Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Казка про Тінь

На темному тлі розлогого дерева була вирізьблена Тінь. Тінь була такою ж темною, навіть темнішою за дерево і не рухалась. Дерево було приземистим і невисоким, з безлистими вітами, наче розчепіреними пальцями, що тяглися до неба. Але сьогодні замість одвічної холодної блакиті навколо розливалося пломеніюче злото. Картина кричала, врізалася, впивалася своїми контрастами й гострими кутами в очі.

Тінь присіла і притулилася спиною до дерева, і так і сиділа, з опущеною головою. Помаранчевий вітер торкався волосся, повік, губ, зачіпав траву і хвилями проносився цим темним морем. Тінь зітхнула, нарешті вона була сама. Тепер їх не було двоє, а лише вона. Та друга залишилась десь там, але вона не не хотіла знати де. Тінь заплющила очі. Все навкруги пашіло вогнем, а всередині Тіні було холодно. Тінь хотіла була закричати від холоду й самотності, та хіба тіні вміюьб кричати? Тінь тільки захлинулась помаранчевим вітром, але вогняної тиші так і не сколихнула.

Тінь обмацувала товстий стовбур, напевно, щось шукаючи, але таки не знайшла, бо почала рачкувати й обмацувати темну траву. Темними пальцями своїми вона розгрібала її і пильно так дивилася, певне сподіваючись щось побачати. А потім, стомившись, зібралась темним комочком і заснула. Помаранчевий вітер знову і знову торкався палючим дотрком обличчя й співав для неї свою тужливу пісню, співав травою, співав розчепіреними вітами. Але Тінь не чула, бо спала вона і , можливо, їй щось снилося. Минув час, і Тінь прокинулась, і знову вона була сама. Незміннно висіли декорацїї… Тінь хотіла заспівати ту пісню тужливу, що наспівав їй вітер, і що наснилася їй уві сні, але не мала голосу, тому засумувала ще більше. Тінь хотіла бути живою і почала танцювати. Так, танцювати вона могла і танцювала: звивалась, корчилась, присідала і тряслася, пригала і кидалась до того дерева. Потім почала просто бігати, як навіжена, але хіба тіні бувають навіженими? І падала на траву, і знову біжала. Тінь хотіла була злетіти, неслася, розправивши руки, але так і не відірвалася від пустелі. Пустеля не відпускала її. Тоді Тінь впала на коліна і плакала мовчки, простягаючи руки до неба, наче те дерево, й молилась комусь, але благання були німими, і не почув їх ніхто.А сльози, темні такі, котились по таким же темним щокам її, і їх не бачив ніхто. Тінь молилася і плакала довго, поки не скінчилися сльози, і впала вона ниць на землю, і притулилась губами до темної опаленої помаранчевим вітром землі, і застигла. Застигла, розкинувши руки наче птаха, що бринить у височині, і більше не плакала темними сльозами і не танцювала, а лише лежала непорушна, розкинувши жилаві руки. Вони обоє були непорушними тепер: дерево і Тінь, і лише вітер пестив їх своїми помаранчевими долонями і ніжно так цілував. А тоді злетілося вороння і кружляло, кружлял, кружляло над безрушною тінню. Теж темне, яке ще болючіш різало очі гострими кутастими тілами. Без плавних ліній - так було ще болючіш. Чутно було свист - то крила розтинали вітер, бо тепер у пустелі було ще самотніше, і вороння сумувало, а може й ні, та цього ніхто не знав…


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові