Лаконічне дрижання у грудях,
Недокошена сива трава
І жалобні вуалі на людях:
Ця планета частково жива.
Нерозбірливий дощ на світанку,
А під вечір - назойливий сніг.
Закриваю блакитну хвіранку -
Наче сфінксом бездушним застиг.
Та поволі приходжу до тями -
А у вічі вогонь блискавок:
Безтурботно мандрує шибками
Вже приречена зграя чайок.
І поволі синхронно сідає
Серед масляних нафтових плям:
Усю сутність життя сповіщають
Голоси, що породжені там.
Але раптом маленька пташина
Відірвалась від плеса цього.
Та чому до небес вона лине
З криком смерті і жаху всього.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові