Не зовсім упевнений у тому, що бібліограф повинен читати всі тексти, які він описує. Наразі в нього не вистачить часу для основної роботи. Одначе потяг до слова зобов'язує його бодай фрагментарно переглядати тексти хоча б для того, щоб скласти зальне уявлення про тематичний діапазон, змістовий характер творів автора, написати правильну передмову.
Дмитро Михайлович Прилюк майже за півстоліття своєї творчої праці написав багато. Сьогодні список його праць складає понад 500 позицій, що, на наше переконання, сягає половини. Серед них є публікації із продовженням у кількох номерах періодичних видань. Можна сказати, що він написав стільки, скільки дехто не зміг прочитати за своє життя.
Дозволю собі окреслити основні віхи життя та діяльності Д. Прилюка.
Народився Дмитро Михайлович 8 листопада 1918 року в с. Божиковцях Дережнянського району Хмельницької області.
Перші публікації друкував уже, навчаючись у середніх класах, у дережнянській газеті "За соціалістичну перебудову". Потім - в обласній "Більшовицька правда" та "Молодий більшовик", у газеті політвідділу Дережнянської МТС "За більшовицький урожай".
У 1940 році закінчив комуністичний інститут журналістики, 1953 року - вищу партійну школу.
З вересня 1940 до липня 1941 року - аспірант Харківського державного університету, редактор багатотиражки "Укіжівець", відповідальний редактор обласної газети "Ленінська зміна".
З липня 1941 до вересня 1945 року - перебував на Південно-Західному, Калінінському фронтах, у Туркестанському військовому окрузі.
З листопада 1945 до липня 1950 року - власний кореспондент, заввідділу, заступник редактора обласної газети "Зоря Полтавщини".
З липня 1950 до січня 1953 року - редактор обласної газети "Вінницька правда", кандидат у члени ЦК КП(б)У.
З січня 1953 до січень 1954 року - консультант відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ м. Київ.
З лютого 1954 до січня 1956 року - редактор обласної газети "Київська правда".
З лютого 1956 до серпня 1958 року - відповідальний редактор газети "Колгоспне село", нині "Сільські вісті".
З вересня 1958 року - викладач, доцент, завідувач кафедри, декан факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.
24 травня 1974 року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук за темою "Общественное назначение журналистского произведения", в якій, я б сказав, не так уже й пишномовно говориться про марксизм-ленінізм, комуністичну партію. Навіть назва дисертації говорить сама про себе.
До 1975 року був відповідальним редактором серії "Журналістика" Вісника Київського університету.
У 1976-1983 роках був відповідальним редактором збірника "Журналістика. Преса. Телебачення. Радіо" (вийшло 16 випусків).
Був членом редколегії закордонних періодичних видань.
Друкувався в газетах "Правда", "Известия", "Сельская жизнь", "Радянська Україна", "Правда України", "Літературна Україна" та багатьох інших.
У пресі виступав під псевдонімами Д. Подолян і Дмитро Рубан.
Нагороджений орденами Трудового червоного прапора (1958) та Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985); малою золотою медаллю Всесоюзної сільськогосподарської виставки (1958); Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР (1978).
Член Спілки письменників України. Написав багато художніх творів, в яких переважно описав людей села або вихідців із нього.
Помер 22 вересня 1987 року.
З відходом у вічність людина набуває іншої якості в попередньому світі. Та аура, що створена за життя Дмитром Михайловичем (чи будь-ким з авторів), проходить чистилище в цьому світі так само, як, кажуть, і десь там.
Творчість Дмитра Прилюка вже належить історії. Але ще не зовсім належить нам. Ми не повною мірою готові всьому дати правильну оцінку. Ми здатні ще тільки розрізнити контрастні фарби, не помічаючи відтінків, їхніх штрихів. Ми ще й досі перебуваємо під впливом нашого минулого. Воно як хвіст комети тягнеться за нами: то віддаляючись, то наближаючись до її голови. Безперечно, я маю на увазі те покоління, яке виросло в тому минулому, і, звичайно, не всіх його громадян огульно. Кожен твір будь-якого автора - це концентрація енергії, яка вливається в загальну. Втручаючись у мале, неправильно з ним поводячись, ми руйнуємо і загальне. Загальноприйняте поняття, що кожне покоління повинне перечитувати класику, не означає її критику чи критицизм. Суть у тому, щоб знайти для себе корені живлення, не розгубити духовності, єдності поколінь, епох.
Найпродуктивніші роки життя Дмитра Михайловича припали справді на так звані застійні часи. Він був непоганим пропагандистом комуністичної системи. Але чи був він її сином, продуктом, сліпим виконавцем? Однозначно сказати важко, та чи й треба на цьому наголошувати, оскільки така позиція одразу ставить критика в площину політики (ідеології), відкидаючи на другий план автора-майстра. Чого більше в автора-Прилюка: ідеології чи майстерності? Який талант переважав: талант організатора, майстра слова, чи талант рупора більшовицьких ідей? Наведу один приклад із життя Дмитра Михайловича, коли він очолював журналістський колектив газети "Колгоспне село". Взагалі Д. Прилюк село дуже любив, знав, присвятив йому чимало художніх та публіцистичних творів, описав величезну кількість різних гумористичних пригод, епізодів із життя сільських людей. Його приваблювали люди села: мудрі, правдиві й щирі. Так само правдиво і щиро Прилюк-редактор усе це висвітлював на сторінках газети. Але це не зовсім вкладалося в ідеологічні рамки постанов уряду та партії. Тому незабаром Д. М. Прилюка було знято з посади редактора. "А в цей час, - як пише автор дипломної роботи Віталій Курінний, - у Москві, на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства був оголошений конкурс газет на краще висвітлення життя села. Туди ж було представлено і "Колгоспне село". І що ж! Газеті було присуджено перше місце, а її редактора нагороджено малою Золотою медаллю та іменним годинником. Це була перемога. Але відзначив її Дмитро Михайлович уже в ранзі безробітного. А незадовго до цього його було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора". З одного боку, тодішня система не могла обійтися без Прилюка, визнаючи його талант, з іншого - не могла змиритися з ним.
Життя та діяльність кожної людини в цьому житті - явище. Помічене воно чи ні - це інше питання. Усе свідоме життя Дмитра Михайловича було пов'язано з українською журналістикою: чи в ролі автора, чи теоретика. Майже три десятиліття життя його так чи інакше було тісно пов'язано з факультетом журналістики. Він пройшов шлях від викладача до декана. Не все було, як кажуть, гладенько. Та й не могло бути все так.
Чи поталанить Дмитру Михайловичу на майбутнього читача, сказати важко. Важливо в цій справі не розгубити надбане ним. Але в одному я впевнений, що Дмитру Михайловичу поталанило в особистому житті. До мого знайомства з Вірою Григорівною Жданенко, дружиною Д. Прилюка, я знав тільки одну жінку в історії української культури, яка після смерті свого чоловіка присвятила своє життя увіковіченню його пам'яті, - це дружина П. Куліша О. М. Білозерська, знана в літературі як Ганна Барвінок. У передмові до першого тому "Сочинений и писем П. А. Кулиша" (К., 1908) вона писала: "Ти працював увесь свій вік, не покладаючи а ні на одну хвилинку своїх втомлених рук (і це абсолютно відповідає істині)... Ти шукав правди, не зважаючи на те, що про тебе говоритимуть (і це також істина). ... Ти бажав побачити повен збір своїх стихотворів за своє життє, - та не судилось тому справдитись. Справдити твоє заповітне бажаннє я поставила метою мого вдовиного після тебе віку". Віра Григорівна не має наміру видавати повне зібрання творів Дмитра Михайловича, але вона робить усе, щоб добра пам'ять про Дмитра Михайловича як журналіста, письменника, людину збереглася там, де народився Дмитро Михайлович, серед наступних поколінь журналістів. Вірність справі своєї дружини вражаюча. Віра Михайлівна залишила спогади про свого чоловіка, в яких намагалася об'єктивно розказати не лише про родинне життя, а й творчу та громадську діяльність Дмитра Михайловича.
Діяльність Прилюка-декана ще потребує детального вивчення насамперед у плані організаційних процесів навчання майбутніх журналістів. Що було нового організованого ним на відміну від своїх попередників, що і як хотів ще зробити? Мені здається, що Дмитро Михайлович був тим організатором, який не чекав розпоряджень, вказівок зверху, а пропонував сам, бо краще знав, що треба зробити для того, щоб Україна мала прекрасних спеціалістів у галузі журналістики. Дмитро Михайлович виріс із коріння хлібороба, він і залишився хліборобом протягом усього свого життя, тільки нива була вже з іншого гумусу, назва йому - духовність.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові