Час затягує рани і шрами
Від запеклих чужих божевіль.
Ну, не треба - знову цю драму!
Ну, не треба - знову цей біль!
Я стою на уламках від долі,
Навіть мрії пішли з мого сну.
Та шепочуть тужливо тополі:
"Ми чекаєм давно на весну!"
Десь блукає по душах проміння
Серед нетрів одвічних питань.
Ну, чому - лиш єдині падіння,
Тільки відчай розчарувань?!
На моєму шляху тільки брами,
Я зробила свій вибір, повір.
Так! Я буду грати цю драму,
ЇЇ батько - ти знаєш - Шекспір…
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові