Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Молода людина, або Forte i Piano

Оксана Виговська

Зникаю, а вже вкотре ніхто не помічає. Зникаю, щоб ніколи не повернутися, зникаю, щоб нарешті вийти з цієї черги за квитками на улюблений атракціон. Довкола стільки цікавого - і американські гірки, і центрифуга, і навіть кімната страху. Пий лимонад, запихайся солодкою ватою - і вперед, у розваги! Але ні. Черга терпляче чекає, щоб босоніж пройтися по колу. Один пройшов - будь ласка, наступний, третій, четвертий - і так без кінця. Банальна радість натовпу. Мрія ідіота. Кольорові машинки, поні, морозиво, але ні: скидай чоботи - та тихесенько так, помаленьку... Все? Отримав своє коло, приклеїв на нього ярлик "життя" - та купив квиточок улюбленим діточкам. Потішив свідомість. “Мамо, ходімо, там клоуни!” “Тату, а давай на паровозику!” “Ні, сонечко, сьогодні тобі сюди - ану, скидай чобітки, тримай квиточок... Ось так.” Заходить мале дитя. Виходить стара, знекровлена людина. Ні, ну ви зовсім нічого не тямите: то не сум в очах - то досвід! то не зморшки на обличчі - то праця! то не хворе серце - то почуття! І ТАК ДАЛІ. Мій чудовий парк розваг. Тут нікому не буде сумно, бо всі знають свою справу: купуй квиток та ставай у чергу. Пройдися сплаченим колом - та заслужено плекай беззубі щелепи та жовті нігті. Зникаю, а ніхто не помічає. Брешу - байдуже... “Вибачте, я відійду на хвилинку, ви будете стояти?” Питаю і сам розумію усю безглуздість своїх слів. Звичайно, буде.

Так, відійшов. Ніби вирвався. Озираюся довкола. У тирі все одно в "десятку" не влучу - не мій день; на "чортове колесо" - немає пари; для катання на поні я завеликий. Можу обдурити себе коли завгодно, але тільки не зараз. Повертаюся. Перепрошую, я тут стояв. Наступний малюк - наступний шмат пластиліну для асфальтованих рук долі. Ще одне янгольське жорстоке обличчя щезає за кулісами улюбленої розваги, а виходить суцільний порепаний досвід. Я - молода людина. Мені повинно бути цікаво. Мені цікаво І ТАК ДАЛІ.

...Будильник дзвонить як завжди - занадто дратівливо та занадто невчасно. Сідаю на ліжко. Не знаю, який розумник придумав, що ранок мудріший за вечір. Хтось, назвемо його "ікс", сказав, плюс інші, назвемо їх "ігрек", повторили, плюс один не погодився, - дорівнює білій вороні.Ранкова гімнастика для мозку - дуже корисно. За вікном на чорних гілках ворони. Чорні. І ця чорна, і ця... А де ж біла? Щось не збігається з відповіддю. Треба буде ще раз порахувати. Зранку можна наробити фатальних помилок у найпримітивніших прикладах. Ненавиджу ранок. Це завжди стрес. Часом навіть найсильніший за всю добу. Шматки снів, незрозуміла картина подальшого дня, сіре небо, "чудовий" воронячий спів. Хіба цього не досить? Кажуть, коли першим звуком, який почуєш зранку, буде каркання ворони - день буде невдалим. Я майже щодня прокидаюся якраз від нього. Втомився. Втомився від прикмет, крихітний. Втомився від парадоксів. Маю сьому ранку та безлад у квартирі. Маю заповітну мрію, якій ніколи не дозволю здійснитися: вночі заснути у Відні - у його вогнях, музиці, посеред цієї неповторної величі; а вранці, прокинувшись, побачити його лише містечком - маленьким, затишним, щоб неодмінно пахло гарячим свіжим хлібом. Тільки тоді, здається, не буде ворон та ранкового стресу. Я ніколи не бачив Відня. Сам собі його придумав, просто дав відому назву.

Почуваюся хазяїном чужої мрії. Не відчуваю себе самотнім у чужому світі. Відчуваю себе безглуздим у світі, що мені було люб'язно надано. Красно дякую, леді та джентльмени. На знак своєї безмірної вдячності запрошую всіх на атракціон! Вечірній одяг суворо заборонений! Прибережіть його для віденського балу. Відчуваю... Відчуваю... Хіба це притаманне дорослому чоловікові слово? А хіба личить дорослому чоловікові кататися на дитячих атракціонах? Мерзенна інфантильність. Набридливий юродивий. А хіба, припустимо, для дорослого чоловіка нічого не знати про Відень, свідомо вимикати радіо та телевізор під час передачі про Австрію та, власне, про місто його думок - порожню мрію, якої не існує, в якій прекрасним є лише її відсутність? Ніколи не поїду туди, щоб не зламати мій останній послідовний сюжет - ще один нікчемний шанс проковтнути океан зі старої аптечної піпетки... Бачиш, зараз сьома ранку, а я вже хочу ридати. І кави. Встаю, збираюся. Не встигаю. Замикаю двері. Виходжу на вулицю. Ридати і кави І ТАК ДАЛІ...

...Чомусь, коли мова заходить про міський транспорт, на перший план завжди стає метро. Всі їдуть на роботу. Я їду на роботу. Зелена літера "М". Заходжу. Чарівна акустика. Запах. Дивно: свій характерний запах мають і тролейбус, і автобус, але особливо вирізняють запах метро. А я не буду (пригадую свої ранкові вправи). Все. Запаху не чую. Зелена пластмаса, турнікет, тупотіння, темний стомлений одяг, незручно яскрава реклама - все це варте того, щоб його опустити. Мільярди разів пояснена тема урбаністичної психології. Дуже цікаво. І, до речі, дуже модно. Прогресивна молода людина з напівпорожнім рюкзаком, із плеєром, із невимушеною, впевненою ходою. У плеєрі - салат із forte та piano. Нарізно чи разом, яка різниця? Блаженний постмодернізм зліпив їх докупи, і вони сумлінно кривляться у новій мелодії. Страшенно пишається своїм новим витвором. Особлива музика для особливих слухачів; форте і піано в одному акорді - музика для тих, хто живе у місті.

Молодій людині майже ніколи не буває незручно. Пародія на самого себе - вчися, зараз дуже модно. О, постмодернізме, скільки "рюкзаків" у тебе випрохано, вимолено! Як зворушливо! Тільки уяви собі, скільки цікавих думок молодої людини, її нестандартних поглядів там лежить, скільки жовчного цинізму тих, хто ночує у Відні, скільки тренованих дитячих облич та удаваної пристрасті! Скільки уламків старих, колись кольорових і веселих атракціонів, Скільки... скільки... І ТАК ДАЛІ...

Так ось, я про метро. Що там? І чобітки, і напхані сумки, і "Меблі. Недорого", і навіть саме очікування поїзда, хоча це неодмінно має бути найцікавішим... Нуль емоцій. Коли, наприклад, чекаю на людину, бачу її здалека - вона наближається. Це, звичайно, займає деякий проміжок часу. І протягом нього голова обертається зі швидкістю мільярд думок за мільярдну долю секунди. Ні про неї, ні про себе - ні в якому разі. Ні про що і про все. Турботливий постмодернізм, окрім диво-рюкзака у спадок та поганої звички завжди залишатися друзями, наділив рисою бачити найголовніше в останній момент. В останню мільярдну долю секунди - найзручніший час для смерті. Яка прикрість - загибель молодої людини!.. Викинути геть з її рюкзака всі думки разом із прогресивними поглядами та відшукати посвідчення особи. Розумієш, що треба ридати, але пригадуєш, що ридав уже сьогодні, о сьомій ранку. Не було кави. Був Відень. Не було Відня.

Нарешті знайшов посвідчення. Остання мільярдна доля секунди у голові подала сигнал, що я поводжуся занадто модно. Так, подивимось... Ім'я, прізвище... Фах - король пародії на самого себе, місце роботи - парк розваг. Їхав, бідолашний, у метро на роботу. Не доїхав. Через мене. Я на нього чекав - я його і вбив... Егоїстично. Проте, зараз це модно. Процес не заради результату, а заради процесу - повінь заради води, чекання заради гаяння часу, метро заради спогадів І ТАК ДАЛІ.

...Ти думаєш, я колись дивлюсь у той тунель? Це може здатися неправдою, але ні. Думаєш, привертають увагу вагони, ця спітніла зелена гусінь, виколупана з чиєїсь уяви? Тим більш - ні. Чи, може, її "неповторний" гуркіт, коли вона наближається? Певен, що ти взагалі про це не думаєш, але все одно - ні. Це ж та сама музика для тих, хто живе у місті - недбалий клубок із форте і піано для сучасних меломанів. Вони виходять з вагонів та йдуть на ес-ка-ла-тор. Нарешті!!! Диво-пристрій для передбачених спостережень. Це, виявляється, саме те, що я хотів. Не витримуючи порівняння, мільярдна доля секунди просто відпочиває. Дивись, молода людино, дивись на сходинки, що їдуть у протилежний бік. Дивись та запам'ятовуй. Обличчя... Це дуже модна нині розвага. Спостерігай та уявляй: вони їдуть... на ешафот! Сміюся. Він теж сміється. У цьому й полягає сенс розваги. Все ідеально підходить. Вирази облич ще ті!
Слухай, а це думка! Так, на ешафот, чули вже. Добре підходить, це класика. Ану, спробуймо який-небудь інший варіант... Наприклад, щоб вони посміхалися.
Чи навіть так: умови і декорації ті ж самі, тільки вони вимушено їдуть, до невідомого їм міста, міста чиєїсь мрії, про яке вони нічого не бажають знати. Приміром, до Відня...

Це вже занадто. Я тебе не дочекаюся. Я тебе вб'ю. Підходжу, вбиваю.

P. S. Тобто. Вночі мені наснилося якесь безглуздя. Потім продзвенів будильник. Я прокинувся о сьомій, як завжди. Зібрався. Спустився у метро. Дочекався приятеля, з яким щодня їду на роботу. Поганий настрій у нього, поганий сон і невипита кава у мене - ми посварилися. Поки їхав, у вагоні якийсь хлопець-підліток у зеленій бейсболці роздав мені та моїм сусідам рекламні листівки: "... турис- тичне агентство пропонує подорож по європейських столицях. До Вашої уваги Відень, Берл..." Стоп. Що таке? Ну його все до чорта. Не поїду сьогодні на роботу. Нехай виганяють. Повернуся додому, вип'ю кави та буду слухати музику. Зателефоную мамі: хай мала, як прийде зі школи, їде до мене. Сьогодні чудова погода. Я куплю їй величезне морозиво та поведу її до парку розваг - на атракціони. Я дуже її люблю. Ми вже так давно нікуди не ходили разом.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові