Практична частина курсу включає в себе заняття на активізацію роботи студентів, їх власну творчість та її аналіз. Студенти матимуть нагоду обговорити власні матеріали з викладачем та провідними журналістами, гостями курсу. Завданням цього курсу є обов'язкова участь студента у виготовленні інформаційного продукту під керівництвом викладача. Отже, під кінець цього курсу очікується, що кожен студент, залежно від спеціалізації, зробить аудіо- чи відеосюжет, напише декілька матеріалів для преси та надрукує не менш ніж один матеріал за семестр у місцевій пресі.
Для успішного написання матеріалу для преси бажано добре підготовити його під час обговорення в академічній групі та обміркувати кожний етап опрацювання матеріалу з викладачем.
Для цього рекомендується виконати завдання "п'ять тем" з використанням активних методів навчання. Кожен студент має запропонувати п'ять тем з екологічної проблематики. В аудиторії він захищатиме кожну з них, аналізуючи, які ресурси можна використати та як саме. Викладачеві краще записати всі теми на дошці й під час обговорення простежити, наскільки перспективним є кожна з них, чи має студент достатньо можливостей для розкриття теми.
Аудиторії студентів також пропонується оцінити кожну з тем з позиції редактора газети та читача. Визначившись з однією, найбільш цікавою темою, група працює над нею за методом "мозкової атаки".
Поняття "мозкова атака" було введено в обіг А.Осборном у його книзі "Прикладна фантазія". Метод полягає в тому, щоб, створивши невелику групу (5-8 чоловік), поставити перед нею певну ціль. Обговорення методом "мозкової атаки" дають велику кількість ідей. Кожна з них має детально розглядатись і оцінюватись, при цьому важливо пам'ятати, що навіть безглузда на перший погляд ідея здатна підштовхнути думку. Цей метод дає корисні результати, особливо коли хтось потребує багато нових ідей та альтернатив. Спочатку він використовувався для прийняття рішень у бізнес-структурах, а згодом став використовуватися і в інших сферах життя.
Досвід турніру з Брейн-рингу (Західноукраїнська лiга гри "Що? Де? Коли?") показує: багато питань вимагають не тільки знань, але й умiння логiчно мислити, тому це перш за все командна гра, в якiй, як правило, загальна мозкова атака протягом хвилини дає найкращi результати. Звичайно, генiальна здогадка, яка приходить на останнiх секундах, енциклопедичні знання та звичайне везiння теж важать дуже багато, але долю гри вирiшує саме командна гра.
• Студенти спочатку намагаються генерувати як можна більше ідей.
• Викладач записує їх, контролює час. Робить додаткові зауваження для лімітування терміну дискусії.
• Тільки після закінчення процесу генерування ідеї підлягають оцінці.
• Наводьте рішення й результати в кінці дискусії.
Обравши тему, працюйте над матеріалом, наприклад, за схемою, яка використовується студентами університету Каліфорнії в Берклі, США.
На перше після визначення теми та її розробки заняття студенти приносять чернетку матеріалу (бажано набрану на комп'ютері). Фактично це вже готовий матеріал з погляду студента. Кожен його однокурсник отримав копію електронною поштою заздалегідь для того, щоб текст був уважно прочитаний. Тепер уся група обговорюватиме матеріал один одного.
На наступне заняття студенти приносили доопрацьовані тексти. Кожен самостійно працює з викладачем, який допомагає надрукувати в пресі найкращі матеріали.
Цей досвід застосовувався і в Інституті журналістики. Варто визнати, не всі студенти радо переписують перший варіант тексту. Але ті, хто не полінувалися це зробити, отримали чудові результати. Творчість та талановитість передбачають важку працю.
У цьому посібнику вміщено матеріали студентів, написані ними під час навчання на 1-3 курсах вузу. Чи подобаються вони вам? Критикуйте, обговорюйте і, будь ласка, пропонуйте ваш власний творчий доробок. Пам'ятайте, що найкращий матеріал ще не написано. Чому б не стати ним вашому тексту?
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Протягом курсу необхідно підготувати власний матеріал з екологічної тематики.
2. Для заохочення самостійної роботи в Інституті журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка вже декілька років проводиться конкурс студентських публікацій з екологічної тематики
.
Як приклад, можна розглянути творчість студентів Інституту журналістики, переможців конкурсу 2003 р. Проаналізуйте їхні матеріали.
Будь ласка, дайте відповідь на такі запитання:
1) Які переваги та недоліки мають ці матеріали?
2) Чи вдало обрано той чи інший жанр для розкриття теми?
3) Чи подобається вам назва матеріалу, наскільки вдало вона відображає зміст?
4) Які джерела інформації було використано? Які джерела інформації, на вашу думку, було варто залучити?
5) Чому вчить читача автор матеріалу? Які емоції виникають після прочитання таких матеріалів?
Марина ТКАЧУК
Більше року тривають гострі дискусії довкола будівництва на території Дунайського заповідника судноплавного каналу.
Природоохоронці стверджують, що 98 відсотків Земної кулі сьогодні належать гомо сапієнсу. І тільки 2 відсотки – це територія дикої фауни і флори, куди людині "вхід категорично заборонено". Сюди належать і заповідники – саме ті місця, де заборонена будь-яка людська діяльність. Навіть купатися, відпочивати, прогулюватися. Це – світ тварин, цивілізація дикої природи.
Більше року тому Міністерство транспорту України запропонувало до реалізації проект судноплавного каналу "Дунай – Чорне море", навіть не очікуючи, який спротив викличе він у екологів та науковців. Адже транспортники хочуть прокласти канал крізь "серце" Дунайського біосферного резервату, що входить у число 200 найцінніших водно-болотних угідь світу й охороняється ЮНЕСКО. Скандал, що розгорівся довкола цієї природної пам'ятки й будівництва тут каналу, набирає дедалі більших обертів. Екологи кажуть: якщо це станеться, природна пам'ятка загине. У транспортників, які запевняють, що трансферний канал державі необхідний, свої аргументи. Сьогодні "УМ" надає можливість висловитися обом сторонам.
Десять років тому, до війни в Югославії, українською і румунською територіями Дунаю курсували кораблі: ми мали з того якісь прибутки. Однак наш трансферний канал не витримав конкуренції з сусіднім: він був занадто мілкий – не кожне судно зможе пройти. Тому з початком війни трансферний канал на українській території перестав функціонувати. Румуни ж тим часом працювали у посиленому режимі, заробляючи для своєї країни непогані гроші. Зараз, коли війна позаду, наші транспортники схаменулися: Україна щороку втрачає за прохід своїх суден румунською територією близько 1 мільйона доларів. Цілком логічно було б мати свій власний трансфер, яким користувалися б також іноземні судна. Однак повернутися до старого каналу Прірва (досить символічна назва, чи не так?) неможливо: він збитковий, та й почистити річкову "дорогу", яка за десяток років замулилася, – занадто дороге задоволення. Вихід запропонували чиновники з Міністерства транспорту України: пустити кораблі гирлом Бистре – по центру заповідника.
Підрядником проекту призначили компанію "Дельта-Лоцман". Її директор Віктор Бездольний вважає, що гирло Бистре – це єдиний можливий варіант для каналу. Мінімальна глибина у руслі 7,5 метра – такої немає в румунському каналі. Отже, розмірковують транспортники, цей проект складе гідну конкуренцію сусідам. "Завдяки каналу, – каже Віктор Бездольний, – держбюджет України щороку поповнюватиметься на 14 мільйонів гривень, а місцевий – на 3 мільйони. Крім того, 4,5 тисячі чоловік отримають робочі місця. Канал нам просто необхідний!"
На початку осені минулого року Мінтранс почав вибивати у бюджеті кошти на будівництво каналу. Підготували указ Президента України. Залишився малесенький нюанс – згода Міністерства екології та НАНУ. Ось тут справа і забуксувала. Науковці "вперлися рогом" – хто ж це бачив у заповіднику суднохідний канал? До Президента України почали сипатися листи від учених, зверталися й до Прем'єра. Писали нашим можновладцям й іноземні науковці, прийшла відповідь від ЮНЕСКО, в якій ішлося про негативні наслідки будівництва каналу. Але й транспортники не здаються. "Звісно, закордонна громадськість буде проти, – погоджуються автори проекту. – І насамперед, Румунія. Вона не зацікавлена в конкуренції. У румунський канал вкладено силу-силенну іноземного капіталу. Як ви гадаєте, інвестори дуже зраділи нашим задумам? Крім того, тут є політичний нюанс: Румунія ще й досі мріє про український острів Зміїний, а який транспортний коридор нас із ним з'єднує? Гирло Бистре – прямісінько веде до острова через Чорне море. Ось вам іще один доказ важливості каналу".
Очевидно, канал потрібний. Проти нього екологи й не виступають, але за умови, якщо заповідник залишать у спокої. НАНУ навіть пропонувала провести шлях в обхід резервату. "Науковці кажуть: ми за канал. І пропонують проект – суходільний, – який реалізувати неможливо, – стверджує Віктор Бездольний. – По-перше, він економічно нездійсненний. Для порівняння: вартість такого варіанта обійдеться у 165 мільйонів доларів, а наш проект через гирло Бистре потягне на 30 мільйонів. Крім того, коли доведеться рити, необхідно ж кудись вивозити 26 мільйонів кубометрів ґрунту. Чи не простіше пустити кораблі природним руслом? Тим більше що всі інші варіанти неможливі – вони так чи інакше перетинають територію заповідника".
Світова практика доводить, що найменше шкоди природі завдає водний транспорт. На цьому наполягають транспортники, запевняючи, що канал Бистрому нічим не зашкодить. Більше того, заповідник потребує цього каналу! Мер Ізмаїла Станіслав Борисенко, який представляє інтереси тих людей, які живуть на Дунаї, говорить: "Наше місто – база українсько-дунайського пароплавства. Люди потребують цього каналу, адже на Дунаї найвищий рівень безробіття".
Аби читач зрозумів, довкола чого ламаються списи, нагадаємо, що на Дунаї є два біосферні резервати – румунський та український. Це унікальна резиденція природи: тут, у плавнях, гніздяться сотні пар птахів, занесених до Червоної книги України. Такі як малий баклан, косарі, коровайки, лебеді-шипуни, рожеві пелікани. Загалом же флора заповідника нараховує понад 1500 видів, фауна – 3600. З них 16 видів занесено до Європейського Червоного списку. Мешкає у Дунаї унікальна риба: осетри, смугасті йоржі, великі й малі чопи. Ця територія входить до 200 найцінніших водно-болотних угідь світу. Рішенням ЮНЕСКО у 1999 році Дунайський біосферний заповідник отримав міжнародний сертифікат біосферного резервату. Таким чином, наша країна відповідальна за стан цього природного надбання перед усією світовою спільнотою.
"Я впевнений, – ділиться думками з "УМ" директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, – що канал уже б провели, якби не Президент Національної академії наук України Борис Патон. Відстояти заповідник для нього – справа честі. А тут головне – не допустити прецеденту: поганий приклад знищення може перейти на інші пам'ятки. Можливо, завтра хтось знайде нафту на території Києво-Печерської лаври і скаже: лавра нам не потрібна. Тоді теж будемо копати? Ми не проти каналу. Є ж якісь інші варіанти, можливо, дорожчі, але це не вихід – рити його просто у заповідній зоні. У нас із політиками різний підхід до цієї справи, – каже науковець. – Мінтранс вважає: треба робити все, що економічно вигідно. Ми ж кажемо, що є дії, які принесуть гроші, але мають "на виході" негативний результат. Чим це краще за проституцію, продаж дітей? Гроші теж великі... Необхідно враховувати комплекс різних факторів. Заповідників у нас мало. І це не тільки природна пам'ятка, а й культурна, що має міжнародне значення. Якщо ми почнемо у заповідній зоні щось копати, незважаючи на спротив ЮНЕСКО, Україна матиме негативний міжнародний імідж".
Микола Стеценко, голова Державної служби заповідної справи України, погоджується з колегою: "Останні півтора року нашу державу накрила епідемія намагань знищити природні та історичні пам'ятки. Чого вартий скандал навколо Софії Київської, намагання побудувати на Говерлі "фрістайл"? Потерпає від вирубувань Нікітський ботанічний сад. У Київського ботанічного саду НАНУ збираються "відірвати" шмат території, щоб там побудувати котеджі. І Дунайський заповідник – не окремий випадок". Фахівці й не заперечують, що відстояти заповідник для них – уже справа принципу, позаяк після Дунайського резервату й інші пам'ятки "здадуться".
Науковці, що виступають проти каналу, стверджують, що транспортники лукавлять: 30 мільйонів – це лише сума, яка піде на його прокладання. А ще будуть щорічні дотації на поглиблення каналу, бо він постійно замулюватиметься. "Чи не краще покласти ці мільйони на депозит і отримувати прибутки, які підуть на поліпшення матеріального становища в регіоні?" – запитують природоохоронці.
До того ж екологи переконані, що поділ заповідника на дві частини призведе до екологічних порушень, це безсумнівно позначиться на функціонуванні природної зони. Тварини не зможуть вільно пересуватися, загинуть рідкісні види риби. Адже, за задумом Мінтрансу, кожні 20 хвилин заповідником мають пропливати кораблі!
Крім того, у гирлі Бистре нереститься близько 80-90 відсотків дунайського оселедця. Якщо канал розчистять, риба загине. Наступний "мінус": заповідник – справжній пташиний рай. Щороку там під час міграції зупиняються на перепочинок кілька мільйонів рідкісних птахів. Звісно, збитки від їх загибелі порахувати неможливо. Однак науковці кажуть, що "пташина смерть" нам обійдеться якнайменше у 4 мільйони гривень. Держслужбовці ж підраховують лише затрати, які необхідні на канал, – стверджують екологи, – а збитки, яких зазнає людство через знищення природи, їх не цікавлять.
Науковці попереджають, що прокладання каналу загрожує Україні чи не екологічною катастрофою. Володимир Борейко каже: "Ніхто не може прогнозувати, що лежить на дні ріки. "Дунай – стічна яма Європи. За багато років там стільки пропливло гидоти. І вона осідає в дельті Дунаю, дно намулюється, покривається гумусом. Хтозна, що там лежить, – говорить науковець. – Почнуть копати, увесь цей бруд підніметься, – а це метрів з 20 – і, не виключено, попливе в Чорне море. Не функціонуватимуть пляжі, може загинути риба – точного прогнозу немає. Це справжній джин у пляшці". Втім, автори проекту до попередження екологів про можливу катастрофу ставляться спокійніше. "Паводки щороку розмивають дно Дунаю, тому піднятися щось "таке" з нього не може, – стверджують підрядники проекту. – Ми контролюватимемо цей процес. Катастрофи не станеться".
Навколо заповідника продовжують вирувати пристрасті, триває боротьба принципів. Лідери радикально-молодіжних організацій в Україні вже сьогодні роблять заяви про те, що не допустять знищення природної пам'ятки. А молоді люди, як відомо, воліють більше не сидіти за столом переговорів, а рішуче діяти. Зокрема, Володимир Сесин, голова радикально-молодіжної організації "Земля перш за все" нещодавно зробив заяву про те, що як тільки на Дунаї почнуться будівельні роботи, члени його спілки зроблять усе, щоб вони призупинилися. "Якщо потрібно буде, ми пробиватимемо дірки в колесах", – з юнацьким максималізмом запевняє Володимир Сесин.
Словом, у Дунайського заповідника чимало захисників. На його "боці" сотні науковців, економістів, юристів, екологів, правозахисників. Однак прибічників у каналу теж немало. Сотні освічених людей – тих же науковців, економістів – стоять по інший бік барикад.
Підписати указ має Президент України Леонід Кучма, однак і він розуміє, що це аж надто відповідальна справа. Тому йому необхідні аргументи і впевненість, що це справді вигідно і ніякої шкоди довкіллю не завдасть. До того ж без згоди НАНУ реалізація проекту неможлива. Саме через це наразі він перебуває у підвішеному стані. І чим закінчиться перетягування канату, ніхто сказати напевно не може. Тим часом щороку Україна втрачає зовсім не зайвих 17 мільйонів гривень, які міг би "заробляти" канал.
Природоохоронних зон є кілька видів: національні парки, пам'ятки природи. Чим вища категорія "заповідності", тим менше людині туди можна втручатися. В Україні існує кілька десятків заповідників. Частина з них називаються біосферними – вони мають міжнародне визнання, сертифікат ЮНЕСКО, це – "суперзаповідники", так звані біосферні резервати (безпосередня територія усього заповідника з прилеглими до нього територіями, на яких дозволена господарська діяльність).
"Україна молода", 4 грудня 2002 р.
Леся ЯРОШЕНКО
"Природа ніколи не жила восьмигодинним робочим днем"
"Ви ще живі?" – поцікавився директор біосферного заповідника "Асканія-Нова" Віктор Гавриленко, коли я надвечір переступила поріг його кабінету. Після двадцяти п'яти годин виснажливих переїздів, очікувань на транспорт і "радощів" міжміського телефонного зв'язку це запитання було доречним. Проте втому ніби рукою зняло після наступної фрази Віктора Семеновича: "Природа не вибачає слабкості. Тому ходімо: степ нас уже зачекався".
Дике поле
Мушу одразу розчарувати тих, хто мріє оглянути всю територію "Асканія-Нової" за один день. Самого незайманого степу – найбільшого в Європі – тут понад одинадцять тисяч гектарів, а ще є зоо- і дендропарк. "Гадаю, що першу скрипку в Асканії завжди гратиме заповідна справа", – вважає Віктор Гавриленко. Справді, коли піднімаєшся на високу могилу, а довкола тебе стелеться неозорий степ, починаєш розуміти, що так приваблювало козаків у цьому Дикому полі – саме повітря тут просякнуте запахом волі. Але свобода ця дволика: поруч із колишнім чумацьким шляхом, на місці якого тепер посаджено низку пірамідальних дубів, згодом розташувалася етапна стоянка, про що нагадує цвинтар із могилами в'язнів.
Сьогодні робиться все, щоб зберегти степ у його первозданному вигляді. Уже відновлено понад тисячу гектарів, розораних за часів Хрущова, обмежено доступ до заповідної зони. Є навіть ділянки, куди допускаються тільки науковці, та й ті мусять ходити пішки. Річ у тім, що на території заповідного степу в напіввільних умовах живе близько тисячі голів диких копитних ссавців, не кажучи вже про дрібніших тварин.
Єдиний плід цивілізації, якого вони зовсім не бояться – це автомобіль-подарунок Едуарда Фальц-Фейна, 90-річного племінника того самого Фрідріха Фальц-Фейна, який заснував заповідник. На цій машині ми з Віктором Семеновичем і відвідуємо законних господарів степу. Найближче вдалося під'їхати до табуна коней Пржевальського. Це справжня гордість "Асканії-Нової", оскільки в заповіднику концентрується п'ять відсотків усього світового поголів'я. Побачивши "залізного звіра", тварини спершу насторожилися і зайняли вичікувальну позицію. Зрозумівши, що ніхто на них нападати не збирається, вони повагом відвернулися, аби ми не заважали їм пастися.
Коли машина наблизилася до озер, увагу привернув пташиний клич. "Це ще не гамір, – усміхнувся Віктор Гавриленко. – Справжні концерти починаються у листопаді, коли тут збираються пташині базари. Минулого року налетіло близько сорока двох тисяч журавлів". До речі, Віктор Семенович – професійний орнітолог, який двадцять чотири роки присвятив роботі в заповідниках, з них останні дванадцять – в "Асканії-Новій". Місцеві жителі розповідають, що він розуміє мову птахів. Не судитиму, наскільки це вірогідно, але його відеокасета з безперервним 2,5-годинним записом посадки птахів, мене щиро вразила.
Не все в степу так спокійно, як здається на перший погляд. Вайлуватий кафрський буйвіл є найлютішою твариною Африки. Сам цар природи лев ніколи не нападає на цього звіра. Директор заповідника та один з єгерів якось переконалися в цьому на власному досвіді. Тепер Віктор Семенович з усмішкою згадує, як довелося зображувати великого птаха, коли вони не помітили трьох кафрів, що причаїлися в траві. Тільки певні знання про поведінку тварин і самоконтроль врятували людей від загибелі. Що поробиш – природа не терпить помилок.
Хто в кого на екскурсії?
Асканійський зоопарк відрізняється від інших не тільки видовим багатством, а й вільнішими умовами утримання тварин. Щоб подивитися на це диво, сюди приїздять навіть з-за кордону, а деякі українці долають по 8-10 годин автобусом. Для більшості туристів – це просто екзотика, але допитливе око помітить безліч збігів у поведінці людини і братів наших менших. Віктор Гавриленко ще студентом пройшов чотири експедиції, кожна з яких тривала не менше чотирьох місяців. Спостереження дають йому підстави стверджувати, що нам притаманне все, що й ссавцям у дикій природі. "І не треба забувати, що людина ніколи не перевершить того, що створила природа", – переконаний Віктор Семенович.
"Золотим фазаном" недарма полюбляють називати кафе й ресторани. Наша хімічна промисловість навряд чи колись спроможеться відтворити усі його барви й відтінки пір'я. Менш колоритні качки вражають своїм колективізмом: як виявилось, пташенят вони висид- жують гуртом. А в номінації "найзразковіший батько" переміг страус ему, який, доглядаючи дітей, втрачає до третини маси свого тіла. Філіни ж роблять зовсім навпаки: дочекавшись першого пташеняти, батьки спокійно покидають гніздо, доручаючи всі подальші турботи "старшенькому". Грізний чорний гриф, виявляється, однолюб. Якщо гине його пара, він назавжди залишається одинаком, хоч і живе до шістдесяти років. Ідею дитячих садочків людина, мабуть, перейняла у рожевих фламінго: коли батьки відлітають на пошуки корму, малюки залишаються під наглядом старших.
Благородні олені нагадують людську вдачу тим, що друзі ладні повбивати одне одного, коли йдеться про самок. А симпатичні лами не гірше за нас плюються жовчю, коли злі, тільки у прямому значенні слова. Осел, до речі, не вперта, а дуже розумна тварина. "Якщо навантажити коня, – пояснює екскурсовод Раїса Хлопічук, – він йтиме, поки не звалиться з ніг. А осел не зрушить з місця, поки ви не знімете зайвого вантажу".
Основний висновок, який дають спостереження, може трохи дивний, але правдивий: людина – істота зграйна. А якщо в зграї немає вправного вожака, то вона швидко безсиліє і занепадає.
Про що мовчать половецькі баби
Коли у березні 1828 року Микола І продавав 42 тисячі десятин таврійського степу Фердинанду Ангалькеттенському, він ще не міг уявити, як швидко переросте німецька колонія з двадцяти п'яти осіб у велике поселення. Його назвали "Асканія-Нова", що означає "мужній". Коли Едуард Фейн купував цей хутір, він також не передбачав, що його правнук Фрідріх Фальц-Фейн стане засновником заповідної справи в Україні. Перші саджанці дерев з'явилися тут 1887 року. До цього в низинах степу росли хіба що дикий мигдаль або акація. Холодна вода для поливу рослин не придатна, тому ще за тих часів було збудовано спеціальну водонапірну башту. Але проблема ця залишається й понині, оскільки існують обмеження на постачання електроенергії. "Якщо ми не будемо поливати парк, то через два місяці він засохне", – констатує Віктор Семенович.
Заповідник пережив війни та реформації, але найбільших втрат зазнав уже за радянських часів, коли новостворений Всесоюзний інститут селекції та гібридизації своєю "бурхливою" діяльністю фактично розвалив усю справу. Заповідник тоді навіть втратив статус біосферного. Нормальну роботу вдалося відновити тільки 1995 року. Тепер "Асканія-Нова" співпрацює з іноземними колегами. Приміром, спільно з японцями ведеться дослідження ґрунтів, англійці допомагають із відеозйомкою тощо. Не бракує у заповіднику й вітчизняних фахівців. Деяких із них можна сміливо назвати ветеранами: доктор Євген Стекленьов працює в "Асканія-Нова" з 1953 року, і незважаючи на солідний вік, продовжує займатися питаннями гібридизації. Маршида Юносівна Треус віддана заповіднику вже сорок один рік і досі завідує лабораторією збереження диких тварин. "Нашим чиновникам пора б зрозуміти, що природа ніколи не жила восьмигодинним робочим днем, – наголошує Віктор Семенович. – Працівників тут ніхто допізна не тримає. Просто – це їхнє життя".
Однак самого ентузіазму недостатньо. "Асканія-Нова" має статус заповідника загальнодержавного й міжнародного значення і фінансувати його зобов'язана держава, але виділених коштів, як ви вже здогадалися, не вистачає. Щоб не занапастити справу, директорові доводиться шукати альтернативні шляхи фінансування.
На жаль, не всі вміють цінувати зусилля природи і людей, які її бережуть. Про це свідчать хоча б 16 кримінальних справ, порушених за в'їзд на режимну територію. Деякі "мисливці" навіть підлаштовувалися під радіохвилі патрульних. Часто захищати своє дітище від браконьєрів зі зброєю в руках доводиться самому директору, незважаючи на ризик для власного життя. "Ви знаєте що таке смак смерті? – запитав він і тут же пояснив. – Це коли в тебе з кобури виймають пістолет і приставляють до твоєї ж скроні". Бувають і дрібніші, але не менш прикрі випадки зневаги до живого. Скажімо, один місцевий бомж якось уночі зарізав страуса ему, щоб поласувати екзотичним шашликом. Дорого обійшлася ця страва: злочинець відсиджує свої законні два роки.
Є тут і прозаїчніші проблеми. Поблизу самої огорожі заповідника "Асканія-Нова" й досі живуть люди, але відселити їх поки що немає змоги. "Мені цей заповідник – наче більмо на оці, – пожалілася одна місцева жителька. – Ми живемо тільки з сільського господарства, бо все інше тут заборонено!" Справді, було встановлено, що навіть місцевий сміттєпереробний завод значною мірою шкодить довкіллю. Тому асканійцям доводиться у кращому разі їхати на заробітки до найближчих обласних центрів. Але щоб там не було, і місцеві, забуваючи про буденні негаразди, дякують Богові, що в степу не було пожежі, адже минулого року вона за двадцять дві хвилини "злизала" 104 гектари, а 1996-го пожежній команді заповідника довелось боротися із тридцятиметровими вогняними смерчами.
…Коли стоїш на високому пагорбі, проводжаючи сонце, що заходить, і всім своїм єством намагаєшся всотати його прощальні промені, в тобі прокидається призабуте відчуття – запаморочливе бажання просто жити. Коли серед ночі блукаєш лабіринтами алей і нерви лоскоче страх, починаєш усвідомлювати, що вся наша цивілізація – лише картковий будиночок, який щомиті може перекинутись від примхи звичайного степового вітру. І тільки половецькі баби спокійно зустрічають новий день на своїх могилах, знаючи, що він обов'язково настане. Але яким він буде?
"Вечірній Київ", 6 вересня 2002 р.
Ірина ВИРТОСУ
Ці дивовижні птахи вже давно облюбували поліський край, багатий на річки, озера, луки, ліси. Сотні і сотні їх щороку гніздиться у Старовижівському районі Волинської області, де розташований державний орнітологічний заказник, покликаний оберігати традиційні місця розмноження птахів. Ніколи не траплялося, щоб хтось підняв руку на білокрилих. Люди берегли їхній спокій у сезон тиші, нерідко підгодовували. А нещодавно трапився жорстокий випадок, який сколихнув всю округу.
Літо цього року було засушливе, через спеку багато водойм обміліли, тож лебеді змушені були залишити насиджені місця. На одному з озер гордо плавали лише двійко білосніжних птахів. Нікуди не перелітали, тут і потомство вивели. П'ятеро лебедят. Старі й малі поліщуки навідувалися до озера, аби помилуватися красою. Поки не завернули туди двоє мешканців району з гвинтівками. Сховали в заростях осоки мотоцикл, підкралися до довірливого сімейства... Із семи лебедів лишилися живими лише троє.
Зловмисників з допомогою селян охоронці порядку виявили швидко. Як повідомили в райвідділі міліції, проти них порушено кримінальну справу за статтею 248 (частина 2) Кримінального кодексу – "Незаконне полювання". Кожному загрожує штраф у розмірів до 200 мінімумів, що не оподатковуються, або позбавлення волі до п'яти років. Дорогою виявилась лебедятина.
На жаль з фактами браконьєрства стикаємося дедалі частіше. І не лише на Волині. До яких тільки способів не вдаються любителі легкої наживи! Ось про який дикий випадок, коли ледь не загинула людина, розповів інженер-мисливствознавець Славського держлісгоспу, що на Львівщині, Ярослав Михайлович:
– Узимку кілька мисливців-любителів вирушили на лижах у гори. На одному зі спусків серед лісової просіки того, хто їхав першим, раптом невідома сила підняла метрів на три вгору, а навколо шиї затягнувся зашморг. Людина встигла просунути поміж міцного плетива руки, уповільнюючи затяг зашморгу. Добре, що поруч були друзі – вони миттєво визволили з капкана, який, з усього видно, був призначений для володаря гір – ведмедя. Як з'ясувалося, до вершечків двох молодих смерічок на протилежних краях просіки руки браконьєра закріпили міцну мотузку, обоє дерев тримав до землі пригнутими нехитрий пристрій. Варто було лише торкнутися до нього – і смерічки різко випрямились, затягуючи навколо жертви петлю.
– Основна шкода незаконного полювання, – продовжує Ярослав Михайлович, – стихійне, неконтрольоване і навіть варварське добування диких тварин. У результаті цього окремі популяції зменшуються до недопустимого рівня. Але браконьєри не хочуть цього усвідомлювати. При затриманні часто проявляють супротив охоронцям, а нерідко і застосовують проти них зброю...
Останнім часом неабияку кількість недругів природи притягують заповідні місця. Працівники Кримського природного заповідника навіть звернулися до військових частин із проханням захистити фауну півострова. На кримінальні полювання в гори виходять цілі мобільні групи в камуфляжах – добре озброєні, оснащені оптичними прицілами, приладами нічного стеження, раціями, стільниковими телефонами. Як кажуть єгері, влаштовують справжні диверсійні операції, виганяючи звірів з територій заповідників в угіддя мисливських господарств і там безжально розстрілюючи їх.
Буквально на днях працівники лісової охорони Севастопольського державного лісомисливського господарства під час планового рейду в скалі одного з урочищ знайшли саморобну нарізну зброю, обладнану глушником і платформою з оптично-лазерним прицілом. У тайнику були й патрони зі свинцевими, з хрестоподібним розрізом, кулями. Такими, на думку спеціалістів, можна й жирафа звалити – при попаданні в ціль куля перетворюється на пропелер, залишаючи в тілі жертви вхідний отвір розміром... як тарілка. Цю унікальну саморобну зброю лісівники передали до правоохоронних органів – ті пообіцяли знайти власника. Чи знайдуть? І чи один він такий на півострові.
А порівняно недавно з Криму продавали у мисливські господарства республік колишнього Союзу сотні благородних оленів, муфлонів, сарн, диких кабанів, козуль. Якщо ж браконьєрство і далі процвітатиме такими темпами, як тепер, кримчани та гості півострова невдовзі зможуть побачити диких копитних лише в зоопарках.
Коли готувався цей матеріал, надійшло повідомлення з Рівненщини: один із трьох браконьєрів вистрелив у бійця підрозділу "Беркут", котрий разом з працівниками лісової охорони брав участь у рейді на території Соснівського держлісгоспу. На щастя, куля пролетіла мимо. Усіх трьох браконьєрів затримали – ними виявилися мешканці села Городниця Новоград-Волинського району Житомирської області. Вилучено незареєстровану мисливську зброю, патрони, саморобні ножі...
Прикро закінчувати на сумних нотах. Тому розповім ще про один випадок, що трапився влітку в селі Наумівка Корюківського району Чернігівської області. Там школярі, ризикуючи власним життям, урятували лебедяток, які впали в люк водонапірної вежі. Почувши пташиний крик, діти не злякалися висоти колодязя. Закріпили мотузку і один з хлопців спустився в глибину. Забравши пташок у мішок, за допомогою свого товариша вибрався з пастки.
Цей урок безкорисливої любові до тварин – для нас усіх.
"Робітнича газета", 11 листопада 2002 р.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
Проаналізуйте наступний матеріал.
Будь ласка, дайте відповідь на такі запитання:
1. Яка головна думка матеріалу?
2. Чи вдало обрано жанр для розкриття теми?
3. Чи подобається вам назва матеріалу, наскільки вдало вона відображає зміст?
4. Які джерела інформації було використано? Які джерела інформації, на вашу думку, було варто залучити?
5. Чи має і як використовує автор інформаційний привід ?
6. Що можна скоротити в тексті або відредагувати?
Євгенія КРИВОРОТ
У 1998 році в м. Орхусі (Данія) була проведена четверта міністерська конференція "Довкілля для Європи", на якій Україна підписала низку документів. Одним з них є Конвенція про екологічні права громадян, яка вже ратифікована Верховною Радою і відома як Орхуська. Світова спільнота надає надзвичайно великого значення цьому документу. Виникає закономірне питання: чому?
Спочатку варто, мабуть, відзначити, що певною мірою впливає те, що Україна це одна з досить "молодих" незалежних держав, яка раніше входила до складу СССР. Як не прикро, але європейське співтовариство вбачає в таких державах найбільшу екологічну небезпеку, бо саме наша екологічна свідомість ще не є повністю сформованою.
Для того ж, щоб зрозуміти більше, варто розглянути й проаналізувати зміст самої Конвенції. Яка її мета? Які права вона нам гарантує? Що після прийняття цього документу змінилося в Україні? Саме на ці питання ми, як громадяни своєї держави, повинні знайти відповідь.
Відомо, що слово "екологія" в перекладі з грецької означає "наука про дім" ("еко" – дім,"логос" – наука). Тому цілком зрозуміло, що конвенція це і є свого роду збірник прав, якими ми повинні користуватися, захищаючи власне житло. У Статті 1 Орхуської конвенції мета сформульована наступним чином: "Сприяння захисту права нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту. Кожна із Сторін гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, у відповідності до положень цієї Конвенції". Отже, чітко сформульована мета показує нам загальну картину, яка, на перший погляд, є досить оптимістичною. Давайте проаналізуємо кожну її частину.
Спочатку щодо доступу до екологічної інформації. Стаття 4 гарантує наступні права: "п.1.: Кожна із Сторін гарантує, що за умов виконання наступних пунктів цієї Статті державні органи у відповідь на запит про надання екологічної інформації надаватимуть громадськості таку інформацію в рамках національного законодавства."
Отже, право бути поінформованим має кожен громадянин. Для цього потрібно мати лише конкретну причину і слідкувати за подіями, адже два рази одну й ту саму інформацію можуть і не надати.
Цікаво одне, чому ми не користуємося цим своїм правом, а більшість громадян навіть і не знає про нього. Ці джерела використовують здебільшого науковці, вчені, журналісти. Справді, навіщо нам це право, коли ми реагуємо не на дані та попередження, а на відповідні їм наслідки.
Кого, наприклад, свого часу цікавило питання вирубки лісів у Закарпатті, крім його жителів, та й то в основному пенсіонерів. Молодих більше захоплювала перспектива підзаробити, рубаючи ліси. Аналізувати свої вчинки всі почали лише після злощасної повені, яка забрала життя дорогих і близьких людей, зруйнувала оселі. До цього випадку всім усе було байдуже.
Така ситуація повторюється з року в рік і вже стала свого роду "чорною" традицією. Хвилює і те, що рубаючи ліс, засліплені більше бажанням наживи й поліпшення свого матеріального становища, м'яко кажучи, підприємливі люди навіть не цікавляться, чи існує дозвіл державного органу на вирубування тієї чи іншої ділянки. Коли ж природа жорстоко мститься за рубці на своєму тілі, намагаючись потопити усе живе, ми раптом згадуємо, який страшний гріх колись вчинили і намагаємося відразу ж перекласти його на плечі державних чиновників, часто навіть звинуватити їх. Навряд чи, знаючи, які небезпечні наслідки можуть спричинити певні дії, ми так жахливо помилялися б.
Щодо участі громадськості в процесі прийняття рішень існує "Стаття 8. Участь громадськості в підготовці нормативних актів виконавчої влади або загально обов'язкових юридичних актів", в якій сказано про те, що з цією метою згідно з Орхуською Конвенцією: "а) визначаються терміни, достатні для забезпечення ефективної участі; б) проекти правил публікуються або доводяться до відома громадськості іншим чином; в) громадськості надається можливість висловлювати свої зауваження безпосередньо або через представницькі консультативні органи".
Варто зауважити, що результати участі громадськості мають враховуватися в найвищому ступені. Виходить, що ми не користуємося наданими нам правами брати участь у процесі стабілізації екологічної ситуації в Україні. Іншими словами, не хочемо наводити порядок у власному домі.
Велике значення має дана Конвенція і для ЗМІ, яким тепер не потрібно шукати спосіб отримання інформації про екологічний стан у країні будь-де, а можна отримати її і на цілком законних підставах.
Та як би там на було, найголовніше те, що дана Конвенція, відкрита для підписання в Орхусі 25 червня 1998 року, а потім у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку до 21 грудня 1998 року, для України є ще одним кроком на шляху до демократизації суспільства, яке передбачає вільний доступ до інформації.
До речі, наступна конференція відбудеться у Києві 2003 року. Україна має вжити заходів щодо поліпшення стану довкілля до проведення цієї конференції. Цей факт свідчить про те, що проблема збереження навколишнього середовища є дуже важливою для нашої країни і для європейської екологічної політики також.
12-14 листопада 2002 року у Києві відбувся семінар, на якому обговорювали наступні теми: аналіз існуючих проблем обміну і поширення інформації з питань навколишнього середовища в Білорусії, Молдові та Україні, включаючи питання розробки національною нормативно-законодавчої бази; стан і проблеми реалізації Орхуської Конвенції в цих країнах.
Похід світової громадськості за здорове довкілля триває.
"Носівські вісті", 14 грудня 2002 р.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові