Ласкаво просимо

Гавриїл Костельник про першопричини та характер церковних уній

УДК 281. 96 (477) Г. Костельник

Ведучи мову про характер і причини уній, теолог зупиняється головним чином на долі церковних союзів, що мали місце свого часу в Ліоні та Флоренції. Злагода між Східною та Західною церквами була тоді, на думку вченого, короткочасною та формальною, оскільки головної суті спровокованих чвар не було викорінено. Попри догматичні непорозуміння, що їх вдалося певною мірою погасити, непорушною залишалася сама їхня сутність – непоступність у правах зверхності. “Не тому Схід уклав релігійні унії із Заходом, – вважає Г. Костельник, – що він переконався у правдивості католицького становища, але тому, що він був у нужді і шукав порятунку, помочі, а це психічне пригноблення казало йому згодитися на католицьке становище в теорії”[1].

Головна хиба всіх історичних уній полягає в тому, що Схід приставав до уній з нужди, виступаючи у ролі прохача, а Захід – в ролі подавача милостині. Слабкість християнського Сходу була спричинена нехристиянськими народами (арабами, турками, татарами), а не католицьким Заходом, який, однак, з позиції сильнішого у взаєминах зі Сходом виявляв спочатку певну поблажливість: не диктував, а переконував. Тож будь-яка домовленість базувалася на засадах відносної рівності сторін, щоправда на чолі з Папою як главою церкви. Причиною подальших непорозумінь були, по-перше, вимушені поступки, через що віруючі почували себе приниженим, а, по-друге, – фактична нескоординованість східних церков з устроєм західних. “Так і в наших часах, – підкреслює автор, – упадок Російської Православної Церкви внаслідок революції викликав ті самі надії на Заході, та й деякі прояви на Сході, по котрих можна би судити, що Схід знов став податливий для унії” [2].

Хоч як дивно, але унійські історії мають властивість повторюватися, звичайно, як зі своїми плюсами, так і з мінусами. На Заході завжди пам’ятали, що внаслідок слабкості Сходу зростали шанси для унії, забуваючи водночас, що союз із огляду на неміч, не тривкий: рано чи пізно він розвалиться. Промовистим прикладом у цьому ракурсі є Берестейська унія, хоч за своєю тривалістю й становить певний виняток, бо не з вини України реалізовано було її, а через об'єктивні обставини. Зіграла тут, як уже мовилося, й українська вдача, що під польським тиском почувала себе безправною на будь-які ініціативи. Натомість, вважає автор, ті верстви українського народу, в котрих був більш розвинений державницький інстинкт, виступили проти унії, завдавши їй непоправного удару. Це були козаки, у свідомості яких унія асоціювалася зі зрадою української історії, усталеної моралі, традицій. І висновок цей не є апріорний, а доведений історичними фактами: свідомість запорожців на той час була вищою, ніж у галичан, які опинилися у вирі жахливих асиміляцій. Але, як відомо, внаслідок об’єктивних процесів акцент національної самоповаги змістився зі Сходу на Захід, не зачепивши, щоправда, підвалин унії, саме існування якої у свідомості галичан стало трафаретним стереотипом. А руйнування стереотипів – набагато болючіший процес, ніж повернення, наприклад, до віри пращурів.

Постає запитання: який ідеал унії? Який вигляд у контексті унії мала Українська Православна Церква? І, власне, що таке унія? Здавалося б, питання не складне і всяк спроможний пояснити, що унія - це єдність у вірі з Римом або з Католицькою Церквою. Але для глибинного розуміння цих процесів така відповідь надто поверхова. Власне, про яку єдність ідеться? В якому напрямі мають розвиватися уніатські церкви, якого ідеалу повинні прагнути? “Унія, – вважає Г. Костельник, – се реставрація тої єдності у вірі, яка існувала між східною та західною церквою перед роздором... Унія на всіх полях церковного життя має так виглядати, як виглядала би нині східна Церква, якщо б не було роздору, або якщо б усі православні церкви приступили до унії. Се ідеал і непомильний критерій для всіх наших обрядових терть, суперечок і неясностей” [3].

Однак, через традиції, що склалися (а це вже історія), годі безболісно повертати назад, тим паче, що й східна церква не залишилася такою, якою була в XI ст. А, крім усього, на перешкоді стоїть фанатизм римських речників, які вважають нашу церкву “трупом, що розкладається”, а свою – віталізмом на всіх європейських обширах. Зрозуміло, римські візитатори бажане видають за дійсне. Тільки сліпий не може не бачити певної еволюції Східної Церкви, що була би значно вагомішою, якби впродовж майже тисячі років не процвітало спровоковане Римом непорозуміння переважно догматичного характеру. “Православні церкви, – пише Г.Костельник, – через довгі віки не могли як слід розвиватися, бо були в тяжкій неволі магометанського світу і тільки вегетували... А католицька церква в середніх віках сильно розвинулася, потім у безнастанній боротьбі з протестантами, раціоналізмом і атеїзмом здобула собі багато цінностей, яких православні церкви не мають” [4].

Ведучи мову про виключно обрядову боротьбу, що триває між східною та західною церквами, “папісти” звинувачують православних у схизматизмі, у небажанні визнавати будь-які впливи західної Церкви. Всі впливи західної церкви, як вважає автор статті, були б доречними в східній Церкві, якби не було навмисних чвар. Але, як свідомому теологові, такі впливи Г.Костельникові не могли імпонувати, оскільки йдуть з фальшивих упереджень, що “ломлять суцільність нашого обряду”. Маються на увазі передусім диверсії латинського обряду, спрямовані на підрив “обрядів нашої Церкви”, оскільки окремі уніати ототожнюють католицизм з латинством. Беруться до уваги зовнішні чинники: латинські престоли, статуї в церкві, проповідальниця, літургія, причастя; свято Євхаристії, травневе богослужіння, культ св. Йосифа; спеціальні звичаї: складання рук під час молитви, знаменування себе знаком святого хреста тільки раз, полегшені пости, безшлюбність, голення бороди, тощо. “Чи, отже, не є конче потрібне, – вважає теолог, – щоби виробився один тип унії, щоби всі уніатські Церкви підходили під сей один тип… щоби розвивалися в одному, свідомо й певно визначеному напрямі?” [5].

Унія як частина католицької Церкви повинна так сприймати впливи західної Церкви, щоб, у порівнянні з відокремленими східними Церквами, була “квітучим садом”. У той час, як поляки намагаються латинізувати уніатську церкву, зростає протидія й національна свідомість віруючих, які бодай наполовину мріють визволитися від латинських впливів. Адже єпископи, які уклали унію, маючи суто східну ментальність, забезпечили нашій Церкві повний її східний характер. Звідси й проблема: як узгодити у свідомості нашого народу Схід із Заходом? “Якщо б ми мали самостійну державу, – вважає Г. Костельник, – в котрій унія була би конфесією більшості, то в тих 300 роках, що минули від укладення унії, з цілою певністю знайшла би наша унія таке ідеальне погодження східного церковного характеру з розвоєм католицького життя” [6].

Г. Костельник ніде не гудить Римської Церкви в її божественній першооснові, спільній із засадами Православної Церкви. Однак, він трактує похідну історію латинської Церкви, зупиняючись на пізніших її метаморфозах та відхиленнях від первісних принципів християнства. В таких випадках сумлінний автор спростовує тенденційні моменти в історії Римської Церкви, витворені та стверджені началами, несумісними з вірою нероздільної Католицької Церкви. При цьому він послуговується фундаментальними працями католицьких авторів з догматики богослов’я, канонічного права, церковної історії, не ігноруючи як авторитетні підручники, так і популярні часописи. Нав’язуючи унію Українській Православній Церкві спершу як рятівний засіб проти московського засилля, Рим та польські його адепти поступово позбавляли нашу Церкву найменших автономних та національних прав і запроваджували в Україні закони конформізму. Унія 1596 року виявилася, на жаль, надто пролонгованою, виробивши у значної частини західноукраїнської людності стереотипи прив’язаності до синтезованої Церкви.

“Що вона вдержалася, – вважає Г. Костельник, – се має свою причину в “мінімалізмі” української вдачі, а сей мінімалізм був ще тим підкріплюваний, що українська нація не була державною. Щоби застерегти проти ложного толкування отсих моїх слів, підношу, що я тим не хочу сказати, що унія в нашому народі не повинна була вдержатися. Я абстрагую тут від того, що повинно, а що не повинно бути, і беру під увагу тільки сущу дійсність – історичні і теперішні психічні і соціальні відносини між християнським Сходом і Заходом” [7].

Власне, ще чіткіше з цього приводу висловлювався Г. Костельник на сторінках редагованого ним журналу: “Україна в церковному роздорі між Сходом і Заходом в суті речі і по правді була непричетна – не її се була справа, тільки силою обставин вона була втягнена в сей великосвітовий довговіковий спір” [8].

Сьогодні в Римі багато чого змінилося, в тому числі й відносини між римською та Православною Церквами. Наприклад, на ІІ-му Ватиканському Соборі покладено край розмовам, буцімто Східна Церква не має благодаті Святого Духа і що в ній панує тільки обрядовий формалізм. Собор Католицької Церкви урочисто ствердив, що Східна церква освячується благодаттю Животворящого Духа Господнього, що вона зберігає правдиве вчення віри і має апостольську спадкоємність церковної ієрархії. Крім того, 7 грудня 1965 року в Римі були скасовані акти взаємного відлучення (екскомуніки), що ними 1054 року було стверджено поділ між Західною та Східною Церквами. Одночасні торжества в Римі та Стамбулі, обмін посланнями братерської любові в Господі, обопільне бажання зближення свідчать про початок нової фази православно-католицького діалогу. “Підставою майбутнього діалогу між Східною та Західною Церквами, – вважав Г. Костельник, – має бути визнання основних догматів християнської віри так, як вони були викладені на вселенських соборах, що відбувалися на Сході” [9].

Нерозуміння суті антагонізму у межах християнства не з’єднає, а швидше розпорошить дезорієнтовану паству, яка за таких умов тяжіє до сектантства, різновиди його множаться в геометричній прогресії. Людині, яка шукає Бога, важко збагнути мотиви протистояння, як з боку Ватикану, так і з боку Москви, оскільки на полі міжконфесійного двобою просвічуються політичні інтриги.

За свідченнями документів, догматичні різниці між Православною та Католицькою церквами започатковані ще в XI ст. на ґрунті монопольних планів останньої. Православна ж Церква й далі дотримуватись усіх догм 1-го тисячоліття.

Найгострішою різницею між східною та західною церквами є зініційований папами догмат про божественний примат римського єпископа. Адже римська церква повчає, що Ісус Христос збудував свою Церкву як монархію, надавши їй примат юрисдикції. При цьому стверджувалось, буцімто апостол Петро був засновником і першим єпископом християнської громади в Римі і що примат юрисдикції від апостола Петра повністю перейшов до римських пап.

Відколи цар Костянтин Великий, наголошує Г. Костельник у праці “Апостол Петро”, переніс столицю римської імперії до візантійського Царгорода (330 р.), а єпископи Нового Риму стали утверджуватись при владі, відтоді римські єпископи, побоюючись конкуренції, заходилися теоретично й практично обстоювати свій примат. Починаючи з VIII ст. римські понтифіки стали ще й світськими володарями папської держави. У другому тисячолітті під натиском турків візантійська держава занепала, а Захід прямував до поступу. На уніатських соборах у Ліоні (1274 ) та у Флоренції (1439 ) греки в очах світової громадськості мали вигляд справжнісіньких жебраків тим часом, як папи використали ситуацію для свого зміцнення.

І врешті-решт Візантійський собор 1870 року здогматизував папство. Як і французький король Людовік ХІV іменував себе “Держава – це я”, так і папа римський почав відтоді твердити: “Католицька церква – це я”. Мовляв, від нього, як і від “Петрової скелі” (церкви) шириться святий дух на всю церкву, тобто відбувається цілковите ототожнення папи з Христом.

Проілюструємо цю позицію папства новітніми фактами. Наприклад, Папа Пій XI, звертаючись до студентської молоді Львова та Познані у 1924 році, зухвало проголошував: “Не є той католик у цілій повноті, хто не належить до Риму, тобто, хто не є Сином Римської церкви, якої головою завжди присутньою в його наміснику є Христос, що тим самим належить до Римської церкви” [10]. Як бачимо, папа не тільки ототожнював себе з Христом, а й відібрав Христа в усіх інших християн.

До згаданого Ватиканського собору Римська церква сповідувала присутність Христа тільки в Євхаристії, а після його проведення, згідно з папськими догматами, Римська церква осягла живого Христа в папі.

Мабуть, саме через отаку “еволюцію” католицький світ сприймав Православну Церкву як “суху гілку”, що відчахнулася від “Петрової скелі”, позбавившись Святого Духа. Власне цю “ідею” Рим пропагував по всій слов’янській території. Візьмімо, наприклад, орган станіславського єпископа Григорія Хомишина “Нова Зоря” за 1923 рік, що твердив, буцімто Католицька Церква - це “царство Боже”, а все, що поза нею, - “царство Сатани” (11). Задурені цим “пряником”, католики масово проповідували, що в Євхаристії Православної Церкви “сидить диявол”. Обожнення пап призвело навіть до того, що за Пія XI введено щорічне святкування “Коронації папи” аналогічно до Різдва Христового.

Г.Костельник як талановитий публіцист при висвітлені церковно-політичного життя Риму велику увагу звертає на метафоричні засоби висловлювання, зокрема, на релігійну символіку. Наприклад: “А я тобі кажу, – мовив Христос, – що ти єси Скеля (Кифа, Петро), і на цій Скелі я збудую мою Церкву і ворота адові не переможуть її. І дам тобі ключі Царства небесного і, що зв’яжеш на землі, буде розв'язано на небесах” (Матв., 16). Або: “Паси вівці мої” (Іоан. 21). Саме цими словами з Євангелія римська догматика обґрунтовує свою вищість. Однак, якщо пильніше придивитись до слів Христа, то йдеться там не про якісь примати Риму, а ведеться образна розмова з використанням метафор, а не в юридично-канонічному стилі, який не терпить Езопових підтекстів. Насправді ж Христові слова (Матв.16, 18-19), коли розуміти їх без упереджень, нетенденційно, мають інший смисл, нетотожний з римською догматикою, “уквітчаною” цілою системою логічних і психологічних гачків.

Порівнюючи католицьку екзегезу Євангелія з православною, Г. Костельник звертає увагу на фальсифікацію перших слів Христа, адресованих Петрові: “Ти єси скеля…” Йдеться про опору в Христовій науці, тобто самого Петра, який одним з перших дозрів і спромігся правильно відповісти на запитання Ісуса Христа: “Що говорять люди про сина Чоловічого?” – “Ти єси Христос, син Бога Живого”. Саме така відповідь Петра найбільше сподобалась Ісусові, який мовив: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров об’явили тобі це, тільки мій Отець, той небесний”.

Уточнюючи значення слів сина Божого: “А я тобі кажу, що ти єси Скеля…”, Г. Костельник зауважує, що точка тяжіння в цьому словосполученні – не примат Петра, а Божество Христове. Ісус відкриває тайну своїм учням: він заснує свою Церкву, опорою якої, тобто її скелею, буде віра в Божество Христове. Хоч і названо тою опорою спершу Петра, Ісус Христос не ізолювався й від інших апостолів, зрівнявши всіх у правах.

Римські ж папи, бажаючи ототожнити себе з Христом, повсюдно заявляють, що примат, даний Петрові, безпосередньо переходять на владу папи, бо, мовляв, він був у Римі першим єпископом. Заховують при цьому глави Ватикану, всупереч правді, те, що Петро, бувши в Римі, знайшов там свою смерть. Г. Костельник пише: “Петро був перший християнин, перший апостол, тобто перший робітник у винограднику Христовім” [12]. Автор трактує слова Ісуса “Ти єси скеля” не як службову номінацію, дану Петрові, а як ствердження особистого характеру свого першого апостола. А Йоаннові Христос теж дав нове ім’я – Воанергес, що дослівно означає “син грому”, передбачаючи його велике майбутнє. Адже Йоанн, творець Євангелія, що найповніше та найвиразніше репрезентує Божество Христове, є наче “син грому”. Тим паче, що його перу належить також Апокаліпсис. Що до Йоаннового брата – Якова, який перший з-поміж апостолів зазнав мученицької смерті за Христову віру, він теж символізує собою “сина грому”. Христос нарік перших трьох апостолів новими іменами тому, що вони найбільше вирізнялися з-поміж інших своєю відданістю та прихильністю до Сина Божого.

І все-таки, що ж намірявся Христос ствердити ім’ям “Скеля”, яке дав Симонові? Петра він назвав Скелею, на якій збудована новозавітна Церква. Тією Скелею, з одного боку, є віра в Божество Христове, що об’єднує людей у нову релігійну громаду, а з другого – тією Скелею є Петро як перший християнин і перший працівник у винограднику Христовім.

Як належить розуміти символічні слова Христа: “Паси вівці мої!”? “Христос доцільно обминав правничі вирази, вживаючи метафори, – пише Г. Костельник, – щоб не давати приводу до витворення формалізму в його вірі. “Ягнята” і “Вівці” – певно, молодші та старші в Христовій Церкві: молодші та старші віком і вірою” [13].

Хіба мав на увазі Христос якісь ранги, як твердять римські теологи, що велять під словом “вівці” розуміти апостолів та єпископів римської Церкви, а під словом “ягнята” – звичайних собі віруючих?

Навіть рядові християни не додумалися б до цього, сяк-так розуміючи засоби образного мовлення. Адже, як твердить Г. Костельник, маємо справу із звичайнісінькими метафорами. У ряді цієї проблеми стоїть і настанова Христа, повторювана тричі: “Паси ягнята-вівці мої!”, яка з позиції захисників “домінуючої” віри теж узята на озброєння. “Це – плеоназм, – зауважує Г.Костельник, – потрібний для розбудження Петрового чуття та його волі, але не для надання найвищого службового рангу” [14].

Чому все-таки Христос аж тричі запитує Петра, чи любить він його? Без сумніву, тому, що Петро аж тричі відступав од Учителевої віри.

“Кінець-кінцем, – продовжує теолог, – приходимо до ясного погляду, що Римська церква, тому що папи були світськими володарями, просякла державницькими категоріями та аспіраціями. Церкву римляни розуміють, як державу. Така амальгамізація для них тим легша, що вони Христову Церкву розуміють як свою власну державу. Не дарма ж папи, починаючи від Григорія VII, повчали, ніби Христос передав їм не тільки духовну, але й найвищу світську владу – “два мечі” [17,15].

Опираючись на засади апостольської Церкви, її слуги усвідомлювали, що Христова Церква – це братерський союз, де домінує соборне управління, а Вселенський собор був і є його найвищим органом. Саме така ієрархія вважається домінантою вільного росту Христової духовності. Проте, відколи Рим привласнив собі божественний примат, а з XI століття – ще й канонічно, то цим самим він ототожнив католицизм з латинством (римо-католицькою вірою). При цьому Рим накинув латинську мову всім народам, в тому числі і грекам, внаслідок чого нероманські народи римського віросповідання позбавились власної культури аж до Ренесансу, спричиненого греками-емігрантами. Таким чином грецький дух визволив Європу від римського духовного ярма, після чого папство почало занепадати. З того часу, як римські папи побачили небезпечного ворога в особі царгородських єпископів, вони без найменшого маскування почали пропагувати власну вигадку, буцімто їхній примат ґрунтується на Петровій спадщині. Ініціатором такої інсинуації, як відомо, був папа Лев І (418-422). В боротьбі проти царгородських патріархів (а та боротьба тривала понад тисячу років) римські папи дедалі більше та наполегливіше видобували з нічого свою “Петрову спадщину”, що, однак, не зламало справжніх прибічників Христової віри. Відтоді римська теологія перетворилася на папську адвокатуру, яка й донині маніпулює найсокровеннішим у житті багатьох народів світу – Христовою вірою.

У праці “Апостол Петро і римські папи”Г. Костельник зауважує, що наші батьки стали уніатами тому, що віками довелося їм жити під кормигою поляків та угорців, які належать до Римської Церкви. Насильно запроваджена на наших землях унія потягла за собою й денаціоналізацію українського люду. Пам’ятаючи слова Ісуса Христа “Правда визволить нас”, народ західноукраїнських земель ніколи не розлучався з цією настановою Сина Божого, тяжіючи в умовах духовного рабства до віри батьків – Візантійського Православія. А тим часом наші недруги, скориставшись узами Гіменея, поспішали реалізувати свій ганебний план повної латинізації Української Церкви через її проміжну ланку – Греко-Католицьку Церкву. “Коли по першій світовій війні, – пише Г. Костельник, – ми опинилися під Польщею, і Польща стала розвивати свою церковну політику, мене вдарило, що наша галицька унія вже стала недобра і для Польщі, і для Риму. Рим щораз насилав нам своїх візитаторів, звичайних римських чорноризців, яких ми одягали в наші ризи та адорували їх, як “заступників св. Отця”, а вони навіть перехреститись по-нашому не вміли. Яке це було упокорення для покійного митрополита Андрея Шептицького” [16].

Не кращою для українського народу була й зостається духовна домінанта третього Риму як придатка російської колоніальної експансії. Єдність Російської Православної Церкви з державними репресивними органами з найдавніших часів вважалася “священим” альянсом. “Оскільки Московська Патріархія, – пише Гліб Якунін у книжці “Справжнє обличчя Московської Патріархії”, – була створена заради далеко не релігійних цілей, принципи її організації теж не могли бути соборними, тобто відкритими для віруючих, для всебічної участі всіх православних християн у справах церковних. Устрій Патріархії здійснювався за іншими канонами, внаслідок чого з’явилася й досі існує воєнізована структура: симбіоз КДБ та дореволюційного Святійшого Синоду, поєднання пропагандистських, доносних, розвідувальних функцій з казенною церковністю XIX ст.” [17].

Може скластися враження, що наведений роздум Г. Якуніна спричинений особистими конфліктами з “правовірними” церковного підрозділу КДБ – Московським Патріархатом. Щоб хоч якоюсь мірою розвіяти сумнів щодо висловленого, подаємо короткий уривок із доповіді московського шпигуна М. Полторацького, який в повоєнні роки очолював братство св. Фотія в Парижі на ім’я уповноваженого справами релігії в Україні П. Ходченка.

“Для ліквідації розкольницької діяльності УАПЦ та об’єднання українців довкола Московської Патріархії, – радить М. Полторацький, – прошу домовитись з екзархом Іоанном щодо призначення кандидатури священика, який добре володіє українською мовою та має організаційні здібності й міг би виїхати до Парижа та провести там необхідну роботу щодо об’єднання українців, які проживають у Франції, довкола Московської Патріархії” [18].

Московити, побоюючись втратити своє панування над Україною, що в 40-их роках мала всі шанси з допомогою національно-визвольного підпілля вирватись на волю, шляхом шантажів, підкупів та брехливої агітації серед українського люду затягали його до своєї “братньої” церкви. Страшними для них була не тільки державна, а й церковна українська незалежність, боротьба з якою не припинялась ні на мить чи то у формі репресій, масових арештів, чи псевдособорів типу Львівського 1946 року. Однак совєтські окупанти, зустрівшись з грізною народною силою, почали розкладати церковний рух за незалежність як і зсередини, так і через пресу, що триває й донині.

1. Костельник Г. Границі демократизму. – Львів, 1919. – С.220
2. Там само
3. Там само. – С.256
4. Там само
5. Там само. – С.259
6. Там само. – С. 260
7. Костельник Г. Доля унії // Нива, 1924. – № 9. –С. 229
8. Там само. – 1925 – № 9. – С.305
9. Православний вісник. – Львів, 1948. – № 3. – С.91
10. Костельник Г. До все чесного греко-католицького духовенства в Західних областях України /Відозва/. Львів, 1945. – С.10
11. Нова Зоря. – Львів, 1923, № 6. – С.236
12. Костельник Г. Примат латинської церкви і уніатської церкви // Православний вісник. – 1948. № 5. – С.16
13. Там само. – С. 21
14. Там само. – С. 22
15. Там само. – С. 24
16. Там само
17. Якунін Г. Справжнє обличчя Московської Патріархії. – К., 1978. – С.16
18. Центральний державний архів вищих органів державної влади і органів державного управління України. – Ф. 4648