Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Жало
Sting

Ксенія Харченко

Доторкнуся до сонця.
Помасую промінчик,
прикинуся бджолою,
зберу пилок і помру від
екстазу.

Ріг - це не тільки те, що є на голові. Роги мають будинки.

Вони завернули за ріг. Ні, вона та він. Потім відчуття болю. Розбите чоло. Відчуття солі, цупкої, драглистої солі. Вона йому прокусила лоба. Обидва матюкалися, бо ж боляче. Вони не розуміли, не бачили, не чули. Вони підвели голови.

Дивні речі кояться у світі.

Запалилися волошки, загасли думки. Волошкові вуглинки вигравали червонявим полум'ям. Вони відчували себе серцем. Одним серцем. Єдиним. Тільки тепер воно, як коріння, почало випускати з себе судини, вени, артерії. Як павутиння. Вони породили чудернацького павука. То за рогом, ні, на розі, була засідка. Тенета: палаючі, вібруючі, живі, мрійливо-лякливо-запопадливі...

Вони стояли.

Там, на розі, було серце, обплутане, воно жебоніло, стогнало, кричало. Вони, кожен з них, відчували як чуже, ні рідне! - проникало в свідомість, в кожну пору на тілі, як обплутувалися невгамовними чуттями, що враз почали веселково вигравати, лоскотати, танцювати... Повіяв вітер. Легіт. Як у полі. Кровинка викресала іскру.

Вона злизнула з вуст Його кров. Подумала, що боляче, певно. Дай-но поцілую, як казала мати. Вона злизала кров з його чола. Згадала мор, сльози. Що ще є солоного?

Люблю тебе, як сіль любить м'ясо.

Він не міг подумати, що той дупоголий, ні, таки голодупий малюк влучить своєю стрілою просто в лоба. То як риторичне питання. Дітвак, ймовірно, переплутав. Чом вона мене облизує?

Лось? Їй треба солі?

Ні, мені того не треба.

Олень? Хочеш мухоморів, вони теж червоні...

Хочу яблуко, дай.

То завжди дурня на початку.

Він вийняв яблуко. Припустимо, маєш у кишені два яблука. Дехто попросив одне. Скільки лишилося?

А вона справді любить яблука.

В її очах було щось... Як сонце. Волошкове. Як сонце зранку в полі. Таки волошка. Або на сході у степу. Таки льон. Дикий льон - невговтані блакитні квіточки. Квіти-малята простягали рученята, торували доріжечку до твого до сердечка... Вона мала безліч очей. Вони губилися у волоссі, у щоках, у бровах, у вухах. Він тицяв пальцями, він хапав їх у жменю - щезали. А потім знову з'являлися. Оченята всміхалися. Вона підняла руку, розчепірила долоню - розпурхувалися війки, на нього дивилося сонце. Блакитне сонце. На нього дивилася мрія. Рожева мрія. Вона мріяла десь... десь за рогом. Він хтів її мати і не випускати, хотів розчахнути ребра, увібрати її в себе, її - свою душу, своє серце.

Він узяв мене за руку, він упіймав моє око. Тепер він теж міг бачити. Одне тобі, одне мені. Його пальці потроху проникали в мене, я... ми не могли розчепитися, то був дивовижний танок збожеволілих атомів, вони, як восьминіжки, забули, кому належать. Він розправив крила. Я змусила його летіти. Мав прозорі золоті крила. Чомусь згадала мед на павутинці. Так, такими були його крила. Вона була бджолою з сотнею волошкових очей-оченят-очиць. Вона спрагла. Ми збирали полем нектар, чіплялися цупкими ніжками за строкаті вуса пшениці. Тоді згадував я свого діда: "Хто має з тобою бути - буде, буде, буде..."

Він тримав мене за руку. Ми йшли. Його око (чи моє?)... наше око в руці говорило. Воно розповідало дивні історії, співало дивовижних пісень. Ми пізнавали світ. Він щойно розкрив двері. Ми увійшли у всесвіт. Його волохаті, пухнасті, скуйовджені щоки приємно лоскотали. Інший, інший... М'який, приємний... Як кожух. Він висів у діда в сінях. А коли восени, взимку ставало холодно, зимність дідо проганяв кожухом. Той пах білим молоком, золотим медом та зеленою травою. А ще ластівками, що поселилися на балці. Я пам'ятаю їхні розчепірені хвости. А ще дідо мав вулики...

Враз з її пальця пролягла стежка. Я вчував як сонце просотується крізь сльодяні скельця крил. Золото, воно притягує ще більше: сонце, мед, пшениця... вона. Я дивився на неї. Я пальцем відчував ранку на лобі, я масував її, аж раптом звідти полилися промені. Згадав, як після бурі крізь хмари струмують блакитні сонячні промені. Я просвічував дорогу, дорогу, що проклала її ВОНА. Він повів мене на горище, під дах небесний. Порозпадані шиби, вусате колосся, що пнеться в чотири віконні дірочки, волошки, що примружують очі на сонці. У тій хижі мешкав Схід сонця. Це було на краю ТОГО поля, бо далі потягнулося ІНШЕ. Воно належало Заходові.

Я більше не міг. Око говорило і говорило. Воно вже верещало, підстрибувало, сурмило. Я не міг іти. Моє сонце зійшло. Я хотів мати у собі ту бджолу. Хай би як. Я не міг піднятися драбиною. Я дрючком чіплявся за поласки. Я ледве доповз.

- Рученята, що ви робили?

- Ми хапалися, аби швидше дістатися вершини.

- Ноженята, що ви робили?

- Ми хутчіш ворушилися, щоб мерщій дістатися вершини.

- А ти, дрюче, що робив?

- Я сторчма стояв, чіплявся, бо не міг втримати. Бджоле, що ти робиш?!

- А я віддаю тебе ЇЙ на поталу.

Він був у мені. Пружно сіпався. Пихтів, як бджола у квітці. Так, у волошці. Бджоле, Бджоле, люби мене, май мене!

Вона вигиналася під вітром. На неї дмухала пристрасть. Вона стогнала, звивалася, мружилася, пінилася, плакала, сміялася, кричала, піддакувала, вона рухала ним.

Я рухав нею. Ми знову були серцем. Її пальці впивалися в мене, око було на спині. Око мене палило. Воно все знало.

Його хутряні пальці пестили мої груди, лоскотали. Він цілував, цмулив і цмокав. Ми знову були одним цілим. Ми були барабаном, що відбиває ритм, він був мною, його м'яз жив у мені, він рухався, хотів далі, ще далі, глибше, сильніше, кам'яний, вируючий.

Він не тримався, валився з ніг. Я його хотіла. Я впала. На горищі пахло сонячним сіном.

Тепер там пахло нами. Зойки, крики, стогони... Його мед розливався мною. Серце калатало. Згодом заспокоїться. Я розкрила рота. Сіль змивала мед, вона змила усе, що я колись мала. Вона змила мою пам'ять. Існували лише бджоли. Існували лише ми.

Я лежав поруч. Спітнілий, липкий, медовий. Я її любив. До сходу лишалося ще зовсім трохи. Я любив її. Я відкрив рота, щоб сказати це. Вона подивилася на мене, облизала губи. Свої. Потім мої. Далі - щоки, шию, груди, живіт... З гори-бо лився мед.

Я знову мала його у собі. Мої губи пестили його, мій язик жадав його. Я його мала. Я його любила, я, я, я... я захлиналася. А він.. він полонив мене. Я не могла говорити. Я, я... Мед, я пила його МЕД!!!

Я любила мого Бджола. Він був мій. Я була його. Ми були разом.

Ми мали крила, мед і щастя.

Ми мали ВСЕ.

З-за рогу летіла бджола,

Попала бджілка у волошку...

Вони матюкалися. Вони не розуміли, не бачили, не чули. Вони підвели голови. У цьому світі не буває дивних речей. Все логічно, раціонально та впорядковано. Від них лишився лише біль на лобі, вавка, що запеклася, спека-бо.

Вони минули ріг.

У них замість крил виросли роги. Вони повернулися до своїх хлівів.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові