Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Вікна

Ольга Кашпор

Він вийшов у вікно! Так-так, правда! Я це не вигадала, і мені це навіть не наснилося. Не могло наснитися, бо тої ночі мені взагалі не спалося.

Кілька годин я лежала із заплющеними очима і старанно ловила сон. Здобич була непоганою. Я скуйовдила постіль, перемріяла усі мрії, нарахувала п`ять тисяч триста сорок вісім овець - і далі не могла заснути.

Дощ прийшов як ніколи доречно. Я почула його музику - найпрекраснішу музику у світі - і пораділа своєму безсонню.

З того боку вікна у нас чудове жерстяне підвіконня ("у нас" - це в студентському гуртожитку, тут не буває "у мене", тут все - "у нас"). Тож, дощ і жерстяне підвіконня - я можу слухати це вічно! А ще люблю дивитися. Дивитися, як вода виводить на склі химерні письмена давно позабутих народів. Іноді мені здається, що це плаче Бог...

Я залишила постіль і підішла до вікна. Моя сусідка по кімнаті мирно посапувала на своєму ліжку, уткнувшись носом у куток пухової ковдри. "Вона не знає, що дощ. От і добре", - подумала я. Мені ні з ким не хотілося ділити це диво. Хоча б сьогодні.

Я притулилася носом до шибки і деякий час не бачила нічого, крім сльозавої темряви. Потім дощ намалював алею, скелети дерев, контури будинків і одну-єдину, абсолютно недоречну на цій картині, пляму світла.

У будинку навпроти на дев`ятому світилося самотнє вікно, і я подумала, що там, певно, теж комусь не спиться.

Раптом вікно прочинилося. І він вийшов - звично, як виходять у двері.

Я відчувала, що дощ пробирається за комір піжами, і вчепилася у підвіконня.

Він вийшов. І пішов карнизом, упевнено, наче вічною матінкою-землею!

Я закрила очі.

Потім відкрила їх, і все було на місці: і скелети дерев обабіч алеї, і невибаглива геометрія кварталу, і дощ. І нічого більше не руйнувало гармонії полотна - жодної людини не було, вікно не світилося...

Коли я згадала, що можу рухатися, кинулася у ліжко, натягла на голову ковдру і довго шепотіла: "Я не божевільна - я тільки вчуся..."

Прокинулся біля обіду.

Моя сусідка Аліска вже встигла збігати до магазину і повернутися. Вона увірвалася у кімнату, розпашіла, із запахом дощу. В одній руці тримала пом`яту парасольку, в іншій - незрозумілий жовтий конверт і величезний кошик герберів. "Хм, мусила принести кефір і печиво, а притягла квіти". Я не дивувалася - я констатувала. Люди, яких доля зводить на одній житловій площині у дванадцять квадратних метрів, так чи інакше звикають до дивнот одне одного. А нам і звикати особливо не довелося - ми просто потоваришували.

Аліска майстерно гадає на картах і чудово смажить картоплю. Ми їмо її просто зі сковорідки. А за чаєм розповідаємо одна одній сни. Їй сняться дивні сни: вони схожі на кіно, в якому Аліска завжди є режисером і виконавицею головної ролі. А ще у неї надзвичайно великі лазурні очі - мрія будь-якого поета! Загалом, я її обожнюю.

- Це мені... для мене... на вахті залишили, - задихаючись від захоплення, повідомила Аліска. - От... лист... і квіти!

"Гербери? - цілковитий несмак. Якісь окультурені міні-соняшники, чесне слово. Чоловікам їх дарувати - ще так-сяк, але дівчатам - даруйте... А от кошик - нічого, нам ще на що-небудь згодиться, коли квіти викинемо..." - це я подумала.

А озвучила наступне:
- Ой, Алько, як чарівно! Від кого це?
- Ще не знаю! Зараз...

Вона, не роздягаючись, сіла на ліжко і розірвала конверт. Ми не маємо одна від одної таємниць (у будь-якому випадку, ми обидві так думаємо) - вона почала читати вголос.

Послання було красивим, трохи вичурним, із претензією на оригінальність стилю і без жодного натяку на брутальність. Все це мене приємно здивувало. Невже у наш час ще хтось вміє так писати?

По суті, зміст листа зводився до восхваління прекрасних очей моєї дорогої подруги.

Підпису не було.

Аліска читала вже втретє і сяяла, наче новорічна ялинка. Потім нарешті зняла куртку, миттєво витягла колоду карт і заходилася їх тасувати.

- Так: він мене знає, а я його - ні, - розмірковувала вона, розкладаючи карти циганським хрестом. - Він знає, як мене звуть, де я живу. Знає, що у мене блакитні очі і що кожного ранку я купую кефір у найближчому молочному ларьку... Ха! Піковий король - таємничий незнайомець! Я так і знала! - вигукнула вона і клацнула пальцем по карті. - Ну, хто ж це?!

Весь день пройшов у схвильованому обговоренні "таємничого незнайомця".

А вночі мені знову не спалося.

Дощ не прийшов. Бог не плакав. Але мене невблаганно тягнуло до вікна. Те, що я бачила вчора, не мало ніякого пояснення. Я будувала цілі піраміди здогадок, починаючи від власного божевілля і закінчуючи божевіллям нічного гуляки. Кусала куток підодеяльника і розуміла, що навіть якщо з`їм його до останнього клаптя, все одно не зможу заснути.

З одного боку, мені потрібні були докази, що вчорашній "цирк" - не витвір моєї змученої безсонням уяви. А з іншого... А з іншого боку, навіть якщо це так, з чого це я вирішила, що сьогодн він неодмінно з`явиться знову? Словом, я і хотіла, і неймовірно боялася побачити його. Того, хто гуляє карнизом.

Вікно перемогло.

Я підвелася і тихесенько прочинила стулки. Березнева ніч заповнила кімнату досхочу. Мені навіть здалося, що стіни не витримають - підуть тріщинами. Але я миттю забула про них - у вікні на дев`ятому горіло світло.

І все повторилося. Точнісінько як минулої ночі. Тільки без випадкового свідка - дощу.

Людина вийшла, і я забула як дихати. Мені було так лячно, наче я сама гуляла там, на багатометровій висоті.

"Лунатик?!
Самогубець?!
Хто б ти не був, тільки, будь ласка, не падай! - молила я. - Не падай хоча б сьогодні, коли я дивлюся на тебе. А завтра... а завтра, я обіцяю,я присягаюся, що не підходитиму до вікна. Я не підглядатиму, я не торкнуся більше до твоєї таємниці..."

Я тримала його, тримала поглядом, і в мені зростала впевненість, що коли я не буду отак дивитися, він не зірветься - не насмілиться...

І він не зірвався.

Здійснив свій нічний променад, а повернувшись до вікна, зволікав, наче щось забув. Незнайомець завмер і вдивлявся у темряву. Мені здалося: він дивиться на мене.

Сомнамбулізм - свого роду психічний розлад, особливий стан свідомості... Увесь ранок я провела у бібліотеці (це при тому, що одного словосполучення "читальний зал" буває задосить, аби зіпсувати мені настрій на цілий день!). Я шукала хоч якесь пояснення, хоча б щось. Знайшла у "Дитячій енциклопедії" статтю про лунатиків. Вони дійсно можуть ось так ходити і не падати. Хоча можуть і впасти, якщо прокинуться. Чи... я не впевнена...

Я уже ні в чому не впевнена і нічого не знаю!

Він вийшов у вікно, він був там! Сомнамбула, божевільний, нерішучий самогубець... але він був!

І сьогодні він знову буде. І я, звичайно ж, не засну. Я дивитимуся. Я мушу дивитися! Інакше... станеться біда, він впаде. І тоді я взагалі позабуду як спати. Назавжди.

Аліска отримала ще один лист.

За словами чергового Андреїча, листа принесло на вахту замурзане хлопча років десяти. Це все, що нам вдалося взнати. Особа автора і далі залишалася загадкою. Втім, отримати розгадку можна було хоч і сьогодні ввечері, якби Аліска пішла на побачення, скромне прохання про яке містило послання.

- Ні, не піду, - рішуче заявила вона. - Цікаво, звичайно ж, але не хочу видатися легко доступною. Якщо я дійсно йому подобаюся, він потерпить і напише ще.

- Як знаєш, - бовкнула я і відвернулася до стіни, демонструючи бажання якомога швидше заснути.

Насправді ж я хотіла, аби якомога швидше заснула вона і щоб час до півночі теж линув швидше. Кусаючи куток пододеяльника і хвилюючись, наче перед першим поцілунком, я чекала тієї митколи нарешті зможу встати і відчинити вікно...

Мені вдалося трохи його роздивитиссь.

Він невисокого зросту, брюнет чи шатен (ну, точно не білявий!), із бородою. Все.

Все, крім того, що він знову не впав. І чи варто казати, що це я тримала його? Звичайно ж, я тримала його поглядом.

А він: вийшов собі, мов кіт на прогулянку, не побачив кішки й повернувся. На прощання подивився у мій бік і щез, залишив мене одну-однісіньку в цій беззоряній березневій ночі, обмеженій отвором вікна.

Коли ж це скінчиться?! Таке уявлення, що світ збожеволів.

А тут ще це хлопча біля гастроному. "Тітонько! Дайте десять копійок, а я вам на голові постою!" Бруд, калюжі, і він ладен за десять копійок стояти на голові! Просто тут - на вулиці!

Хотіла віддати йому дрібноту, але копійок у гаманці не знайшлося. Дві гривні однією купюрою? - стало шкода... Даруй, "дядечко", ми бідні студенти. Я винувато знизала плечима і відійшла.

Бомженя вчепилося у білобрисого молодика надзвичайного зросту:

- Дайте десять копійок, а я вам на голові постою!

Той витяг із кишені дрібноту і зупинився "руки в боки", мовляв, ну-мо, стій! Хлопченя перевернулося догори ногами і увіткнулося русявою макітрою просто у березневе слякотиння.

Ні, світ не збожеволів - він усього-навсього має на меті зробити божевільною мене.

* * *

Не знаю, скільки днів минуло. Точніше, скільки ночей. Тепер я живу тільки вночі. Навіть не так. Я живу тільки ті кілька хвилин, коли тримаю його поглядом. Решту часу я марную в очікуванні й болісному напівсні.

Сплю в транспорті, на лекціях, на семінарах. Викладачі мають дивну властивість задавати безглузді запитання, відповідей на які я, звичайно ж, не знаю. Звідки мені знати? Моя голова забита тільки тим, що відбувається вночі. Я стою біля вікна і спостерігаю за людиною на карнизі. Це майже так само важко, як тримати на руках небо.

Він уже не просто ходить - він виробляє усілякі піруети: стоїть на одній нозі, обертається дзигою, скаче... А коли йде, дивиться на мене. Це точно. Він знає, що я існую. Він знає що там, у вікні навпроти; що я дивлюся на нього, що я тримаю його поглядом.

Я і людина на карнизі. Між нами - невидима нитка. Ми потрібні одне одному, як коханці, котрі поспішають на побачення кожної ночі. Ми з`являємося в своїх вікнах у призначений час, дивимося одне на одного і нічого одне про одного не знаємо.

А, можливо, навпаки - знаємо найпотаємніше, і значить - надто багато...

Жовті конверти з`являються на вахті із виключною постійністю. Аліска квітне і пахне. Ось вона - пригода усього її життя, якої вона так чекала, читаючи тонни любовних романів у м`яких обкладинках. Всі ці історії неодмінно закінчуються тими ж словами, які стоять у їхній назві. Ця проста і певна формула успепереможного кохання безвідмовно діє на юні стражденні серця і викликає відверту ностальгію у жінок середнього віку. Ах, скільки вона перечитала і скільки ролей переграла, моя блакитноока Аліса, поки сама стала прекрасною королевою балу! Весь світ танцює біля її ніг!

Утім, від другого побачення вона теж відмовилася. Отримавши запрошення, насамперед кинула карти:

- Ні, ніяк не можна. Бачиш: шістка пік і піковий туз вістрям униз - удар по пізній дорозі, великі неприємності. Не піду.

І вона залишилася вдома розгадувати японські головоломки.

Аліска розтормошила мене о восьмій ранку, поцілувала в обидві щоки і сказала, що у мене сьогодні день народження. Дивно... Хоча цілком може бути. Та все одно, це не привід... Тим більше це не привід, аби позбавляти мене дорогоцінного сну.

- Ми влаштуємо вечірку, справжній костюмований бал, а-ля Хеловін! - її очі розкрилися ще більше, ніж завжди; вона плескала у долоні.

Мені було все одно.

- До речі, ще один лист, - повідомила моя люба мрійниця, розмахуючи знайомим жовтим конвертом. - Він знову просить про побачення...
- І ти підеш.
- Ні, звичайно ж! У тебе бо сьогодні свято!
- Я переживу!

Вона не слухала:
- І до того ж, "Бог любить Трійцю". Це якраз третє запрошення. А на четверте я обов`язково зголошуся. Чесно-чесно!

Увечері народ усe підходив і підходив. Не знаю, в якому вимірі знаходиться гуртожиток, але фокуси із простором тут здійснюються з такою ж легкістю, що і на балу в Сатани у відомому романі Булгакова. Запрошувати нікого не потрібно - прийдуть усі. І ці гості-самозванці ймовірніше винесуть із кімнати ліжка, холодильник і обидві шафи, ніж пропустять можливість віншувати іменинника своєю присутністю.

Сутеніло. Навколо зібраного нашвидкоруч святкового столу сиділи вовкулаки, чорти, кажани, два графа Дракули і я - найжахливіша та найпривабливіша з усіх відьом, які тільки існували за всю історію людства. (Це усе, на що вистачило моєї фантазії).

Ми пили, співали: під гітару, без гітари, хором. Потім знову пили і співали - уже хто до лісу, хто по дрова. Потім знову пили і танцювали. Потім просто пили. Це неподобство вилилося на поверх, на сходинковий майданчик, і більшість народу уже ледь пам`ятала, хто іменинник, а решта не згадала б і власних імен. Мене кружляли у танці, обвішували повітряними кульками, примушували задмухувати свічки на, не збагну звідки узятому, торті. І весь цей час турботливо поповнювали мою склянку. Я пила без догляду: вино, водку, різноманітні самогони. Пила просто так і на брудершафт, за батьків, за любов, за рок-н-рол, за "ти мене поважаєш?!" Хтось збирався іти - "на коня!", під коня, із конем...

Прокинулася із пустелею Сахарою у роті, із мишами у голові і з повною відсутністю думок.

Аліска подала мені мінералку. О, добра самаритянка!

Я втопила мишей у прохолодних бульбашках живучої рідини, і думка... одна-однісінька, жахлива і жорстока думка відбилася у моєму проспиртованому мозку.

Він упав.

Я знала про це ще до того, як гуртожитком розповзлися чутки про нещасний випадок, що стався у будинку навпроти. Чоловік середнього віку випав або вискочив із вікна дев`ятого поверху, вчора вночі. Його знайшли на ранок. Йшов дощ.

Гуртожитський народ переповідав цю історію так і сяк, смакуючи реальні й вигадані подробиці із дещицею жаху і нездорової цікавості, властивої людям по відношенню до смерті собі подібних.

Я вешталася вулицями.

Дощ методично розмазував вчорашній макіяж прекрасної відьми, і брудні потьоки вимальовували на щоках химерні письмена давно позабутих народів.

Бог не плакав. І я не плакала - це було зайвим.

До мене підбігло замурзане хлопча, те саме, яке стояло на голові за десять копійок. Перш, ніж я встигла прийти до тями, він тицьнув мені жовтий конверт і перетворився на дощ.

"Прощавай, нічна госте. Спи спокійно.
Я теж тепер спатиму спокійно, я ж бо нічого не боюся. Акрофобія. (І вигадав же хтось таке слово!) Завжди - верхні поверхи, завжди - карнізи. І цікаві люди. Вони горлали, втрачали свідомість, викликали міліцію... А ти - ні. Ти, як дощ, просто була. І це було добре. Я навіть звик. Мабуть, звик сильніше, ніж треба. Моя тобі порада: ні до чого не звикай.
А смерть - це лише перестати боятися.
Кожен день боротися зі страхом чи звільнитися від нього назавжди - різниця невелика - один крок.
Не звикай і нічого не люби. Єдине, що варте любові, - це жіночі очі. Лазурні очі прекрасної Аліси. У молочного ларька - це такий несмак! Листи і гербери...
Я не дарував би тобі гербери. Ти мене засмутила. Ви обидві мене засмутили. Ви не прийшли. Тому я обрав. Різниця ж бо не велика - один крок.
Прощавай!"

Я дочитала лист і впустила його у калюжу. Вода лизнула чорнила, перетворюючи літери у химерні письмена давно позабутих народів.

Ми обидві винні.

І незрозуміло, хто більше.

Моя бідна Аліска, вона чекатиме листів.

Але я ніколи нічого їй не скажу.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові