Ласкаво просимо

Загальні принципи етики у їх застосуванні до журналістики

УДК 17 : 054

Світ людини – наперед даний. Від народження людина опиняється у фактичності, локалізованій географічно та історично. Ця фактичність виступає світом співбуття з іншими – як світ соціальний, один і той самий для всіх. У такому аспекті етичність – це те, що впорядковує стосунки між людьми. Етичність обмежує індивідуальні можливості, і водночас вона дає можливість прогнозувати дії інших осіб, яких ми сприймаємо як моральні істоти. Існуючи в соціумі, ми виходимо з традиційного досвіду, спираємося на буденну свідомість як на наявні в культурі норми, проектуючи їх на власну індивідуальну поведінку та оцінюючи її в категоріях моралі.

Головні категорії моралі – поняття добра і зла. Їх пізнання – сфера етики. Слова "мораль", "етика" сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, то без моралі була б неможлива жодна взаємодія. З другого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого. "Моральний кодекс будівника комунізму", "морально-трудове виховання", "моральна стійкість" людини-гвинтика – саме так ми звикли сприймати спотворену тоталітарним режимом мораль, від якої намагаємося відкараскатись у роботі та у повсякденному житті.

Можливо, правий був німецький філософ Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз "по той бік добра і зла"? Хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний переступити через моральні вимоги?

Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих і подібних питань неможливо просто відмахнутися, до них знову й знову підводить нас життя в усіх його проявах, зокрема на професійному поприщі.

Якщо аналізувати етичні питання журналістики, насамперед потрібно зважати на те, що й справді поняття моралі та моральних цінностей у нас заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати "моральним чинником" усі дірки суспільного організму; не дивно, що в своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все пов’язане з нею — так криза соціалістичної моралі обернулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом перед оновленим суспільством постали гострі проблеми, які не вирішити без твердого етичного підґрунтя. Нові незнані перспективи незалежної України здаються нам неявними й непевними без поновленого розуміння добра – того, заради чого варто жити, що може слугувати своєрідним мірилом наших вчинків. Отже, ми знову звертаємося до питання моральних цінностей, вирішуємо проблеми етики заради того, щоб повсякденна і професійна діяльність відбувалася як людяна взаємодія.

Журналістика як професія, що базується головним чином на комунікації – отриманні та передачі інформації про суспільний світ, – не може обминути питання етики. Адже комунікація відбувається як людська взаємодія, тому вона протікає в межах певних правил, що роблять можливим взаєморозуміння та адекватну реакцію адресата на сприйняту інформацію. Вага людського фактора в комунікативній взаємодії є причиною того, що комунікація потребує специфічного регулювання – не тільки законодавчого, а й морального.

В сучасних умовах, коли українське суспільство стало на шлях демократії, журналістика більше, аніж будь-коли потребує морального регулювання. Бо саме ЗМІ являють собою найвагоміший комунікативний осередок, через який відбувається інформаційний обмін у суспільстві, формуються загальні соціальні настрої, розвивається суспільна свідомість. Усе це вимагає чітких етичних орієнтирів.

Етичні проблеми журналістики ускладнюються тим, що цій професії у спадок від тоталітарного режиму лишилися принципи, покликані усунути і підмінити собою мораль, ставлячи на місце загальнолюдських цінностей часткові інтереси. Це – принципи партійності, ідейності, народності в їх гротескному спотвореному вигляді.

Наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями справедливості, істини, добра, а з інтересами тих чи тих, явних або прихованих політичних сил. Тимчасом якщо в діях свого опонента люди здатні розгледіти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійний пошук добра й істини — істина й добро тікають і від них.

Залишається наша культура й "високоідейною" в тому сенсі, що, як і раніше, погано відрізняє реальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути "за ідеєю", що приховує від нас неповторність реального навколишнього буття — такого, яким воно є.

І, нарешті, культура наша зостається "народною" — на жаль, не стільки в плані вираження справжньої народної свідомості та реальних традицій народного буття, скільки в значеннях духовного змасовлення і приховування особистої відповідальності за спинами "широких народних мас".

Ці фактори не можуть не позначатись і на журналістиці, яка є невід’ємною частиною духовної культури, рушійною силою соціального життя. Немає сумніву, що всі перелічені риси не лише не можуть підмінити собою етичного потенціалу культури, а й суперечать самій природі людської моральності. З посиленням партійності, ідеології та орієнтації на маси майже губиться власне етична позиція, пов’язана з повагою до реальності, усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозності життєвого покликання кожної особи. Губиться позиція вільної індивідуальності.

Не дивно, що коли нарешті здобулася незалежність, від морального вибору та власної гідності людей стало залежати більше, ніж колись. І одразу далася взнаки страхітлива нестача морально-етичних засад. Це ще раз показує важливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої в реальне життя системи моральних цінностей. Хоча б на цьому своєму негативному досвіді суцільного наступу брутальності та жорстокості, засилля злочинних структур тощо ми маємо переконатися в тому, що ні економічне чи політичне життя, ні право, ні елементарні ділові стосунки між людьми, зокрема професії, що базуються на комунікативних стосунках, не можуть набути нормального розвитку, допоки для них відсутня мінімальна етична основа.

Професійна мораль здатна здійснити вплив на трудову діяльність не тільки за допомогою норм. Вона регулює поведінку ще й через систему цінностей, на самостійне затвердження яких орієнтує журналіста. Цінності – це критерії та способи оцінки позитивного або негативного значення об’єктів навколишнього середовища для людини, групи, суспільства в цілому, яке визначається не природними властивостями цих об’єктів, а їхнім залученням до сфери людської діяльності, інтересів та потреб, соціальних відносин. Цінності знаходять своє відображення у вигляді моральних принципів та норм, ідеалів, настанов та цілей [СЭС; 1473].

Якщо в понятті норми наголошується на зобов’язанні діяти певним чином і долучаються санкції за порушення, то в цінності превалює добровільність та внутрішня впевненість. Якщо норма конкретизує зміст поведінки в конкретній, типовій ситуації, то цінність – більш загальний орієнтир.

Цінності є одним з найголовніших теоретичних понять та центральним компонентом емпіричного дослідження в соціальних науках. Це – саме той об’єкт, у дослідженні якого об’єднують свої зусилля психологи, соціологи, лінгвісти, політологи, оскільки такі поняття, як ціннісна настанова, ієрархія цінностей, ціннісні орієнтації перебувають у тісному зв’язку та взаємній обумовленості. Безперечно, в центрі стоїть проблема носія цінностей – суб’єкта, яким є особистість, соціальна група, суспільство.

Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обґрунтування певної усталеної системи цінностей, пошук раціональних підстав, які б доводили їхню перевагу, вмотивованість і надійність. Протягом століть таке обґрунтування вибудовувалося всередині релігійних уявлень про людину та її обов'язки. Лише в ході секуляризації (звільнення від впливу церкви) європейської свідомості доби Відродження та Нового часу мораль позбулася цієї могутньої підвалини, й етика опинилася перед необхідністю замінити її, наскільки можливо, доказовою силою людського розуму. Унікальну і своєрідну спробу утвердити мораль лише на власній її обов'язковості, тобто зробити її цілком автономною, знаходимо у представника німецької класичної філософії Імануїла Канта (1724 - 1804). Протягом XIX - першої половини XX ст. з'являються натуралістичні, соціологічні обґрунтування моралі (одним із варіантів останніх є марксизм); сучасна етика висуває обґрунтування аксіологічні, онтологічні, трансцендентальні та ін.

Дослідник етичних проблем засобів масової інформації Ю. А. Шерковін відмічає подвійну роль цінностей: "По-перше, вони слугують основою для формування та збереження у свідомості людей настанов, що допомагають індивіду зайняти визначену позицію, висловити точку зору, дати оцінку… По-друге, цінності виступають у перетвореному вигляді у якості мотивів діяльності й поведінки, оскільки орієнтація людини у світі й прагнення досягти певних цілей обов’язково співвідноситься з цінностями, які увійшли в структуру особистості. Тому судження про цінності… завжди вказує на стан, що визначається метою діяльності людини, яка розділяє цю цінність, вказує на об’єкт прагнень як на благо… допомагає знайти в дійсності приваблюючі та відштовхуючі сторони й будувати свою цілеспрямовану діяльність з урахуванням пізнаного та очікуваного…". Завжди, за будь-яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієнтирах, що зміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість її життя. Для людини віруючої такими ціннісними маяками були, природно, сакральні уявлення релігійного світогляду. Для людини доби модерну з її секуляризованою свідомістю пріоритетного значення набувають цінності пізнання та діяльності: саме зі своїми здобутками в цих двох сферах співвідносить така людина сенс власного буття. Для романтика XIX – початку XX ст. найважливішими виявляються цінності органічного розвитку та внутрішньої нескінченності вічно нового й таємничого в кожному зі своїх проявів буття – цінності, що мають переважно естетичний характер. Марксистська ідеологія сформувала систему цінностей, пов’язану з ідеями матеріальної практики, соціальної боротьби, предметності людського буття.

Радянський марксизм пропонував ідею неминучості комунізму, історичної правоти партії та класу-гегемона, віру в місію радянської країни та мудрість її вождів. Після падіння соціалістичної системи її штучні цінності втратили свою вагу. Натомість почалися пошуки цінностей нових і справжніх, і в цих пошуках ми керуємося жадобою духовного оновлення, відчуваючи прагнення до "зміни віх", відкидаючи все те, що нещодавно володіло нашими думками, а тепер видається недоречним.

Дискусії з даного кола питань ще більш загострюються наприкінці XX ст.: до цього спричинюються фундаментальні зміни становища людини в сучасному світі, невизначеність у ставленні до релігії, гостра криза основних життєвих орієнтацій, пов'язана із затяжним та болісним процесом зламу усталених форм існування. На противагу цій дезорієнтованості й зневірі постає гостра потреба у віднайденні оновленої, надійної системи моральних та духовних орієнтирів, що відповідала б запитам часу та повноті нинішнього досвіду. Зробити свій внесок у задоволення цієї потреби сучасна етика може лише на основі теоретичного осягнення моралі як такої, її глибинних підвалин. Щодо етики преси – тут цінності, з одного боку, теж виступають основним орієнтиром професійної діяльності журналіста, а з другого – мірилом етичної оцінки цієї діяльності.

Завдання етики становлять не лише внутрішньо-науковий інтерес, а безпосередньо пов'язані з їхнім значенням для людини та її духовною розвитку. Безперечно, прикладне значення етики як науки істотно зумовлене її спрямованістю на аналіз і обґрунтування норм та цінностей людської моралі. Зрештою, це значення й зводиться не до чого іншого, як до запровадження в різноманітних формах та аспектах суспільного життя певної критично вивіреної сукупності таких цінностей і норм – певного, можна сказати, стандарту людської моральності. Становище в сучасному посттоталітарному суспільстві робить зазначену роль етики актуальною особливо для журналістики, яка впливає на масове сприйняття суспільством демократичних ідей та їх вкорінення у політичне життя.

Уявлення, цінності й настанови, що складають зміст моральної свідомості, знаходять своє безпосереднє продовження в самій діяльності людини, у сфері її вчинків. Саме з практичних справ, реальної поведінки ми здебільшого дізнаємося про справжню вартість поглядів та ідей людської особи, про її моральність загалом. У певному розумінні вся етична теорія може бути інтерпретована як осмислення людської діяльності в її моральному аспекті — подібно до того, як усю її можна звести до відповідного осмислення моральної свідомості або спілкування між людьми.

Проблема ж, з якої починається етика як теорія моральної діяльності, – це проблема свободи. Чому це так – неважко зрозуміти. Дія є моральною, коли вона ґрунтується на виборі в полі протистояння добра і зла. Таким чином, її визначення як моральної передбачає свободу людини, її здатність обирати. В моральному розумінні мій учинок чогось вартий (похвали чи осуду) лише в тому разі, коли я міг його й не здійснити, а обрати якийсь інший варіант поведінки. Саме через це будь-які вимушені прояви людської активності як такі випадають із поля зору моралі: вимушене добро не цінують, вимушене зло прощають, аж поки не постає питання про необхідність для примушуваного за будь-яких умов усе ж бути гідним звання людини, отже, виборювати свою свободу.

Але що таке свобода? Звична відповідь, у якій дехто вбачає взірець діалектичної мудрості, – свобода є усвідомленою необхідністю,– являє собою, по суті, не визначення, а заперечення свободи. Мало того, що на місце свободи ставиться її протилежність, – людину, що прагне свободи, змушують до того ж віддаватися усвідомленню цієї її протилежності, тобто ідеальним чином примірюватися до неї, "вписувати" себе в її тло.

Взагалі, необхідність не несе прямого протилежного значення до поняття свободи. Протилежне до свободи – несвобода, залежність, яка може виступати як необхідність, обов’язковість і тоді випадає з кола етики (оскільки обов’язковість заперечує можливість вибору, а моральний вчинок можливий там, де є вибір). Антонімічне поняття "несвобода" у значенні тиску, впливу, що не несе необхідного характеру, дає можливість вибору і вчинку, який ми можемо тлумачити, використовуючи головні категорії моралі – як добрий чи поганий.

Свобода не має безпосередньо етичного характеру. В глибинному людському плані свобода все ще залишається безальтернативною, точніше кажучи, – не зачіпає власне моральної альтернативності буття. Суто моральна проблематика свободи починається саме там, де йдеться про вибір особистістю тих або тих намірів, цінностей, цілей, варіантів поведінки, – коротше кажучи, про вибір усіх таких виявлень людської волі, щодо яких потім і виникає питання про свободу чи несвободу їхньої реалізації.

Вибір, що його здійснює людина, може мати для неї суто технічне значення, тобто стосуватися шляхів або способів досягнення певної, наперед визначеної мети. Цілком зрозуміло, що в такому разі свобода вибору обмежується конкретною ситуацією і не стає предметом самостійної морально-етичної рефлексії.

Вибір, далі, може стосуватися цілей, нахилів, уподобань людини, але таких, зміна яких не може вплинути на загальний характер людської особистості, на етичні засади її діяльності. Локалізований таким чином у поверховому шарі людської поведінки й досвіду, вибір найчастіше залишається суто життєвим, повсякденним явищем. Його наявність дає змогу ставити питання про відповідальність особи за її конкретні вчинки, але все ж не дає ще можливості стверджувати принципову свободу людини як морального суб’єкта.

Адже справа не в тих чи тих часткових актах людської волі, а в їхній загальній основі, їхньому сутнісному статусі. Не з'ясувавши цієї основи, ми не можемо визначити й справжньої міри свободи та відповідальності людини в кожному з конкретних проявів її діяльної активності. Справді, якщо людина щось обирає, то для цього вибору, певно, є якісь свої причини, своя мотивація. В повсякденних життєвих ситуаціях ми, як правило, обираємо те, що найбільше відповідає нашим звичкам, уподобанням, ціннісним орієнтаціям тощо. Але коли це так, коли самий вибір людини зумовлений внутрішніми чи зовнішніми чинниками, то, знову таки, чи маємо ми право оцінювати його з точки зору моралі?

Крім того, вибір може бути немотивованим (отже, вільний у цьому розумінні). Тільки при цьому він буде вибором байдужим для суб'єкта, що обирає, – у крайньому разі, має ґрунтуватися на абсолютній рівнозначності чинників, які до нього спонукають. У філософській традиції такий "індиферентно-вільний вибір" знайшов анекдотичне втілення в образі "Буріданового віслюка", що буцімто мав би вмерти між двома однаковими оберемками сіна, якби не було підстав віддати перевагу якомусь із них. Такий вибір теж не несе етичного характеру.

Вибір набуває етичного значення лише в тому разі, коли він стосується етичних цінностей – того, що ми характеризуємо як "добро". Тоді свобода реалізується як свобода здійснення морального вчинку, і саме в цьому розумінні вона виступає головною етичною цінністю.

Індивідуальна інтерпретація – важлива якість моральної нормативності, той кут зору, під котрим людина тлумачить соціум, віддзеркалює реалії життя. В акті етичного тлумачення виявляється особиста відмінність, неподібність. Індивідуальність проявляється у ситуаціях вибору, коли традиційні моральні норми перестають відповідати дійсному станові речей, коли людина сама повинна надати ситуації позитивного або негативного етичного змісту. За К. Ясепрсом – це "межова" ситуація, в яку пересічна людина може потрапити украй рідко. Але для журналіста – це типова ситуація, що постійно супроводжує його професію. І тут журналіст, який здійснює вибір, повинен спиратися лише на свою інтуїцію та совість.

Як у галузі практичної діяльності людини смислом є реалізація тієї чи тієї мети, в галузі наукового пізнання – встановлення чи відкриття певної істини, в мистецтві – творення художнього образу, так у царині власне моральної активності такою цілістю, що надає останній довершеної й осмисленої форми, постає не що інше як вчинок. Уся справа, однак, у тому, як розуміти саму моральну діяльність, адже, з одного боку, вона не існує як щось особливе поряд з іншими предметно визначеними різновидами діяльності людей, з другого ж — мало не в кожному з цих різновидів діяльності — економіці, політиці, спорті й т. д. і т. п. — рано чи пізно відшукується свій власний моральний аспект.

Найчастіше, якщо не зважати на проміжні позиції, зустрічаються два підходи до розуміння моральної діяльності: ширший та вужчий. Згідно з першим, ширшим підходом, діяльність є моральною, якщо узгоджується з вимогами моралі, її нормами та цінностями. Якщо людина дотримується правил етики, в нас є підстави вважати її поведінку, її вчинки моральними — на відміну від діяльності аморальної, що порушує приписи моралі.

У вужчому ж розумінні власне моральною є лише така діяльність, яка ґрунтується на усвідомленому виборі її суб’єкта й має на меті активне утвердження певних моральних цінностей. З такого погляду можна говорити про домінуюче моральне значення тих чи тих проявів людської активності як про їхню спеціальну ознаку. Це є важливим для нас, оскільки воно дає змогу зрозуміти, що, взагалі кажучи, справжній моральний учинок є явищем рідкісним у повсякденному людському житті. Можна бути чесною, порядною, доброю людиною і не здійснювати при цьому жодних учинків — поки складність моральної поведінки залишається суто "технічною" складністю виконання певних зобов’язань і не тягне за собою сумнівів щодо самих духовно-моральних засад, які репрезентує дана особистість, пов’язуючи з ними уявлення про власну гідність. Інакше кажучи, якщо певний обов’язок є безсумнівним, виконувати його легко в моральному відношенні, й особливої потреби в моральному вчинку не виникає. Інша справа, коли ця безсумнівність відпадає, і ми усвідомлюємо проблематичність ціннісних засад нашого буття, усвідомлюємо, що обстоювати їх у полеміці з опонентами можемо лише шляхом власного вибору, власної відповідальної дії. Саме в такому разі проста відмова писати напівправду, простий намір розмовляти рідною мовою стають моральним вчинком — не тому, що важко, мовляв, виконувати вимоги людської моралі, а тому, що потрібно захищати її духовно-ціннісні основи.

Враховуючи сказане, вчинок можна визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ті цінності беруться під сумнів або заперечуються. Узявшись захищати дані цінності, людина наче виступає з ряду (звідси поняття “поступ”), відокремлюється від маси, втручається у відкриту недієвість буття, розв'язку якої заздалегідь передбачити неможливо. Саме відсутність онтологічних гарантій щодо стверджуваних цінностей і пов’язана з цим неминучість морального ризику відрізняють учинок від того, що називається “героїчним учинком”, або подвигом, — діяння, спрямованого скоріше на досягнення певної мети, аніж на її полемічне ствердження у світі. Подвиг означає — зрушити з місця, "подвигнути" якусь украй важку у фізично-життєвому відношенні, але безсумнівно потрібну справу. Вчинок — зробити щось за рішенням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів. За всієї своєї ризикованості справжній учинок із самого початку несе в собі потужний моральний пафос; втручаючись у рутинний перебіг справ, він утверджує в ньому дієвість суду совісті, прерогативи вищих людських цінностей. У зв'язку з цим слід підкреслити, що за своєю конкретною етичною спрямованістю вчинок може бути добрим чи поганим, але він принципово не може бути бездуховним.

Вище вже йшлося про те, що вчинок за своєю суттю є в людській поведінці явищем рідкісним; так це, очевидно, й має бути. Нестерпним для оточення виявився б і той (а такі люди трапляються), для кого будь-яка життєва справа або акт спілкування були б можливими лише у формі вчинку — з обов’язковою імперативністю прийнятих рішень, нав’язливими демонстраціями своїх головних цінностей, легким ставленням до розриву налагоджених, хай навіть недосконалих стосунків, і т. д. і т. п.

Водночас учинок лишається осердям, першоелементом моральної діяльності, у відриві від якого остання просто втрачає свій смисл. Людина, не здатна до вчинків, не є справжнім суб'єктом моральності. Отже, друга етична настанова щодо вчинку має вимагати готовності його здійснити, коли в цьому виникає потреба. Саме цією готовністю визначається, зрештою, моральна зрілість людської особистості.

Зазначена обставина варта особливої уваги, оскільки традиційно культура вчинку є однією з найслабших ланок нашої моральної культури. Ще на початку XX ст. О. Шпенглер, а згодом М. М. Бахтін писали про "кризу вчинку" в сучасному світі; у східнослов'янському регіоні ця криза значно поглибилася за роки радянської влади, коли загальноприйнятою нормою поведінки стало "мудре" правило "Не виступай!" Світ, що потребував активного людською втручання, більше перетворювався на світ Учинку, який не відбувся. Це стосувалося й журналістики. Як засвідчив Чорнобиль, навіть подвиг, навіть героїчне діяння виявилися для нашого співвітчизника чимось більш зрозумілим, природним і “легким”, ніж “звичайний собі” моральний учинок: підбирати з ризиком для життя радіоактивний брухт зрештою було кому, а от підійти до мікрофона чи телекамери і, знехтувавши дурними заборонами, чітко й своєчасно попередити людей про небезпеку — добровольців не знайшлося...

Можна було б гадати, що за останні роки справи в цьому відношенні змінилися. І справді, ми стаємо більш жорстокими, рішучими, скандальними — але ж чи зростає разом з тим наша здатність до морального вчинку? Хіба не спостерігаємо й досі згубну звичку в усьому йти за гуртом —на добре й на зле? Ще не викорінені в нашому суспільстві давні стереотипи тоталітарного мислення, яке перешкоджає особистості зважитися на самостійний крок. Тож проблема вчинку і нині стоїть перед нами, виводячи з етичної цінності свободи проблему свободи і відповідальності особистості. Адже тільки особистість здатна на моральний вчинок.

Для людини бути свободною – це означає реалізувати свою індивідуальність найадекватнішим чином. Отже, першою безперечною цінністю демократії та етики є свобода особистості. Хоч би як інколи спотворювалася роль моральності в суспільстві, важливо розуміти, що мораль насправді ніколи не може бути засобом пригнічення або приниження особи, бо саме вона формує основи людської гідності: не може робити людину рабом, позбавляти її притаманної їй свободи, бо сама на цій свободі ґрунтується.

Пригнічувати й применшувати людину, робити з неї слухняного функціонера здатна ідеологія – сукупність ідей та уявлень, що виражає інтереси певної соціальної верстви й служить її утвердженню в суспільстві. Саме ідеологічні постулати, завдяки своїй уніфікованій авторитарності, привчають нас, не розмірковуючи, виконувати те, чого від нас вимагають ті чи ті владні інстанції. Власне ж етика й мораль починаються тоді, коли будь-хто з нас ставить собі запитання: а чи є те, до чого мене закликають, чого вимагають від мене, сумісним з людською гідністю, з моїм власним сумлінням, з моїм обов’язком та відповідальністю перед іншими людьми? Якщо ні – моральним буде не підкорятися оманливій логіці ідеологічного примусу, здійснювати власний моральний вибір.

Звичайно, крім свободи, мораль знає і обов’язок. Є речі, які не може дозволити собі порядна людина, так само як є й те, чого вона не може не робити, доки лишається собою. Ми маємо виконувати свій обов'язок, протистояти нахабству й жорстокості, бути чуйними, ввічливими, створювати навколо себе атмосферу приязні та відкритості — якщо, звичайно, прагнемо бути людьми й жити по-людськи.

Нині ми звикли чути про зв’язок демократії й права, але ж не правом єдиним живі людська культура і цивілізація, і відомий принцип права "що не заборонено, те дозволено" не може бути єдиним механізмом налагодження людських стосунків навіть (і особливо!) у вільному демократичному суспільстві або ж у суспільстві, яке прагне стати таким. Саме свобода висуває найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності, отже – робить особливо нагальним їхній нестаток. Як не прикро, сьогодні нам мало не на кожному кроці доводиться стикатися з невмінням людей підтримувати цивілізовані ділові стосунки. Від торговельного майданчика до парламенту пишним цвітом буяють неповага до особистості, брутальність, примітивне себелюбство. Природно, що за цих умов відкривається широке поле дії для етичної ініціативи, в організацію і спрямування якої має зробити свій внесок і журналістика.

Зазначені проблеми виникають з причини відсутності відповідальності, яка повинна супроводжувати кожний прояв свободи, надаючи професійній дії характеру морального вчинку, що базується на свідомому виборі. Той, хто діє вільно, повністю відповідає за свої вчинки. У певному смислі відповідальність – це дійсна відповідь на виклик, кидає нам конкретна ситуація. Поводитися відповідально – означає бути здатним активно діяти на своєму місці, вчиняти згідно логіки подій, з розумінням і усвідомленням того, яким чином твої дії позначаться на тобі й на інших людях. Це означає передбачити, відчувати наслідки кожного твого кроку і намагатися запобігти можливому негативному ходу подій.

Мораль без втілення у вчинках конкретних осіб – це мертві й абстрактні правила, далекі від життя. Відповідальність обов’язково має особистий характер і несе для особи сукупність переживань. Позитивна форма переживання відповідальності – почуття своєї значимості, впливу на розвиток подій, відчуття певної влади над ситуацією. Негативна форма відповідальності – це тривожність, невпевненість, пов’язані з неможливістю гарантувати добрий перебіг справ. Відповідальна поведінка визначається також тим, що людина "підписується" під тими моральними принципами, якими керується у своїх вчинках. Нести відповідальність – означає прийняти на себе всі наслідки вчинків, бути готовим "розплатитися" за них. В етиці преси поняття відповідальності має важливе значення, бо автор не повинен у жодному разі перекладати наслідки своєї публікації на іншого чи змушувати джерело інформації страждати через власну недбалість чи брутальність.

Важливо зауважити, що свобода являється першою умовою відповідальності. Адже у випадках, коли відсутній вільний вибір, коли особа змушена вчинити так або інакше з примусу, під тиском (наприклад, за обставин, що загрожують її життю), ми не можемо вважати її відповідальною за її дії. У такому разі ми не можемо характеризувати її дії у моральних категоріях.

Таким чином, відповідальність – зворотній бік свободи, якою володіє індивід під час здійснення вибору. Свобода особистості відкривається у її самовизначенні – свободі реалізувати свої наміри, досягати власної мети, використовуючи потрібні для цього знаряддя та засоби. Формами самореалізації людини є дія, зокрема творча дія. Свобода дії — одне з основних прагнень людини; право робити те, що хочеш, — можливо, найелементарніший, але водносчас і найзагальніший вираз того, що люди звичайно вкладають у поняття свободи. Пізнання необхідності потрібне на практиці саме для того, щоб позбутися рабської залежності від тих чи інших речей або явищ і навчитися використовувати їх у власних цілях.

До свободи дії щільно примикає поняття свободи творчості — право людського суб'єкта втілювати свої мрії та задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам. Від свободи дії в ширшому розумінні свобода творчості відрізняється передусім неутилітарною спрямованістю (творчість переважно має на меті внутрішню досконалість свого предмета, а не задоволення нагальних життєвих потреб) — а відтак зосередженістю у сферах мистецтва, науки, філософії тощо.

Діючи й створюючи нове, людина тим самим "виконує", здійснює саму себе. Тож свобода самореалізації постає своєрідним спільним знаменником обох зазначених різновидів свободи. Можливість бути собою, реалізувати своє життєве призначення становить основу невід’ємних прав людської особистості, що, зокрема, стосується й професійної самореалізації журналіста.

Підхід до людської діяльності з точки зору вільного вчинку дає змогу найчіткіше розкрити суто моральний аспект цієї діяльності. Однією з істотних проблем, що здавна постають у цьому зв’язку, є проблема співвідношення цілей та засобів людської діяльності.

Практична суть цієї проблеми доволі очевидна. Часто ж доводиться спостерігати, як зло постає не стільки з цілей людини самих по собі, скільки з природи засобів, ужитих для досягнення цих цілей. Загалом як у політичних, соціальних відносинах, так і в повсякденному житті звичайно мало хто декларує відверто аморальні, зловмисні цілі, тож моральна увага до суб'єктів діяльності зосереджується здебільшого саме навколо того, до яких засобів удаються вони заради досягнення, як уявляється, доброї та шляхетної мети.

Не менш очевидним є й те, що зазначена проблема має реальні підстави, закладені в природі самої людської діяльності. Адже що більше ми зосереджені на якійсь практичній меті, то більшою мірою навколишні речі постають для нас під кутом зору того, чи здатні вони прислужитися в досягненні цієї мети, на яку ми спрямовуємо нашу свідомість та енергію. Якщо ми в конкретній ситуації використовуємо той чи той предмет як засіб, цей предмет неминуче втрачає для нас якусь частку власної внутрішньої специфіки, починає уявлятися чимось таким, що лише віддзеркалює світло цілі, якої ми прагнемо досягти, — своєрідним "ключиком" до неї.

Але ж насправді в реальному змісті предмета, що використовується як засіб, навіть і в цей момент нічого не змінюється. Зопалу, під тиском нагальної потреби ми можемо схопити якусь сторонню річ, аби підперти нею двері чи забити цвяха, проте й за такого її використання дана річ залишається тим, чим вона є.

З часів Маккіавеллі, який обстоював принципи тоталітарної влади, існує точка зору, що ціль виправдовує засоби. Заради високої мети можна вдаватися до кривавих засобів, що з моральної точки зору характеризуються як "добрі", бо ведуть до реалізації добра через досягнення мети.

Але є й інша точка зору. За словами видатного німецького філософа Г. В. Ф. Гегеля, мета не виправдовує засоби, а визначає їх. Отже, за характером засобів можна судити про мету. Якщо журналіст ставить перед собою високу в моральному смислі мету, але використовує при цьому засоби, які суперечать принципам моралі, то й сама мета втрачає моральну цінність. Позиція виправдання ціллю засобів перформативно (тобто у своєму реальному здійсненні) веде до заперечення толерантності й відкритості – наріжних цінностей моралі, властивої демократії. Отже, значною етичною проблемою виявляється саме вибір засобів у межах відносно незмінної цільової перспективи.

Разом з тим слід мати на увазі, що, реально дивлячись на речі, далеко не в кожному випадку можна констатувати наявність зазначеного жорсткого зв'язку між ціллю та засобом її реалізації. Суттєва обмеженість розглянутої позиції пов'язана і з тим, що в ній по суті не закладено чіткої моральної нормативності: визначеність засобів ціллю можна з однаковими підставами використовувати як аргумент і для засудження певної цілі, і для виправдання засобів, що їй відповідають.

Ми спостерігаємо надмірну "моральну гнучкість", яка становить проблему цілей та засобів важливим питанням журналістської етики. Таким чином, ми бачимо, що в етичному дискурсі, в обговоренні кожного окремого випадку розумні аргументи щодо моральних якостей цілей та засобів повинні бути вислухані й та взяті до уваги, що дає можливість адекватно оцінити роботу ЗМІ з етичної точки зору.