Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Картковий шелтер

Карл у Клари вкрав сталеві корали
А Клара у Карла вкрала кривавий кларнет

Увечері Клара зачиняла всі свої металопластикові вікна, затуляла всі свої темні жалюзі, кожну щілинку, кожний продих, кожний мікроскопічний непомітний простір знищувала нещадно з якоюсь незрозумілою насолодою, з важким свинцевим острахом у очах. Неначе чогось так нестримно боялася, боялася, що з настанням сутінок щось до неї проникне, щось таке, чого вона не знає. Вона зачиняла все навколо себе, створюючи на її думку надійний захист, шелтер, який насправді був таким тендітним, позорим і зовсім не схожим на захист. Вона скуповувала всі замки в місті N. і мурувала стіни у своїй підсвідомості. Якщо деякі страждали від клаустрофобії, то Клара страждала від наявності сантиметрів вільного простору, але тільки вночі. Вона сідала на підлогу з чашкою міцного чаю з бергамотом, а якщо точніше бергамоту з чаєм, чорним, з таким важким хмільним солодким запахом і брала в свою тендітно-хвору з блідою шкірою руку сигару, справжню, велику, завтовшки з її два пальці. Вона куталася у теплу антрацитову ковдру по вінчики тонких блідих губів, кутала своє біде лице, щоки з лихоманковим рум`янцем, ховала під ковдрою своє кістляве тіло, свою хлопчачу фігуру, залишаючи на зовні чашку, сигару й очі. А очі в неї були чорні, чорніші за ту антрацитову ковдру, що відрізнялися від неї у повній темряві тільки агресивним заляканим блиском.

Сиділа вона так годинами, наодинці з собою: втягувала у себе той дим, привезений з далекої Куби, і пила свій бергамот, мовчала. Залякана, худа, аж кістлява, бліда, мов та загнана у кут пантера, що готується до останнього свого бою, збирає останні свої сили. Коли вона почала ховатися так вечорами, чому і скільки так ховалась би –невідомо, та тільки до її кімнати, що мала по вікну у кожній стіні і була насправді завершенням 34-поверхового будинку, була маленькою трьохкімнатою, прийшов, ні, точніше увірвався Він. А він був розпатланим бурхливим анархістом, що не боявся нічого й нікого, а любив тільки мати свою-Анархію. Прйшов і захопив її, прийшов просто і сказав- відчини… а вона і відчинила всі свої замки й засуви, що жадібно їх скуповувала. І самотність її він розвіяв, але приніс ще більший страх, ще більший блиск додав до тих величезних очей. Він скинув з неї ковдру, відкинув чашку, загасив у долоні вогонь сигари. Чашка розбилася й потьоками розливався бергамот по антрациту ковдри. А вона забилася у один з 5 кутів, напружила всі свої м`язи, що сині жили повиступали їй на скронях, відкинула долонею своє лляне волосся і вп`ялася очами в нападника, що зламав її картковий будиночок, її шелтер, вп`ялася своїми очима в його сірі, сталеві очі і так і заклякла, готуючись до останнього бою. Один його крок перетнув маленький захист її й вп`явся він своїми губами в її губи, тіло до тіла, плоть до плоті… зітнулися птаха й клітка, дерево й сокира залізний, вогонь і крила метелика, дика пантера й рушниця мисливця. Бій не на життя – на смерть. Війнуло на Клару холодом залізобетонних вулиць, хаосом, болем, війною, жорстокістю. Цього вона боялася, від цього будувала свій захист, свою маленьку фортецю, свої засови скуповувала, свої мури мурувала, а воно ввірвалося все одно, прорвалося і зараз розривало її своїми сталевими поцілунками, розривало її душу на шмаття, як вправний `ясник розрубує тушу колись живої тваринки….

І була ніч, темніше якої ще не бачив світ, але ця була інакша, бо…. бо чорні вогняні очі більш не побачать світанку….

По чорному антрациту ковдри повільно розливалася густа темна липка рідина з таким приторно солодким запахом….біле тіло запливало пурпуром…….й долоня міцно тримала шмаття заліза.

А ранок так і не настане…………….


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові