Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Не гра

Олена Максименко

Ти впевнена, що добре знаєш свій час, всі його болячки, чим живуть люди від бомжів і наркоманів до бізнесменів і депутатів? Чим живуть ті самі актори? Може, ти знаєш, що коїться в душах твоїх близьких, але світ ними не обмежений.

Колеса вагону метро вистукували одноманітний ритм, і пасажири хиталися в такт із цим стуком. Кожен нудьгував про своє. У задні двері увійшла група людей, яка мимоволі привертала до себе увагу. Немолодий чоловік, з ним два парубки й дівчина. Важко сказати, що надзвичайного було в них, але на певний час вони заволоділи увагою пасажирів. В останню мить у передні двері вскочила істота жебрацького вигляду. Спершу важко було визначити, що це за створіння. Та придивившись, в ньому можна було впізнати передчасно змарнілу жінку. Вона була повністю закутана у величезний обгорілий шарф сіро-коричневого кольору. Під оком - синець. Огидне видовище, але наш загартований пасажир давно звик до цього, бо щодня користується міським транспортом і подібні картини уже не вражають його.

- Людоньки добрі! Не відмовте у милості нещасній сирітці, що стала жертвою пожежі і долі своєї лихої! Ой, як погоріла моя хата…

Смішно дивитись було на цю скоцюблену подобу до людини, що прокуреним п'яним голосом чи то викрикує, чи то охрипло виспівує відомі всім слова. Це виглядало так комічно, що люди ледь стримували сміх.

- …Батько поліг в Афгані, як я малою була. Мати вийшла за п'яницю, що бив нас чим міг, та скоро сама покинула світ. І лишилась я сама на руках із малим братом. Сама я інвалід від народження, і на роботу мене не беруть, скільки я не намагалася…

Вона стогне і сильно шкутильгає. Заскублені пасма падали на чорне від горя обличчя. Люди з жахом дивилися на неї.

- …Жили на мізерну пенсію, і всі мої сили йшли на те, щоб прогодувати брата… У хворобливо блискучих очах - божевільний відчай і зневіра. Наче під дією електрошоку люди тягнуть їй гроші, та вона наче не помічає простягнених рук. Хтось мимрить: "Працювати треба, а не казки розповідати й горілку пити", - але він сам собі не вірить і теж мимоволі дістає гаманця.

- …А згоріло все майно наше у вогні - як жити будемо? Поможіть, хто чим може, і хай береже Господь і вас, і всіх, хто вам любі…

...Ой, чий то кінь стоїть…

…Дякую, дай вам Боже здоров'я…
...Та й біла гривонька…

…Спасибі, спасибі…

Але вона нічого не бере. Хитаючись, рухається вперед, немов сліпа. Наче от-от впаде. І таки впала би, як би один із тих хлопців, що зайшли на початку, не схопив її за руку:

- Браво! Шановні пасажири, привітайте нового актора нового театру "Енергія"! Браво, Олександро! Неперевершено!
- Чорт забирай! А ти молодчина! - мовив немолодий чоловік.

За хвилину відбулось дивовижне перевтілення: замість потворного шарфа з'явився чепурний кожушок, синець і чорний відтінок обличчя зникли під рухом білої серветки, замість скоцюбленої жінки - струнка дівчина. Вона гордо підвела голову і сказала:

- Даруйте, люди, мені цю брехню, але ви бачили, що я не взяла жодної копійки з ваших рук. Наш режисер випробував мене, щоб з'ясувати, чи є сенс мені з'являтися на сцені. Ви бачили, на що я здатна, і розсудіть тепер нас. Чи можу я грати?

Секунда мовчання - і вибух оплесків.

- Спасибі! Приходьте ж до нашого театру.

- Ну, Сашуню, твоя взяла! Втомилась? Нічого, скоро звикнеш. Вогник у тобі є, а іншому навчимо. Отже, приходь завтра до театру, а там розберемось, що робити. Ну, нам виходити. На все добре!

Режисер з акторами вийшли, а дівчина їхала далі. Наче, не помічаючи вражених поглядів, вона байдуже вперлася у вікно. Це перемога, тепер можна відпочити.

Купила газету. Хтось запитував, де знаходиться той театр…

До вагону зайшли двоє хлопчаків, брудних і нечесаних.

- Люди добрі…
- О! І ці - туди ж?! - хтось з натовпу.

Ні, це вже не гра. Хтось подавав, хтось відвертався. Хлопцям не щастило - копійок кидали мало. Тільки одна дівчина з темними очима в кінці вагону витрусила все, що було в кишенях і тицьнула дітям.

Поїзд байдуже стукотів по шпалах…


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові