Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Жанна Д'арк

Наталя Чібісова

Пролог

Сто років. Убиті надії.
Забули ми як посміхатись.
О, Боже Святий, ми не гідні
Твоїми дітьми називатись.

Хіба ми могли сподіватись,
що час воскресіння настане?
Хоробрість маленької дівчинки
спасінням для Франції стане.

Дорослі похмуро мовчали,
і лихо дивилися діти,
З них жоден твоєї муки
не здатен був зрозуміти.

Їх щось у тобі лякало,
щось викликало тривогу.
Та, проклята їх думками,
була ти блаженна у Бога.

І сяяли їх обличчя,
коли ти від болю кричала,
неначе щось знали про тебе,
чого ти про себе не знала.

Архангел

Самотність. Душа, шаленіючи, в зливі тонула.
"Жанно, не бійся!" - істота зі світла сказала.
Більше ніколи душа моя страху не знала.

До мене він підійшов. Я чула, як він сказав:
"Жанно, зірка твоя осяяла небеса!
Страждання цієї землі спинити вирішив Бог.
Жанно, тебе Господь покликав до перемог".

А крила де твої? І німб аби був треба.
Ти що, їх загубив, спускаючися з неба?
Молилась я тобі побожно на колінах.
Ти зовсім не такий, як на церковних стінах.
Ти як один із нас, неначе перехожий,
і зовсім не такий - ти так на мене схожий.
Очей твоїх блакить. В них інше небо бачу.
Та не дивися так, бо зараз я заплачу.
Якби ти був земним! Якби ти був не з неба,
не витримала б я і закохалась в тебе.

Чекали ми того, хто принесе День Гніву.
Та це на себе брать мені з якого дива?
Таких великих справ моя душа не хоче.
Як можу королів будити серед ночі?
І брати меч до рук бажання я не маю.
Хай іншого когось на роль цю пошукає.
Наприклад, міг мене ти не застати вдома.
Ну, вигадай про це ти баєчку Старому.
Не посміхайся так! Я встигла вже згадати,
що вас на небесах ніхто не вчив брехати.
Та спробуй тиждень ти у Домремі пожити,
самого Сатану зумієш обдурити.
Ні? Ну тоді привіт архангельському чину!
А я іду в Шинон допомагать дофіну.


А їм щось дуже нас сподобалось вбивать.
Я не дозволю їм цю землю плюндрувать.
Їм хтось повинен "Ні!" упевнено сказати.
Чого б це не мені на їх дорозі стати?
З сьогоднішнього дня, у Франції моїй,
вам буде місце лиш в землі, а не на ній.

Шинон

Не дуже схожа я на лицарів жорстоких.
А ви кого, пардон, чекали тут сто років?
Напевне наш Господь, Старий забудькуватий,
як Францію спасти, забув у вас спитати.
Цей вчинок заслужив суворої догани,
бо перед цим Він мав порадитися з вами.
Я феєрверки тут влаштовувать не буду.
Здається, досить ви молилися про чудо.

Вітаю Вас, король - законності основа!
Господь просив тобі переказать два слова.
Ти військо даш мені, бо за наказом неба
Столітню цю війну давно спинити треба.
Всі сумніви облиш - брехала твоя мати.
Тож наказав Господь тебе коронувати.
Та тільки зранку ти дивись що одягаєш,
бо, як для короля, бідацький вигляд маєш.
Я знаю ти - король! Хоч ти і без корони,
а не оте дурне опудало на троні.
Мене послав Господь країну рятувати,
а не у маскарад із королями грати.

Кохання

Якого біса ти прийшов сюди?
Про що Бог думав, досі не збагну.
Кого завгодно, тільки не тебе,
я кликала на цю святу війну.

Скажи мені, тебе на цю війну,
яка нечиста сила принесла?
Сидів би вдома, Франція тобі
за це такою б вдячною була!

Коли не можу я спасти себе,
як зможу я країну цю спасти?
бо думати я мушу про війну,
а не про те, що є на світі ти.

Я тільки про одне тебе прошу:
згадай колись про мене у раю,
ти, що в колисці серця бережеш,
немов дитину, Францію свою.

Спокійно жив ти в замку на горі,
та, залишивши цей химерний рай,
її ти долі пекло розділив,
то хоч мого ти пекла не чіпай.

Якщо нагородити Бог мене
колись за вірність вирішить мою,
у Нього в нагороду попрошу,
щоб ти згадав про мене у раю.

Минули ті святі часи,
коли я щастя сподівалась.
І де ж, дурисвіте, ти був,
коли нам доля посміхалась?

Тоді я вільною була
і військом цим не керувала.
І ні обручки на руці,
ні сяйва на чолі не мала. ,p>І ти солдатом ще не був,
і не була я генералом.
Ти в замках тішився своїх
з жінками - їх було немало.

Чи пам`ятаєш ти мене?
В той день так млосно пахли квіти…
Хоча, серед дівчат сільських
хіба ти міг мене помітить?

Я, може, снюсь тобі, у ночі між боями.
В снах тиша чарівна розквітла поміж нами.
Сидиш ти за столом, і граю я на лютні
>під тихий спів вітрів якісь пісні забуті.
Проте, якщо в бою душа про це згадає,
нехай її Господь жорстоко покарає.

Я кожну ніч тихенько плачу,
як плачуть діти лиш малі.
Як добре, що про мене правди
ніхто не знає на Землі.

Бо все, що матиму і маю,
і рай, і все, що є в раю,
й свої найкращі перемоги,
віддала б за любов твою.

Гордість

Тепер весь час про щось шкодую,
а я не вміла шкодувати.
Як я шкодую, що на лютні
я так і не навчилась грати.

Шкодую, що листів красивих
писати не пройшла науки.
І вигаптувать щось пристойне
не здатні неумілі руки.

Шкодую, що книжок читати
навчитись не було потреби.
До зовсім іншого, я знаю,
мене ти готувало, небо.

Я із селянської родини,
нема мені чим похвалитись.
Хіба йому спаде на думку
в мій бік прихильно подивитись?

Відповідати на питання!
Коли я говорю - мовчати!
Здається, я не дозволяла
тобі мене переривати.

У вас пояснень вимагаю.
Скажіть, зробіть мені цю милість,
хто вам дозволив, пане лицар,
в мій бік нахабно так дивитись?

Ми на війні, і ми солдати.
Тож і займайтеся війною.
І майте сором, пане лицар,
коли вітаєтесь зі мною.

Війна

Гордо піднята Оріфлама
майорить в небесах над нами.
Вовчі погляди на обличчях
моїх янголів із мечами.

І над зрошеним полем бою
буде помста, як птах, кружляти.
Знову проклята кров пролл`ється,
як відкуплення і розплата.

Море крові і море болю.
Ти чого від війни чекала?
Досить скаржитися на долю!
Мир хіба ти їм обіцяла?

Я не бачу вже перемоги
крізь кордони крові і бруду,
та якщо я буду боротись,
ми отримаєм своє чудо.

Судились перед Богом ми
законом Його права,
Господь всіх чітко розділив
на правих і неправих.

Для долі ж, що не задає
питань добра і зла,
були ми вівцями, яких
безока смерть пасла.

Рука безжально меч стискає,
душа до бою рветься,
Ми, може, виправдані Богом,
але не власним серцем.

В раю чи будем ворогами?
Мені це невідомо.
Над нами лиш безкрайнє небо,
усім є місце в ньому.

Таких спокійних перед боєм,
зненацька охопив нас шал.
І в нас, таких простих і світлих,
він звіра з янголом змішав.

І мертвий свій останній хрип
як переможний гімн співає,
штурмуючи, мов Орлеан,
зачинені ворота раю.

Хоча на небі й на землі
нам не було за це розплати,
та як ми взяли Орлеан
я не наважуюсь згадати.

Вже погляди у вас, як в знятих із хреста.
Блакитноока смерть цілує вас в уста.
Та прозирають вам, з очей її імли,
прикмети тих жінок, що вашими були.
І тягнеться рука, в мольбі своїй німій,
щоб квіточку зірвать - подарувати їй.

Ми святкуєм страшну перемогу.
Хто наважиться нас судити?
Наші судді на полі бою
залишились лежати вбиті.

Перелякані янголи в небі,
бо, вриваючись в райський сад,
наші душі про перемогу
шаленіючи Богу кричать.

Боже милий, загинуло скільки!
Та яке нам діло до них?
Ми безсмертні сьогодні, вбиті
не турбують хай більше живих.

І перемога вже мені тепер поразкою здається.
Скажи, збагнути здатен хто людського таємниці серця?
Невже ця дівчина сумна, що серед бою посміхалась,
була дитиною, яка мураху скривдити боялась?

Ми знову завдали поразки ворогам.
Сьогодні дзвони всі співають славу нам.
Героїв і святих, несуть нас на руках.
І - погляди сумні, і - сльози на очах...
За вдячнісь цих очей я здатна все віддать,
та дзвони перемог мене не звеселять.
І радість перемог не пила я до дна,
бо напилась душа інакшого вина.
Хоч не уникла я страшної данини,
і я в цей грішний світ прийшла не для війни.
Я впевнена, що Бог, вершитель наших справ,
нікого для війни в цей світ не посилав.
Та вчора чула, як один пан говорив,
що саме для війни мене Бог сотворив.
Коли подібне щось я чую, то сміюсь,
сміюся і в твій бік лукаво я дивлюсь.

Молюся про одне в хвилини ці сумні:
врятуй мене війна від болю, що в мені.
Щоб цей скажений біль хоч трохи вгамувать,
його в страшних боях я прагну лікувать.
У зціленні мені чомусь відмовив Бог,
даруючи за це тріумфи перемог.

Як пам`ять вертає нас до того, що вже пройшло!
Недільна ранкова служба, мені дванадцять було.
На дворі така весна, цвітіння і радості час,
та жахами Судного дня священник лякає нас.
Тепер, коли кожен вовк в лісах моїм болем вив,

я впевнена в тому, що дурниці він говорив.
Коли буду вдома й знов побачусь з священником тим,
про устрій пекла йому докладно все розповім.

...а нас все кудись несло,
ми йшли по чужих тілах,
та мертві тіла ворогів
не марились більше в снах.

Нам спокою не було.
Нехай на єдину мить,
хай навіть у інший світ
спочити душа спішить.

І в душах ми пекло несли,
шум вітру і янгольський спів.
Тож допомагати Йому
даремно нам Бог доручив.

Et in terra pax hominibus

Заприсяглась собі за будь-яку ціну:
додому повернусь і рідних обніму.
Вернуся навесні! Ти, Жанно, не дурій.
Ніколи не здійснить тобі уже цих мрій.
Бажання одцвіли, пора весни пройшла,
давно згорів той дім, в якому ти жила.
Але мені король, за низку славних справ,
подарувать палац колись пообіцяв.
Обманута невже облудою цих слів,
забула ціну ти дарункам королів?

Все як і має буть, я тільки не збагну,
як попелом в мені все стало в мить одну.
В безкрайніх небесах Господь давно все знав
і замок на горі для мене збудував.

Ми тільки тіні різних двох світів.
Немає в цьому нашої вини.
Нічого поміж нами не було,
крім снів і вітру, сонця і війни.

Залишиться лиш слава наших справ,
все інше згине у віків пітмі.
Хто зрозуміть наважиться тоді
насправді відбувалось що в мені?

Одне й те саме наяву й у снах -
війна, війна, війна, війна, війна...
І в іншому контексті, лицар мій,
не поєднають наші імена.

Нам не лишили місця на землі.
Та марний сум від себе я жену.
Коли потрапим ми на небеса,
хто нас примусить думать про війну?

Вже брами неба відчинили нам.
Про рай земний не молять вже вуста.
Ми воїни і ваш in terra pax
для нас то недосяжна висота.

Мир вам усім. За цей непевний мир
готова я життя своє віддать.
Проте, які жахливі ті часи,
коли приходять діви воювать.

Реймс

Ну от і все. Проте, фінальних сурм
мені допоки радість не дана.
Мовчать собору Реймського святі.
Панує в ньому тиша надсумна.

Сказав король: "Припинено війну!
І треба розійтися по домах".
Король - безумець, не зважає він
на Того, Хто керує в небесах.

Як можемо додому ми піти,
не загасивши полум`я страшне?
Не можу я війну цю зупинить.
Їй доведеться зупинить мене.

Як можу я вирішувати щось?
Чому тепер Ти, Господи, мовчиш?
Ми рухаємось в напрямку небес,
а шлях цей пролягає крізь Париж.

Полон

Щиро вітаю Вас, пане вельможний король!
Жанна зі сцени зійшла. Жанна зіграла роль.
У нагороду їй - зрада, смерть і тюрма:
у допомозі моїй більше потреби нема.
П`єса стара як світ. Нам його не змінить.
Боже, все як завжди! Світ на китах стоїть.

- Тебе послав Господь. Для чого і чому?

- Очей моїх блакить сподобалась Йому.
І часу не знайшли мужі обох держав
поговорити з ним - а я не мала справ.

- Найкращими з мужів Він знехтував чому,
обравши на цю роль селяночку брудну?

- На тему цю складну посперечайтесь з Ним.
Хіба був Син його не селюком брудним?
- На жаль доречно це, та для великих справ,
з якого би добра дівчисько Він обрав?
- Складного тут нема. Бо, граючись в війну,
набридли за сто літ чоловіки Йому.

Як кістка в горлі я для них була.
Із подивом вони давились мною.
Те, що спочатку видалось простим,
зненацька стало справою складною.

Вони откоркували вже вино.
Вони вже перемогу святкували.
І був у них в кишені цілий світ,
а Жанна із кишені випадала.

Хоча я знала - це уже кінець,
і знала, що настав мій час розплати.
Мені їх так сподобалось дражнить,
цікаво з смертю в схованки пограти.

Спочатку гра сподобалась мені,
а потім щось набридло з ними гратись.
Я смерть свою в їх бачила очах
і стримувалась, щоб не засміятись.

Вони серйозно гралися у суд,
із впевненістю правоти і сили.
Вони в думках спалили вже мене,
проте, пристойний вигляд мать хотіли.

Велика гра - завжди майстерна гра.
А це зусиль немалих вимагає.
На жаль, не можна просто так спалить
того, хто вам серйозно заважає.

Я зрозуміла річ одну просту,
коли я перед ними там стояла -
я, власне, не навчилася вбивать,
і, взагалі, про вбивство знаю мало.

Про смерть що фарисеї можуть знати?
Що фарисеї про свободу знають?
Я знала - можуть вигнати із раю,
але хіба до раю виганяють?

В кайданах я, і навкруги - в`язниця.
Хіба тріумф у зради і у зла?
Моя душа і в найсміліших мріях
свободною такою не була.

Спокуса

Вони спасіння зичили мені
і вимагали щирої покути.
Сказали, що повинна я зректись
своїх видінь і плаття одягнути.

В хвилину першу вирішила я
їм плюнути у нахабнючі пики.
Тоді у світлій пам`яті людській
я незламною залишусь навіки.

Усі свої я сили зібрала
і тверде "ні" їм майже вже сказала.
Іуди поцілунок ось тоді
мені душа моя подарувала.

Коли страшного вибору не мав,
о легко як відступників судити!
Я зрозуміла, що готова все
зробити, тільки б дали далі жити.

Сказала я: "Всі зрадили тебе,
й тюрма, все ж краще, ніж могила".
Тож одягла жіноче я вбрання
і підписала все, що попросили.

І ось коли я душу продала
і договір пекельний підписала,
я уві сні побачила його,
а сни мене півроку обминали.

Коли вони, вважай, перемогли,
я попсувала настрій їм святковий.
Убралась знову в чоловіче я
і від життя відмовилась раптово.

Найвищу перемогу із усіх
купила надвисокою ціною.
Але десь там, на небі, мертвий лев
сміявся над собакою живою.

Нарешті святкувала я тріумф -
такий блаженний, чистий, не кривавий.
Я осягнула правду перемог,
що не в їм`я чогось і не во славу.

Прощання

Не плач, коханий. Сльози - то дурне.
Хай, мов дитина, вітер нас оплаче.
Я не боюсь. Насправді не боюсь.
Я дуже-дуже сильна. Ось побачиш.

Дозволь ще трохи снитися тобі.
Я дуже скоро снитись перестану.
І пам`ять - жменьку попелу в тобі,
розвіє вітер часу невблаганний.

Я знаю, мріяв ти про річ одну.
На жаль, здійснить це не в моїй вже волі.
Проте на небі, в цьому певна я,
вдягнути плаття Бог мені дозволить.

Ти обіцяв навчить мене читать,
і обіцяв навчити танцювати.
Казав мені: ми надолужим все,
коли не треба буде воювати.

На жаль, поговорити по-людськи
ніколи часу нам не вистачало.
Скінчилась гра. Тож, вічність нам за час.
А вічність, чула я, то час немалий.

Яке багаття? Що ти там верзеш?
Які в`язниця, кайдани і грати?
Крім цього я згадала, що мене
ти обіцяв навчити в шахи грати.

Спочатку все таким простим було.
Скажи мені, за що я воювала?
Та ви не припиняйте боротьби -
і так, щоб їм не видалося мало.

Про неможливе не кажи
Не може в мить це попелом все стати!
Ще в гості я приїду, бо мені
ти обіцяв свій замок показати.

Повір, у цій історії сумній,
це стане не найгіршим епілогом.
Ти мариш, Жанно! Бо в цей пізній час
доречно розмовляти тільки з Богом.

Хоча наприкінці життя на долю скаржитись не гоже,
так мало світла і тепла я бачила від Тебе, Боже!
Про незіпсованість свою тепер шкодує щиро серце.
До тих, що гіршими були, Ти лагіднішим був, здається.
Якщо не віриш досі Ти у страх мій, біль мій і у втому,
нагоду маєш як Фома Ти пересвідчитися в цьому.
Проте, в той самий Судний День, коли про милість гнів забуде,
взаємних звинувачень шал чужою мукою вже буде.

Смерть

Залиште у спокої душу -
віддайте вогню грішне тіло!
І хто ж тобі потім повірить,
що ти, Жанно, плакати вміла?..

Причеплять картонні крила
і німб з золотою різьбою.
І будь собі на здоров`я,
і нам на радість святою.

Поставлять тобі ікони
і статуї в мідних латах.
А статуї і ікони -
хіба вони здатні плакать?

Про тебе навіть не згадаю в палких обіймах у вогня.
Навік скінчилася для мене земного пекла маячня.
Вогонь - єдиний мій коханець. Вогонь - то не велике зло.
В його очах я бачу небо, яке у плоть мою ввійшло.
Вогонь розділить хіть і пристрасть, зірки і тьму, добро і зло;
він звільнить душу від усього, що з нею на землі було.
В цю мить страшну - своєї долі найвищу точку я знайшла.
Душа між небом і землею завжди розп`ятою була.
Щось міцно дихання стискає, і обертом йде голова,
вогонь моє цілує тіло, шепоче неземні слова.
Він у найвищому акорді усе нарешті поєднав.
В його обіймах я забуду той біль, що ти мені завдав.
Думки ясні, чіткі і світлі, але уже в наступну мить
якась стара забута пісня у пам`яті лише звучить.

Eпілог

І буде терпко пахнуть квітами,
і дощик крапати в раю -
в тому небесному садочку,
де я зустріну тінь твою.

Там, на Землі, немов у пеклі,
дофіни, судді, вороги,
а ти уже від цього вільний,
віддавши всі земні борги.

І ми гуляємо, щасливі,
залишивши земне вогню.
Уже не боржники нікому,
а тільки нинішньому дню.

Твоє життя, мені здається,
тоді насправді почалось,
коли нема у тебе тіла,
яке спалити може хтось.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові