Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Друг

Тарас Хуторний

Глиняний кіт. Із чорними вухами. Із синіми вусами. Чотирма лапами спирається на полірований журнальний столик. Кіт нещасний. Адже ніколи не зірветься з місця і не стрибне на ліжко. Ніколи не скрутиться у клубочок і не замуркотить. Мій котик німий. Холодний. Зовсім не пухнастий. Котик-муркотик застиг у вічній позі, з розчепіреними лапками. Але він, як і всі коти, смертний. Я знаю, що колись хтось штовхне журнальний столик - мій чотириногий впаде і розсиплеться на шматочки. Так приходить смерть. А тому я бережу його.

Ми сидимо разом. Пальцями крізь темряву я творю силует мого котика. Ми обидва сліпі, але це нічого не змінює. Що з того? Я впевнений, що вуха в кота чорні. Вихователька пускає сльозу, коли я так кажу, але не заперечує. Щоправда, хлопці, які крутяться біля візочка, стверджують, що мій кіт взагалі не розфарбований. Вони навмисне бовкають дурниці. Вихователька казала - люди часто говорять неправду, особливо, коли заздрять. У хлопців немає такого кота. Тому й плетуть нісенітниці про якусь грубо зліплену коричневу істотку, що й на кота не схожа. Та я не ображаюся. Хоча не люблю тих хлопців. Крутяться біля мого візка й ображають мене і кота, але я вибачаю їм. Кіт, мабуть, теж.

Ми сидимо разом день у день. І нам весело. Люди чомусь цьому дивуються. Проходять повз і моляться або твердять усе: "Бідна дитина!" Але то неправда, ніякий я не бідний, у мене є мій кіт. А в кота є я. Нам добре. Коли я прокидаюся, то відразу беру кота на руки, і ми розмовляємо. І не важливо, про що саме, але все одно цікаво. Дорослі тільки шепочуть і заздрять.

А сьогодні багато чого змінилося. Нас із котом возили на процедури. Лікар із суворим голосом і з холодними руками брав кров із вени. Було боляче. Але я терпів і не плакав. Потім фотографували. Якась незнайома жінка піднімала мені повіки, щось закапувала. Я був мужнім. І вихователька підбадьорливо погладила по голові та похвалила… Зранку вона знову плакала і годувала мене цукерками… Вони забрали мене. Поклали на ліжко там, де стогнуть люди. Вихователька сказала, що все буде добре, обіцяла відвідувати, але більше не приходила. Востаннє вона теж плакала. Я лежу на незнайомому ліжку і мені холодно. Кіт тулиться до серця. Тільки він мене не зрадив…

Тут часто кричать. Багато кого відвозять і більше не бачать… не чують. Навколо ніч, але думаю, що тут усе біле-білюще. Можливо, багато посліпло від того сяйва - не впевнений. Тут сумно. Я хочу назад, але лікар із холодними руками тільки обіцяє, а повертати не збирається. Кіт муркоче на вухо, щоб не хвилювався. Але я боюся, що тут залишусь назавжди.

Мені боляче. Я зціпив зуби, щоб не кричати, як усі. Гамір. Відчуваю, що у праву руку штрикають голку. Ліжко кудись їде. "Котику… - шепочу про себе, - не залишай мене. Не залишай! Мене везуть туди, звідки не повертаються." Біль огортає і душу. Ліжко підіймають ліфтом кудись. “Котику! Вони пробили руку голкою. Вони везуть на тортури. Там ріжуть, а потім - вмираєш. Я не знаю, що це таке, але не хочу. Котику, будь зі мною! Вони вже завозять. Не кидай мене! Я прошу, залишся коло серця. Куди!!!”

- Віддайте! - кричу і зривається голос. - Це мій кіт…
- Заспокойся, дитино, - квакає медсестра. - Усе має бути стерильно.

Забирають кота. Відривають від серця. Я кричу. Мене заспокоюють.

- Віддайте! Не хочу туди. Мій кіт.
- Та залиште іграшку. Хлопцю ж ніззя хвилюватися, - лунає чийсь добрий голос. - Так буде тихіше.

"Віддайте…" - востаннє кволо повторюю. Шелестить рукав. Відчуваю - рука жаби повертає кота. Заспокоююся. З котиком мені нічого боятися.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові