Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Kvero. Ігри в оракула. Metro

Святослав Пастушок

Що робити людині, котрій більше нічого не лишається - робити? Чим таке відрізняється від карликового шимпанзе бонобо? Де темне, де бліде, а де ніяке? Чому пузаті міліціонери раді втричі переплачувати задля однієї третьої приросту якості? Відколи люди в рясах слухають "Шансон"? Як так трапилося, що всі стали схожими на фотокартки з їхніх паспортів?

Нічого такого. Звичайна байкова літня ніч. У звичайному світі без дітей і дорослих, жінок і чоловіків, дзеркал і етичних парадигм. Лапки поетів-вигнанців застигли, годинниковий пісок набряк. Немає вітру - немає флюгерів, ні простого - ні складного, ні мене - ні dixi. Вираз "як це не банально" завжди надавав новизни, він немов би жуйка, і кожен пророк пережовує її по-своєму.

Вартість машин вимірюється каратами рідкого кришталю, утилітарністю. Колись тут було повно бігунів і повно папуг, що чекали зі своїх вітрин-прилавків хліба та видовищ. Дочекалися... Армада автобусів, трамваїв, фунікулерів усіх пожерла. Машини тепер самі, із жиру бісячись, створюють проблеми: години-пік, дудлять в'язку, кольору чорної ікри, смерть, пускають сірі клуби диму, входять одна в одну, імітуючи шизофренію, депресії, прострації. Нічого більше не лишилося з тих пір, як сонце стало блакитним. Воно злилося з небом і стало непомітним - зайвим. Для "сапієнсів", які більше не живуть. Для роботів, які втомилися існувати.

О, не штовхайте мене в бік веслом тільки за те, що хотів помилуватися закрижанілою жабою достатку. Час тікати - туди і тільки туди, де ще обслуговують тіней з минулого - у ресторан "Оголених Новорічних індичок". Пам'ятаю, тут завжди подавали відмінні обіди: на перше печаль, приправлену болем, на друге - ліки від людей, а запити можна завжди розчаруванням температури 36.6. Страх як апетитно! Як тут не згадати віковічну мудрість: "Вагомість чебурашки визначається розмірами її вух". Не пригадаю автора цієї аксіоми.

"Ваше звання?!" - питається клон із гвинтівкою на дверях. - "Що? Я не тутешній, не можу розуміти твоєї мови." - "Значить філософ. Згідно директиви №666 на карнавал Учорашнього дня запрошується в образі... ммм... хо... хо.. врашка!" Стрілка на вході вказує на кімнату-вівтар, де зрівняні у масштабі вівці, свині, гуси, щурі та інші чорти просять справжнісінькій химері-офіціанту. По-моєму, він народжений у цій позачасовій темряві, а я без подарунка... Так по-мистецьки, у стилі неоПоп-арт-Парнас, виглядає вивіска на виході: "Тамуй спрагу, бережи зуби, харчуйся голограмами кумирів".

Повітря надзвичайно важке, якесь падло здохло в роті в того, хто дихає на мого сусіду. Сморід розчавлює його по стіні, утискує в арматуру. Чутно гуркіт поїзда - це прибули сорок вагонів тарганів, завернутих у фантики від цукерок. Машиніст із вісьма лапами нервово стукає головою об смітниковий телефон. Якийсь жебрак лиже черевика, але це не допомагає. Як розв'язувати задачі, коли ніхто не знає, що таке геометрична прогресія? Таргани ось-ось перегризуть папір і почнуть розмножуватися. Вони призвичаєні робити так хто знає скільки тисячоліть!!! Де вихід?!! "...Двері зачиняються..."

Хтось обіцяв познайомити мене з істиною, але того блазня злизав хробак ще до того, як він устиг повідомити, який у неї зріст. Волохата горила шептала, що то вона Істина, але я не вірю. Та - свята, тендітна істотка така. Де ж її знайти? Може, у війні. Або в банці з-під шпротів. "Офіціанте, я тільки голову нахилив - це ж не привід тягти мене за гаманця. Пане, мені від Ваших страв лоскотно в голові. О Небо, та це ж клізма! Каюся, пане лікарю. Як так сталося? Ми ж із мамою мріяли не про такий фінал. Поїзд пішов.

Коли в щілину душі віє світлом, ще желейні зіниці забувають фобії снів, і згадують політику виживання. Мені б блискучий парабелум, ідею, за яку померти. Та де там: усі пристойні давно розхапали. Доведеться знову скакати на одній нозі навкруги власної осі. "...виходячи з вагонів, не залишайте свої..." Мрії! Час пересідати на потяг зворотного напрямку - попереду безсонна ніч. Усе через них. Вони не приносять щастя, але їхня відсутність завжди робить тебе нещасним... Вони - підкови від смугасто-жовтих пегасів...


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові