Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Дерево надії

Ольга Кашпор

Обідраною рудою собакою до міста наблизилася осінь.

А для неї не існувало ні осені, ні зими, ні інших пір року, ні літочислення узагалі. Тільки одне голе дерево, надто старе, аби родити листя. Воно бовваніло примарою у закинутій підворітні на околиці міста і, здавалося, ось уже сто років чекало на людей із пилами. Вони ж усе не приходили.

Натомість вона приходила регулярно. Зморшкувата, наче суха абрикосина, із мутними очима і пучком зморщок замість рота, вона і сама була схожа на це дерево і на цю бездомну собаку-осінь. Дрантя, воші, стійкий запах гнилої людської плоті. Бомжиха. І далі падати нема куди.

Людина без певного місця проживання, без документів, без імені - випадковість, неврахованість.

I
Очима Богоматері

Її звали Тамарою. Ніхто не знав, звідки вона взялася в цьому районі і звідки вона взагалі взялася. Просто оселилася в одній із квартир на четвертому поверсі стандартної дев`ятиповерхівки, працювала двірничкою у своєму ж дворі і примудрялася збирати під своїми дверима найоблізліших котів з усіх підвалів району.

Їй було вже за тридцять, коли пізньою весною вона одягла своє єдине (синє у білий горошок) плаття без поясу.

- А Томка ж, двірничка - із черевком, диви! - помітили сусіди.

- І хто тільки на неї око поклав?! - перешіптувалися вічні старенькі біля під`їздів. - Сама ледь ноги тягне - куди їй дитя?!

А Тамарі просто остогидло жити одній і піклуватися про бездомних котів. От і наважилася.

Вона народила дівчинку - Ірину.

Маленьку не можна було назвати ані милесенькою, ані гарненькою... Загалом, жоден із епітетів, якими зазвичай нагороджують немовлят, не підійшов би. Надто дорослим був у неї вираз обличчя. Навіть лякаюче дорослим, наче обтяжене втомою попередніх життів. І малесенькі кулачки стискалися якось по-особливому, і, що найдивніше, дитина не всміхалася, наче народилася вона зазделегідь розчарованою у житті..

А Тамара любила цю дивну істотку своєю особливою любов`ю - дикою, інстинктивною, яка не визнавала ні пестощів, ні поцілунків, ні мільйонів інших дурниць, котрі зазвичай виробляють молоді мами зі своїми чадами. І у поводженні з дитиною нагадувала вона кішку, яка тягає кошеня у зубах, бо не знає іншого способу перенести його з місця на місце.

Тільки ночами, лежачи у постілі, що пахла хлоркою, Тамара ревно молилася за здоров`я своєї дівчинки, за її майбутнє. Молилася всім відомим богам і особливо - Діві Марії. Щонеділі ходила до церкви, ставила їй свічки. Підмітала двори ледь не в усьому кварталі і вистоювала нескінченні черги за скупою допомогою матерям-одиначкам. Іншого способу любити вона не знала.

* * *

...Того дня мати сильно била Ірину, била до нестями, мовчки і з відчаєм. Дівчинка вже ходила до другого класу. І якось не особливо замислюючись про наслідки, стягла із пенала однокласниці 80 копійок. Витратила їх тут же - у шкільному буфеті - на булку і склянку солодкого чаю.

А далі: однокласниця виявила втрату, підняла гвалт. Два десятки шмаркатих свідків вказали на Ірину. Вона сьогодні у їдальні їла булку! Небачене! Сорокіна ж ніколи не здає гроші на подарунок вчительці і другий рік ходить у допотопній шкільній формі!

Тамара била дочку. А потім, сидячи на кухні, тихо і довго плакала. Ірина спала.

Ранок настав надто швидко - печальний і мокрий.

Тамара Сорокіна як завжди підмітала двори - вела безглузду боротьбу із листям. Потім віднесла інвентар до комірчини, перевдяглася і, стискаючи у спітнілій долоні дві гривні, вирушила до церкви.

Божий храм зустрів її тривожним калатанням. Дзвони гомоніли, наче зграя збожеволілих круків. Нестерпно голосно. Нестерпно довго! Хотілося закрити вуха, бігти геть від цього воронячого гнізда, бігти і волати благим матом... Але Тамара знала: так не вийде. Тому - надягла хустку, перехрестилася і увійшла. Всередині наче було спокійніше. Пахло давниною, теплим парафіном і чомусь чорносливом. Вівторок - будній день - народу небагато. Кілька чорних стареньких та молодесенька дівчина із напрочуд чистою шкірою і круглими порожніми очима.

...Пресвята Діво Маріє... Боже, святий Боже...

Тамара купила свічку і підійшла до ікони Богородиці.

...Захисти і змилуйся...

Щось змусило її обернутися: шарудіння чи погляд? - чужі очі. Зеленючі... не буває таких насправді. Тонкий ніс і у чорній борідці - посмішка, страшна, голубляча всі гріхи світу... Сатана в рясі! Господи...

Він проплив повз - безтілесний персонаж театру тіней. Тамара, мов зачарована, приклеїлася поглядом до його спини.

"Диявол" наче відчув його (чи знав?) - граційно, як у вповільненій зйомці, повернув голову і ще раз тонко і дико посміхнувся.

Крапля горячого воску вжалила у руку. Жінка стріпонулася і зробила спробу зібратися з думками. Акуратно поставила свою свічку серед чиїхось іще розплавлених мрій та надій - і звернула погляд до ікони.

- Пресвята Діво Маріє, Боже, святий Боже... - шепотіла вона. А далі молитва губилася у коловороті думок, у дикому танці свідомості.

...Навіщо так?.. Я вірю... Вірую... У єдиного Бога... Що було?.. Отця нашого... Всердержителя... Що буде?.. І прости нам гріхи наші...

Дві жінки, дві матері, дивилися одна одній в очі.

Одна (та, що намальована) була сумною і спокійною - їй не загрожувала ані вогненна геєнна, ані черги до соцзабезу, ні гріхопадіння. Навпаки: вона звикла відпускати гріхи іншим і за довгі століття навчилася робити це велично і неупереджено. Крім того, її син не крав грошей у однокласників, аби купити булку, бо сам здатен був нагодувати однією булкою цілий полк...

А друга...

...Цілий полк. Цілий полк булок! І стакан чаю, солодкого-солодкого...

Та не дивися ти на мене так!

Тамара зробила крок і уперлася чолом у скло. Вона бачила своє відзеркаленя і розпливчасте полум`я свічок, чорних стареньких, великі, божевільні очі чистої дівчини і усмішку, що колише в собі всі гріхи світу.

...Боже, святий Боже! Пресвята...

Не дивися... Не дивися!!!

Вона підняла руки і ударила у скло - спершу долонями, потім - кулаками. Сильніше, ще сильніше!

Дві павутинки тріщин розповзлися по лику Діви Марії. Посипалися уламки скла, і поранені пальці потяглися до безсоромних очей Богоматері.

* * *

За осквернення релігійної святині Тамара Сорокіна була засуджена на три роки позбавлення волі. Квартира відійшла у власність держави. Ірину відправили до інтернату.

II
Дерево надії

Ось уже півроку, як Тамара вийшла з в’язниці. Вийшла худою і старою, з дикими від болю очима. Це було навесні.

Напівжива людська істота, позбавлена усяких ознак статі, стояла на підвісному мості і тупо дивилася у швидку каламутну воду. Потім так само тупо і без роздумів кинулася вниз. Коричнева вода прийняла істоту байдуже, наче давно звикла до подібних витівок. Але раптом істота виринула і почала відчайдушно гребти до берега - вона хотіла жити, вона згадала щось дуже важливе.

* * *

Так, це вона, її дівчинка. Уже зовсім доросла... Звіреня серед собі подібних. Тільки ще затравленіше і самотніше. А ці очі, у них же дивитися боляче - очі осиротілого людського дитинчати. Ірина, донечка.

"Тільки б підійти ближче, розпитати її, як їй тут живеться, чи не хворіє?" - думала Тамара, спостерігаючи через дірку в паркані за виведеним на прогулянку дитячим стадом.

"Та ж ні. Так не можна. Треба би було їй даруночок купити: яблучок, шоколадку і ляльку - велику, у платті з облямівкою... Отак. Грошей треба... А потім... Потім - літо, вода в річці уже теплою буде..."

* * *

Тамара оселилася у підвалі. Чорні труби з поодинокими клоччями скловати нагадували облізлих котів - старих знайомих, з того життя, про яке вона майже нічого не пам`ятала.

Та й самих котів було тут безліч. Тепер вони стали єдиними істотами, які не підходити до цієї жінки ближче, ніж на півметра. Воно й зрозуміло: дрантя, воші, стійкий запах гнилої людської плоті. Бомжиха. І рід занять анітрохи не оригінальний - полювання за пляшками.

З ранку до вечора Тамара обдивлялася навколишні парки, перебирала нутрощі сміттєвих баків, вартувала біля пивних кіосків. Потім тягнула здобич до пункту прийому склотари, де малесенька худа приймальниця гидливо відраховувала зароблені копійки і старанно намагалася не торкнутися вкритою вавками руки. Втім, останнє було неважливим. На хліб вистачало. Та й не хлібом єдиним... "Яблучка, шоколад і ляльку - велику, у платті з облямівкою..."

Ця думка змушувала Тамару Сорокіну затримуватися на цьому світі.

Зі своїх більш ніж скромних зарібків вона примудрялася відкладати грошенята-копієчки. За тиждень виходило дві-три гривні (це якщо пощастить полювання буде вдалим, якщо інші "добувачі" не зайдуть на "її територію", якщо бомж-кримінальник із сусіднього підвалу не відбере зароблене... словом - якщо пощастить).

Так і збирала. І тягла свої скарби до мертвого дерева. Там у корінні, під землею зберігалася коробочка. У минулому - сентиментальна музична скринька, а тепер - немудрий сейф, знайдений на помийці.

Тамара приходила сюди, коли сутеніло. Підкрадалася тихесенько, тислася до парканів і намагалася не дихати. Не виходило - отруєні тюремним повітрям легені хрипіли ковалевими міхами.

Дерево-примара мовчки чекало на свою дивну гостю. Воно знало: істота підбереться до нього, впаде на коліна і буде судомливо, по-собачому рити руками землю, нишпоритиме у корінні і ховати там свою незбагненну людську таємницю. А потім обіпреться горбатою спиною на кострубатий стовбур і довго дивитиметься на чуже вікно на четвертому поверсі, довго - поки не погасять світло. (Вона там жила, давно, у минулому житті).

* * *

Осінь підійшла до міста рудою безпритульною собакою.

А для неї не існувало ні осені, ні зими, ні інших пір року, ні літочислення узагалі. Тільки одне голе дерево, надто старе, аби родити листя.

Тамара не навідувалася до дерева тижнів зо три. Вона валялася у своєму підвалі на сирій смородній фуфайці - із осінніми холодами їй стало геть погано. Сил вистачало на те, аби доповзти до сміттєвого контейнера. Але - "не хлібом єдиним"...

Нарешті дощі відпустили грішну землю і Тамара змогла вийти.

"Яблука, шоколад і лялька - велика, у платті з облямівкою... Певно, уже вистачить... Грошей вистачить. І життя вистачило, досі... Не можу... Сьогодні. І все... Усе".

Вона пленталася під парканами, перечіплялася, хрипіла - ковалеві міхи працювали гучно, неправильно, через раз.

* * *

...Воно бовваніло примарою у закинутій підворітні на околиці міста і, здавалося, ось уже сто років чекало на людей із пилами.

Воно дочекалося. Люди у жовтогарячих жилетах і жовтогарячий усміхнений трактор. Викорчували. Залишили тільки рану в землі та купу хмизу.

- Ти диви! Що за фігня? - обурився робочий, зарівнюючи лопатою землю.
- Ой, Лисий, та тут скарб! Який дурень став би тут гроші закопувати? Хіба що діти гралися.
- Що, Коляне, справді? А ну... Бля!.. А чи багато? - заметушився напарник.
- Та ні, дитячі гроші, та знахідку відзначити вистачить. Коротше так. На червонець - дуй за півлітрою. І закусь яку-небудь організуй. А я шмаття повартую і Серьогу почекаю - зметикуємо на трьох.
- Ну, ..., я такого ще не бачив! - пробубонів Лисий і семимильними кроками рушив до найближчого гастроному.

Вона підійшла ззаду.

Колян сидів навколишках - збирав інструменти.

Щось важке і сморідне навалилося на спину і кинуло його обличчям на землю. Він нічого не зрозумів. Вкриті струпом руки зійшлися на шиї. Хватка мертва. Спротив даремний. Ще ніколи в житті це слабке людське створіння не було таким сильним.

Боже, святий Боже...

Переклад Володимира Пузія


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові