Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Квітник

Оксана Виговська

Ніхто не божеволіє без дозволу власного розуму

Їй сімдесят один рік. Вона дуже добре пам'ятає, як тоді, в дев'ятнадцять, покінчила життя самогубством. Уже в дев'ятнадцять вона знала, що тепер не буде про це жалкувати. Якщо хочете знати, вона взагалі ніколи ні про що не шкодувала та й не шкодує зараз, хоча тепер, як і тоді, всім на це було начхати. Проте, зачекайте... Є одна річ.

Відкушуючи черстве печиво та запиваючи його сірим чаєм із давно минулим терміном споживання, пригадує, як у дев'ятнадцять, ще до того, як покінчити життя самогубством, вона мріяла визволити з галасливої куряви підземного переходу квіти. Дивно? Аж ніяк. Тремтіли білі айстри, тюльпани кидали докір в обличчя своєю свіжістю, троянди, як завжди, вміло ховали слабкість за пристрасними пазурями - на неї з благанням дивилися чарівні очі одразу усіх пор року. Прориваючись крізь пил, галас і брутальність, через засилля гарячих пиріжків та китайських олівців по три на гривню, вони вже не могли стримати свого сигналу. І саме тоді, в дев'ятнадцять, надто пізно чи надто рано, вона пообіцяла, що колись-таки визволить їх. Визволить собою, своїм дев'ятнадцятирічним ароматом - своїм життям, своїм коханням, своїм життям без кохання, своїм коханням без життя - цим надмірним багатством, цією церковною бідністю, яка тепер, у сімдесят один, бруднить самотню скатертину плямами чаю без цукру.

Тепер, через кілометри її сивого волосся та зморщок, через алюмінієві кухолі її мертвих сліз, пелюстки цих врятованих квітів вже не дивляться на неї по-особливому, як там, в переході. Вона вдає, що не пам'ятає їх; вони вдають, що ніколи не були живими та кольоровими. Вони тепер усі разом, тісною старечою компанією, присмоктують сірий чай та роблять вигляд, що вже вийшли з того віку, з дев'ятнадцяти років - ще до самогубства...

Звичайно, вона ніколи не забуде тих пелюсток - вони до життя без кохання, до кохання без життя - до смерті пекли їй руки. Вона прикладала їх до грудей, вкритих поцілунками, до усміхнених очей, до волосся і до нетерплячої шкіри. Дихала. А вони шепотіли їй свої казки, ароматним речитативом наповнювали кожну клітину, і навіть тепер, у сімдесят один, після самогубства, вона іноді ловить ці слова, цю безсоромну дівочу поезію - ловить по закутках, вкритих пилом, та у дзвоні тарілок зі старечих сервізів. Відчуттям зимового дежа вю вони скачуть по тьмяній скатертині, примушуючи напружуватися окулярам зі зламаною дужкою. Тоді, в дев'ятнадцять (ще до самогубства), вона не могла вирішити, а власне, їй це не було потрібно, - що яскравіше для неї - ці секрети врятованих квітів чи його відверті руки...

Вона добре пам'ятає, як, наче у маренні, вигадувала молитви для себе, щоб ці руки не виявилися вранці звичною прикрасою сну, щоб цей подих не розчинився у краплях ранкової кави... Боже, тільки б не чергове "лише"! Яскравими кадрами, довгими кольоровими плівками перепліталися пальці, голоси, дотики. Хочу... Боже... Вона не відчувала свого тіла - безтурботно віддавала все йому, щоб невагомо летіти вгору, де на неї вже чекала ніжна пелюсткова злива... Вона, ледве стримуючи сміх, вигадувала і вигадувала нові молитви, звертала їх в своїх майже щирих очах до зеленого листя - ще незірваних об'єктів порятунку, - до його руки, до свого волосся, до сходів у підземному переході - до всього, що ще могла випросити у власної затьмареної уяви, яка просто розривалася від шаленого крику. Хочу! Хочу... Боже, як хочу!!! Тоді, в дев'ятнадцять, вона підозрювала, що у сімдесят один, її сальну потилицю обов'язково притрусить пилом цих бажань; що в спотвореному та спустошеному вигляді заповнять вони паузи старечих снів, які зараз дедалі сильніше стають схожими на швидку перемотку касети з малобюджетним фільмом.

Тоді, в дев'ятнадцять, вже майже перед самогубством, вона згадала, як проклинала зелене листя, свої обціловані груди, очі квітів та всі інші "ікони", коли вперше почула цей чужий голос - скрипучий голос якоїсь старої. Відчула занудну сповідь її латаних капців. Але то була фальшива тривога - він повернувся янголом. Дякую, Боже, - справжнім янголом. А потім з балкону, ковтаючи краплі пелюсткового дощу, читала напис його крил на асфальті: "Доброго ранку, кохана!"

...Вона знала, за що любила цей дощ. По-перше, пелюсткової зими він не перетворювався на колючий сніг, який вкривав би геть увесь це напис під вікнами. По-друге, під час пелюсткового літа він ніколи не падав дратівливим градом - і, таким чином, не турбував дах будинку та її підвіконня, не збивав її з ритму життя без кохання, з ритму кохання без життя, не переривав її геніального дівочого вірша з одного-єдиного слова - "хочу". А по-третє, пелюстковий дощ ніколи не застигав солодкою ожеледицею, не спричиняючи їй тим самим болючих синців після слизької прогулянки. Вона просто стояла на балконі та дивилася вниз. Великі білі літери. Ловила необачні краплі в порожню чашку з-під кави. "Доброго ранку, кохана!"

... І це вже не було несподіванкою. Там, на вершині гори, під ароматною пелюстковою зливою вона колись уже чула це "доброго ранку". Чула і прозою, і віршем, і просто мелодією, і барвистою тишею. Вона кричала "хочу!.." і кінчиками пальців ловила щастя. Вона кидала це "хочу" донизу, струшуючи на нього краплі квіткового дощу, і падала у прозорі калюжі. Сміялася, мов навіжена. Боже... Хочу... Освідчувалася в коханні своїй власній луні та розмальовувала поцілунками свою шкіру...

ЦЕ БУЛО В ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ, ПІД ЧАС САМОГУБСТВА.

...Тепер, у сімдесят один, у сивої старої залишилося лише одне живе почуття - сум за часом, коли можна було чинити самогубства, божеволіти та обсипати себе золотим щастям. Тепер, у сімдесят один, вдень вона, стогнучи, бореться з пилом і павутинням по темних закутках; вночі, у снах, все швидше крутить плівку своїх малобюджетних фільмів. І, на щастя, їй невідомо, звідки все це береться, і чому вона щоранку виносить на смітник повне відро засохлих пелюсток.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові