Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Обмежені люди

Вадим Воротинський

День розпочався небом, закінчився сонцем, а посередині був дощ.

Місто стріляло холодом.
Місто стріляло в голову.
Місто вбивало насмерть.

Птахи злякано зірвалися вгору, залишивши по собі рвані рани на шкірі. Він думав, що ніщо, крім власної смерті, не може поставити крапку у власному ж житті. Білі палати, жінки в білому і біло-зелені коридори довели протилежне.

Сьогодні втратило своє ім'я. Завтра припинило своє існування принципово. Із дзеркала дивились два шматки знекровленої матерії.

Андрій відчув на собі, як випадок, власне, зайвий крок у не-той-бік, може перекреслити весь шлях, не зважаючи на те, коли цей самий шлях розпочато: позавчора чи в день народження. Тиша невблаганно давить на скроні.

Тиша розриває мозок, бо не-існування - забезпечує не-існування ілюзій. Не-існування ілюзій заперечує світ. Заперечує Андрія, ці біло-зелені стіни і цих білих жінок... Майбутнє - лише порожня коробка від цукерок, які з'їли, і то не Він і Вона, люди з протилежного будинку, чи краще було б сказати: щури, що живуть на дахах другорядних залізничних станцій.

Власний же потяг - витвір, помічений власним життям - пішов в невідомому напрямку або втонув у безодні - пункті свого остаточного призначення. На мить здалося, що його можна ще наздогнати, а минуле - не тільки примара, яким здається в цю мить, а й те, у що хочеться вірити... За що потрібно триматись, аби завтра було подібним до завтра, про яке мріялось вчора. Крок - кожний м'яз нагадує про своє розташування, але літати може тільки вона, тому знову крок.

Але й цього занадто мало, щоб наздогнати себе, тому ще два кроки: один за одним. Але це занадто тиха хода, щоб втриматись за ілюзію, тому...

Тому Андрій з кожним своїм новим кроком ненавидів себе ще більше, бо з головою занурювався в павутину її очей, ще більше тонув у лабіринті власних думок.

Заскрипіли лікарняні двері, несміливо обіцяючи порятунок, і великі краплі дощу несподівано збили з ніг...

Колись так хотілося жити, хотілося думати й обирати свій шлях... Тепер життя злилось з лікарнею, а палата стала прокляттям. А взагалі, про такі історії знімають стрічки...

Андрій працював дизайнером на фірмі свого друга, і було все, як мало бути: комахи в голові, море сонця на папері, гроші. Життя прекрасне. А ще цікаві книжки, постійно квіти в кімнаті, класні фото на стінах, красиві мрії і небо перед очима.

Але часто хворів. Слабкий імунітет... все прозаїчно, але хворіти йому подобалось (коли тільки було не дуже боляче) - лежиш під ковдрою, а десь попереду гори сподівань, позаду - віки ілюзій. Лежиш, дивишся у вікно і намагаєшся усвідомити, що коли завтра помреш, навряд чи тебе згадають вже сьогодні. Тоді хотілося, щоб хтось прийшов і зробив чаю з медом, а потім розказав цікаву історію про те, що трапилося нещодавно, або про те, що хтось колись тебе згадав. Тоді помічаєш, що книга, яка лежить поруч (переважно казки та вірші) інколи говорить правду. Особливо подобалось хворіти осінню, коли в парку (а він починається одразу за вікном) літає згадка про щось приємне, і це щось неодмінно маєш згадати.

Комп'ютер стояв удома, і тому ніхто не підганяв і не запитував про здоров'я: робота виконувалась вчасно.

Але одного ранку він відчув, що стало занадто боляче для того, щоб будувати плани.

Ще три тижні тому (коли самотність обрала форму манії, а квартира стало схожою на мишаче кубло) Андрія забрала швидка.

Онкологія... Говорили, що не хочуть робити передчасних висновків. Думали... Жовті обличчя... Неприємний запах і непереборне відчуття самотності. Все це непомірно давило на груди і заважало думати. Лише одна ця назва навіювала відчуття непереборного страху перед майбутнім, відчуття самотності.

Цікаво, скільки людей вона зламала, а скількох поставила навколішки? Спати зовсім не хотілося. Хотілося звідсіля швидше вибратись... Ще хотілося вірити. На третій день Андрієвого життя у біло-зелених коридорах в жіночу палату (вона якраз знаходилася поруч з чоловічою) привели жінку. Саме привели, бо ходити їй було важко. Звали її Сонею, бо мала тонкі парфуми (у лікарні-бо!) й ставно трималась. Увечері вона стояла в коридорі, біля вікна, і дивилась вглиб лікарняного парку.

Андрій подумав, що їй не вистачає тільки розкішного капелюха і акуратного букету польових квітів, бо тоді можна було б подумати, що вона чекає на екіпаж із шісткою вороних коней. А потім поїде на бал або на офіційний прийом у старовинному замку, на якому буде поважно сміятись і танцювати полонез, - настільки її образ не збігався з тим, що Андрій встиг побачити в лікарні. Почало сутеніти...

Вони познайомились, бо, напевне, візник напився в придорожньому шинку і зовсім забув про свою панну, а Андрій конче потребував аудиторію... І лікарня втратила свої стіни, і Андрій з Сонею й справді гуляли по князівських садах, а потім їли князівські яблука (які зранку принесли друзі). І все здавалося дивним і нереальним... Маленький вогник, що спалахнув випадково, сміявся в очах Соні, грався в очах Андрія...

Увечері був дощ, тому на візника вже не чекали, а пливли на хиткому човні під обвислими вітрилами, шукаючи берег, де ростуть білі квіти. Так довго шукали, що прибули туди, звідки і вирушили... Поверталися до своїх палат і думали про вічне. Хворіли разом і в той же час не хворіли взагалі. Хвороба слабка, якщо перед нею сильні почуття.

Соня трималася гідно і грала свою роль бездоганно, навіть натяку не було на хворобу, навіть півслова, навіть чверть... Інколи здавалось, що вони самі обрали собі ролі, а тепер стоять у центрі сцени драматичного театру, але глядачів немає і не буде, і вони грають це все тільки для себе. І вже не повертались до залу, а, несамовито захопившись грою, тонули у власних словах, власних думках, спалювали одне одного вогнем випадкових дотиків.

Був і третій вечір...

Перебування в лікарні затягувалось, і Сонині очі сповнювались зморшками настільки швидко, що можна було помітити, як ті наповзають похвилинно. Дуже бракувало сонця і посмішок... Натомість осінь ховала думки під мокрим листям. Інколи в сценарій вплітався обід і відпочинок, якісь вторинні і проміжні ролі грали сусіди - знаєте, як живі декорації, на фоні яких розігрувалось таїнство. Таїнство чистої зустрічі.

На четвертий день від медсестри Андрій дізнався, що в Соні прогресувала форма раку... Про себе ж думати було страшно. До того ж, занадто швидко наближувалася зима. Про те, що Соня піде, він не знав. Сказали тільки, що є така хвороба, і вона глибоко сидить у жінці. Це стало більше скидатися на сучасну трагедію: ти хочеш урятувати когось, але ще не знаєш, чи залишишся сам. У сценарії такого передбачено не було, і вже вистава все більше й більше нагадувала гру маріонеток.

Хотілося звільнитись від ниток, за які смикала невідома рука, але після кожного руху ці нитки натягувались ще більше.

Їй стало гірше, тому нікуди не виходили і про тропічні країни не мріяли... У кімнаті бракувало повітря: все помінялося місцями. В обід прийшли друзі (так легше було їх називати, бо в такому разі світ здавався ширшим), принесли альбом й чорнило. На душі стало трохи легше, бо тепер майбутнє можна було намалювати. І шістку коней, і бірюзові затоки, і корабель з повними вітрилами.

Соня вже не піднімалася з ліжка і змушена була мріяти лежачи. Увечері Андрій подарував їй білу троянду і аркуш з альбому, на якому намалював птаху з добрими очима.

Птаха готувалася до польоту, отже, й Соня мала одужати. У цьому не було сумнівів, і Андрій вже уявляв, як до дверей лікарні під'їде в білому екіпажі і знесе Соню на руках. Але з-під ковдри на Андрія дивилися великі й утомлені очі. Від цього погляду, в глибині якого ховався біль, хотілося боротися за життя. На ранок до палати заходив головний лікар і призначив аудієнцію.

Вже не новина.

Виявили рак, але незлоякісний. Незлоякісний... Слова гріли, але не сприймались, відчуттів узагалі не було - і не знано було, чого чекати і на що сподіватись. Необхідно було лягати на операцію.

Шанси були великі, але усвідомлення цього не приходило.

Друзі приносили фрукти, до Соні пускали через раз. Картини виходили сумними й, загалом, химерними, і тільки для жінки, яка жила одразу за стіною, він малював квіти. Малював так, як міг, як кричало в цю мить серце.

Одного разу Соня піднялася з ліжка і попросилася до вікна, подивитись, як вітер грає листям (чи не востаннє?). Андрій же стояв поруч і вперто вдавав, що все закінчиться, як у казці, і він ще напише її портрет, за який вони отримають шалені гроші, наплюють на цілий світ і поїдуть шукати країну, на вулицях міст якої знайдуть своє щастя. Або поїдуть до Лондона і навічно заховаються у його тумані.

Дві хворі людини розмовляли про майбутнє. Дві хворі людини робили вигляд, що мають шанс бути разом, зустрівшись навіть у лікарні на щось же вони зустрілись... Виставляли семафори на спільній дорозі і запевняли один одного, що вже завтра (у крайньому разі, позавтра) питимуть каву на березі осіннього моря і кидатимуть у воду вияви радості. Соня дивилась так глибоко й так довірливо, що мрійник і сам вірив у те, про що говорив. Андрій слухав те, про що говорила вона, і згорав від бажання вирвати небесну панночку з лікарні, цієї країни і врешті, з рук часу...

Вони стояли у напівтемному коридорі і вдивлялись у зоряне небо. Скло було дуже холодним і як ніколи хотілося дихати свіжим морозним повітрям. Хотілося втекти раз і назавжди від правил і штучних законів.

Як диверсанти (щоб ніхто навіть і не здогадався), вони спустились службовими сходами, що виходили прямо до алеї змерзлого парку. Андрій підтримував жінку під руку, обережно ступаючи поруч.

Було тихо і солодко. Трохи паморочилося в голові, а все навкруги здавалось казковим і нереальним: ніби потрапили у світ, де земні закони не діють, в якому немає хвороб і болю, в якому взагалі нічого немає. Андрій ішов тихо, аби словами це відчуття не злякати. Соня ж ступала важко, відтинаючи кожний крок. Світ став не-тим, але й вони були не-тими.

Виявилось, що парк не настільки великий, як вони його уявляли, але повертатись у лікарню не хотілось. Гра знову обирала нові форми і повертала у нове річище. Напруження змінилось гармонією, а час сповільнював свій рух, перетворюючись на вічність...

Попереду виросла кав'ярня - із розряду тих, де годують несмачно, і в яких завжди підбирається відповідна публіка, але сьогодні це був куток далекої Булоні... Тут можна було заховатись від тих, хто, певно, вже їх шукає, зігрітись гарячою кавою, і з новими силами гуляти по князівських садах, відвідувати замки, їздити на полювання, чи навіть збирати для власної кімнати тендітні осінні квіти.

Двоє закоханих кожну хвилину знаходили нові кордони і нові перспективи. Двоє приречених розказували історії з дитинства і пили каву. Грали очима і мріяли. А що їм залишалось?

Андрію післязавтра на операцію, Соня ж усе більше і більше часу проводила в ліжку. Лікарі давали ліки від хвороби, вони ж сьогодні лікували серце... Слова перелітали ластівками з одних долонь на інші, забирали відповідь, і знову вертались назад. Інколи було чутно, як вітер повторював їхні слова і розносив їх світом... Вони закривали очі і поринали за невідомі кордони у великі й захопливі подорожі...

Але час брав своє: потрібно було повертатись.

Андрій вийшов у вбиральню, пробув там всього декілька хвилин, але коли повернувся, біля Соні метушилися люди - вона хотіла одягтись, але не змогла піднятись і тепер лежала біля столика непритомна.

Приїхала швидка, і Соню перевели у відділення реанімації.

Туди пускали тільки рідних, на всі запитання відповідали коротко: "У тяжкому стані".

Андрій уже був свідком подібних випадків. "Тяжких" хворих забирали, але вони щоразу повертались назад і життя тривало. Але ж їхні ілюзії були набагато більшими за життя, окреслене правилами світу, в якому зустрілися! Повернеться Соня - це означатиме, що в неї, чи в них, є майбутнє. МАЙБУТНЄ!.. А так цього хотілося...

Уранці ліжко в сусідній кімнаті ще було пустим. В обід Андрія вже готували до операції. Анестезія завуалювала думки, зробила тіло ватяним.

І ще одне життя стало в чергу.

Операція шість годин на столі.

Виходив із наркозу довго і болісно. Тіло різало й пекло. Чомусь було дуже спекотно... Говорити - нічого не говорили: виявилося, що не перевірили реакцію на ліки, тому на якийсь препарат почалась алергія...

Дійсність доходила, як крізь товщу води, і то - ненадовго. Швидко втомлювався і знову йшов під воду. І не було ліку хвилинам, і не було ліку дням. Лікар впевнено то натягував, то послаблював якісь струни Андрієвого тіла, тіло, як в ляльковій виставі, піддавалось майстрові й потроху змушене було відповідати...

Стеля над ліжком ставала яснішою. Із проясненням приходив біль. Життя дратувало мозок сотнями голок. Але він жив.

Коли вже зміг хоч якось відповідати на питання, повідомили, що операція пройшла успішно. У нього. Про неї не запитував: все одно відвертали очі.

Він житиме... Ці слова звучали нереально і непереконливо.

Дні були червоними: без сну й сонця.

Дозволили ходити, але ноги не носили.

Андрій згадав про Соню, і від однієї цієї думки стало моторошно. У

нього був шанс, яким він скористався. У неї цього шансу не було. А, може, був? Відповідь знаходилася за стіною, але дізнаватися не хотілося. Хотілося себе обманювати, нести в серці казку і сподіватися, що колись, можливо, ця казка матиме постійне місце в житті.

Після вечірнього обходу Андрій піднявся.

Порізане тіло розривалося від болю. У голові стріляло гарматами.

"Дивно, - подумав Андрій, - просто як у хворого".

Хотів посміхнутись, але посмішка не вдалася.

Постукав у сусідні двері. Дозволили. Кроки давалися важко. Траплялися знайомі обличчя - привітні і сповнені жалю. Жаліли самих себе. Думалося важко, погляд повільно пересувався кімнатою.

На знайомому ліжку (на тому, яке ще мало на собі її сліди) копирсалася стара баба. Як його побачила, винувато опустила очі й щось почала бубоніти.

"Немає її, синку. Як забрали, так і не повернулася. У лікаря речі. Не повернулася. Вже тиждень, як нема. Добра була".

І говорили.

І говорили.

І говорили.

Андрій піднімався з колін, стираючи солоні краплі з обличчя землі.

По трасі бігли авто, хтось голосно сміявся, на смітнику гризлись брудні собаки...

А місто стрічало холодом.
Било в обличчя зосліпу.
Рвало життя на шматки.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові