моделі. Саме це й означає відкидання свободи преси, а за нею й свободи як такої.

Якими ж були історичні наслідки цих подій для преси двох країн? Як засвідчила польська філософ Е. Кобилінська, змінюється тип суспільства - змінюється тип комунікації [17, 32]. У свій час змінилися тоталітарні режими, за ними - типи комунікації, а відтак і преси. І змінилося ставлення до старого суспільства, комунікації й преси. І це відбувається напрочуд легко. Цікавим є рапорт Інтелідженс Сервіс від 12 серпня 1945 року стосовно проблеми довіри німців до нацистської преси. 84 проценти анкетованих німців англійської зони окупації засвідчили, що нацистська преса "завжди брехала", 15 процентів стверджували, що "не завжди писала правду" і тільки один процент відповів, що ця преса завжди писала правду [10, 219]. (Анкетування було проведено після війни, коли існували поважні причини для стверджень про недовіру нацистській пресі. Напевно, у 1939 році відповіді нацистським опитувачам виглядали б зовсім інакше.)

Зерна тоталітаризму лишаються в людському суспільстві завжди. Бертольд Брехт, непримиренний викривач фашизму, попереджав у роки реваншистських прагнень певних кіл ФРН: "Ще здатне плодоносити черево, що породило гадину". Триває плекання ілюзій і щодо соціалізму сталінського типу. В. Райх, німецький соціолог, уважає, що більшовизм відірвався від власної ідеології, теорія була спростована практикою, не втітилилася в соціальну практику: "Діалектичний матеріалізм не використовувався для осмислення нових історичних реальностей... Марксизм, подібно до багатьох досягнень великих мислителів, перетворився на пусті формули та в руках марксистських політиків утратив свою наукову і революційну дієвість". У Німеччині 20-30-х років "вироджуючись, науковий марксизм перетворився на "вульгарний марксизм", з'явився розкол між економічним базисом, який тяжів до лівого крила, та ідеологією широких верств суспільства, що тяжіли до правого крила" [6, 33-35].

Ці рядки стосувалися німецьких лівих партій та їхніх помилок напередодні приходу фашистів до влади, що призвело до повного їх розгрому й знищення. Але вони звучать цілком актуально й у контексті розвалу КПРС та СРСР наприкінці 80-х років. Цікаво, що зерна "вульгарного марксизму" як філософії простих рішень проростають мимоволі й у думках їхніх критиків. Так, Райх робить висновок із власних міркувань, закликаючи проти "поверхового психологізму в галузі масової пропаганди" - мається на увазі, напевно, необхідність "поглибленого психологізму" - але те, що треба відмовитися від пропаганди, віддати її місце масовому спілкуванню через пресу, йому не спадає на думку.

Критика таких "залишкових" явищ тоталітаризму може бути розглянута на прикладі поглядів А. Брудного, який зробив помітний внесок у розробку теорії спілкування й розуміння, у тому числі масових.

"Центр, що зв'язує особу й спілкування, єдиний - він у матеріальних умовах життя суспільства й матеріального виробництва" [3, 3]. Уже ці рядки відгонять вульгарним марксизмом. Енгельс наприкінці життя наголошував, що "лише у остаточному підсумку" економіка, виробництво визначають суспільне життя. Як і всі радянські комуністи, Брудний виявляє себе поганим марксистом. Радше треба думати, що центр цей - у аксіологічній площині, у цілепокладанні, у зацікавленості, яка може бути і матеріальною, і духовною, і зовсім ірреалістичною, як, скажімо, прагнення спасіння душі. Та сфера, про яку пише А. Брудний, є базисом, що, саме й лише "в остаточному підсумку", впливає на спілкування.

Стверджувати, що в матеріальному виробництві є центр спілкування, - типова помилка звульгаризованого марксизму часів проголошення розвинутого соціалізму (від якого до краху соціалізму взагалі лишалося кілька років). Саме збалансована децентралізація й є центральною ідеєю високоефективного виробництва.

Людина у таких комуністів виступає гвинтиком, бранцем матеріального виробництва, а статус розуміння принижується до рівня "спілкування з приводу зростання продуктивності праці", саме тут нібито є центр, а решта - периферія. З приводу подібних думок, висловлених такими ж теоретиками на століття раніше, К. Маркс сказав: "Якщо вони - марксисти, тоді... я - не марксист".

Насправді людське спілкування основане на тій глибинній діалектиці відмінності партнерів та їхнього прагнення до єдності, яке, однак, повинне привести не до усунення цих відмінностей, а, за вдалим висловом М. Кагана, до "єдності різноманітності" [2, 160]. І до осмислення цих відмінностей та до подальшого зближення або віддалення в результаті спілкування.

"У демократичному суспільстві пропаганда нівелюється великою кількістю думок", - зауважив згадуваний дослідник тоталітаризму У. Лакьор.

Класик герменевтики Г.-Г. Гадамер, який починав свій шлях у науку в Німеччині якраз після першої світової війни, в умовах запеклої боротьби з фашизмом, писав наприкінці 80-х років: "Фундаментальна істина герменевтики така: істину не може пізнавати й повідомляти хтось один. Усіляко підтримувати діалог, давати сказати своє слово й інакодумцеві, уміти засвоювати те, що він промовляє - ось у чому душа герменевтики" [14, 8].

Тепер, з досвіду останнього десятиліття, слід розвинути цю думку в такий спосіб. Не нав'язування розуміння, а створення умов для розуміння - ось у чому в остаточному підсумку полягає історичне завдання (місія) журналістики. У цьому й полягає історичний урок століття, що минуло.

1. Брудный А. А., Чернов С. С. Личность, понимание и общение // Сознание и понимание. - Фрунзе: Илим, 1982. - 123 с.
2. Каган М. С. Мир общения. Проблема межсубъектных отношений. - М.: Политиздат, 1988. - 319 с.
3. Винокуров П. О некоторых методах вражеской работы в печати. - М.: Партиздат, 1937. - 19 с.
4. Владимиров В. М. Коммерческая журналистика. - Луганск: Изд-во Восточноукр. гос. ун-та, 1995. - 160 с.
5. Мильтон. Речь о свободе печати /Areopagitica/, обращенная к английскому парламенту (1644). - Казань: Типография Д. М. Гран, 1905. - 49 с.
6. Райх В. Психология масс и фашизм. - Спб.; М.: Университетская книга, 1997. - 377 с.
7. Робеспьер М. Речь о свободе печати, произнесенная в Якобинском клубе 11 мая 1794 года и повторенная в Национальном собрании 22 августа того же года. - М.: Изд. В. М. Саблина. 1906. - 16 с.
8. Кuta Т. Аnаtomia klamstwa. - Gdynia, 1968.
9. Чепурнов Ю. Окупація // Жизнь Луганска. - 2001. - 15 лют.
10. Czarnik Andrzej. Prasa w trzeciej rzeszy. Organizacja i zakres dzialania. - Gdansk.: Wyd-wo Morskie, 1976. - 232 s.
11. Шиллер Герберт. Манипуляторы сознанием: Пер. с англ. / Предисл. Я. Засурского. - М.: Мысль, 1980. - 326 с.
12. Сельдес Джордж. Свобода печати.: Пер. с англ. Е. Кальмеер. - М.: Соцэкгиз, 1937. - 303 с.
13. Blanshard Paul. The right to read: the buttle against censorship/ - Boston: the Beacon press, 1955. - 339 p.
14. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного: Пер. с нем. - М.: Искусство, 1991. - 367 с.
15. Walter Laquevr. Fascism wczoraj, dzis, jutro. - Warszawa: Da Capo, 1998. - 383 s.
16. Teoria i praktyka dziennikarstwa. Wybrane zagadnienia. Praca zbiorowa pod red. Bartolomeja Golki. - Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1964. - 236 s.
17. Kobylinska Ewa. Hermeneutyczna wizja kultury. - Warszawa; Poznan: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1985. - 172 s.