Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Візьму з собою

Юлія Хижняк

Візьму свої шкарпетки з-під дивана і вирушу в короткочасну, тимчасову подорож. Це гра? Можливо, але повної впевненості немає. Просто я вже собі достеменно не вірю на жоден зі ста відсотків. І втомилася бути єдиним глядачем мого оголеного тіла. Я не хочу театру. Від лицедійства м'язи обличчя зів'яли й очі припухли. Синці. Від комарів і ляпасів. Мабуть би з радістю згубила себе, в одному з двох вагонів крихкого київського трамваю, як любила робити одна моя давня знайома.

Колиска, таємні шифри, дитяча слина і попечені сонцем долоні. Символи чи імпресія. Абсурд, якщо не висловитись гірше. Безпідставний претензійний абсурд, викликаний браком вражень і інформацій.

Я таки йду, зі шкарпетками в руках. Голомоза, босонога і вкрай цікава. Я озираюсь і посміхаюсь. Штовхаюсь, кусаюсь і раптом регочу. Заходжуся реготом і жбурляю його без жалю в це скажене, обридле до нудоти небо. Знову озираюся, сподіваюся - може, хто спинить мене у моєму божевіллі. Так, я вільна від Бога. Від богів. Янголів. Херувимів, чортів і самого Дідька, який, я так думаю, боявся впасти зі свого помосту і тому не розгледів мене, не опускаючи навіть погляду на мою тінь. А мене не спиняють, не виявляють жодних бажань чи прагнень зробити це. Я лякаю і лякаюсь. Закочую і без того короткуваті штанці і сідаю на асфальт. З розмаху і без жалю. Забила обидві сідниці. Падаю на спину. Забила голову. Лежу, прихиливши вибухонебезпечний регіт до ребер, і розмахую шкарпетками.

Нуль. Один круглий, багатообіцяючий і пустий нулик. Уваги. Ніякої. Проходять, ногами тураючи. В обличчя не зазирають, хоча це було б легко. Свої глупі, як ніч, очі у хмарах заплутавши. Адже так надійніше.

Десять. Двадцять... Година. Лежу, безпомічно очі повіками зашторивши, зашоривши. Руки опустивши і забувши про своє бездахове дитинство. Позіхнувши, підіймаю над гарячим асфальтом голову. Дістаю з кишені шкарпетки, на майбутнє туди надійно заховані. Сідаю, починаю одягати. Відчуття нереальності? Дурня. Плазую перед постаментом чиїмось і співаю своїх пісень. А чого ви від мене чекали? Ридань? Людинки все так же ідуть повз. Повзуть, мо'? Може, і повзуть круг. Круг мене і постаменту.

В метро - стогну, крізь зуби випускаючи накопичення вражень. На сидінні лежу. Почуваюсь комфортно.

Раптом!Безумство з очей на мене задивлених - відображення моїх, втішених собою, маразмів. І пісня навколо мозку повита - така ж, як і моя. Босі ноги. Бризки сну під травами. Моє. Не змовившись, виходимо на наступній. Не чекаючи роз'яснень, достеменно не вірячи щастю, тримаємося на безпечній відстані за однаково сухі, холодні долоні одне одного. Скеровуємо напрям ходи під зелень. У тінь. Не витримуємо. Стинаємось, шаленством змагаючись. Різноплюсово притягуємо губи. Даруємо одне одному мікроби і розуміння. Таїнство на пагорбі. Цікаве видовище на долонях розцікавого міста. А ми кохатимемось. А ми сміятимемось. Співатимемо. Плутатимемо словами, ногами, холошами джинсів. На пальці мотатимемо нитки відомих мелодій. Правитимемо наші бали. Для наших ідолів. Під пахвами ростимуть троянди. На головах матимемо конвалії. Силуети матимемо, не фігури і не постаті - так цікавіше. Закінчимо наші вузи. Отримаємо наші роботи. Матимемо своїх дітей. Житимемо життям житнім. Оксамитовим.

Ні, я все ще сама. І жодна присутність не зазирає моїм віддзеркаленням з протилежної лави в метро в мої безнадійні очі. Відходжу все ж. Або виходжу. Мандрую. Туристую і насолоджуюся собою.

Блампц! - блампц! - затуркотіли джинсини. Бумц! - бумц! - додали ритму заважкі колодки підборів. Голова до голови йдучи, корпус в корпус, ледь помічаю за захеканим бігом півоберт голови, який (чи яка?) несподівано випадає з заданого тону. " А раптом я маніяк? - А якщо я?" Поспішаєш собі далі в стані сп'янілої ейфорії додому. Де будеш почесно вкладена спати і надійно застережена від невідомих місць нічних привалів. Висмокчеш ще порцію смоли, висунувшись з вікна, заводиш ручкою по стіні і раптом втрапиш на папір. Замалюєш душевні порухи. Досить ескізно, проте впізнавано. Схопишся серед ночі. Згадаєш голомозий настрій. Розчерком пера сповістиш про свою чергову втечу. Гулко захихоче над тобою мрійливе, заквецяне брудним пальцями хмар, небо. Сміятимуться над тобою лісові тваринки. Квіточки. Твої, власне, цигарки. Сміятимуться ноги і руки. Видаватимуть анекдотичні, непотрібні рухи. Тебе дуритимуть у магазинах, кіосках, на алкоголічних збіговиськах, на галявинах і, може, ще деінде.

Та така фігня тебе вже не турбуватиме. Ти знову гнатимеш і гнатимешся за своїм життям, що, як завжди, на крок попереду. Відвідаєш вночі кінотеатри. Пусті. Стадіони. В росі. Виставки. Тарганів на горищах. Познайомишся з пацюками вокзалу. Перецілуєш беззахисних клошарів. Настріляєш цигарок і грошей, втілюючи свою віднедавна найліпшу мрію про перевтілення. Бо ти можеш усе. І не боїшся довгих рукавів. Згрібатимеш брудне листя, якщо потрапиш гуляти восени. Зігріватимеш подихом тугі згортки бруньок, якщо пощастить чкурнути з дому весною. Їстимеш жменями сніг і ласуватимеш бурульками зимою. Вибиватимеш сльози з проса і пшениці - ціпом і влітку. Кохатимешся зі своїм відображеним у воді тілом. Або ще з ким. Параноїдально. Все.

Я знову йду. Йду, мабуть, туди, де засніжені лисини гір. Де проліски. Де долини і цілком можлива радість польоту. Де моїм найкращим другом буде кишеня мого наплічника. Й інша жодна присутність не потурбує моєї самотности. Йду пішки туди, де мене ніхто не образить, де я не потребуватиму зусиль, щоб тримати себе в рамках. Бо рамок як таких не існуватиме. Я йду у край трембіт, набравши повні долоні талісманів. Я ховаю агресивність у кишеню, а погляд - у розпростерті обійми гір. Вони наберуть його повні жмені і повернуть мені зір - чого крім них ніхто не здатен мені подарувати. Я йду туди, де нарешті матиму змогу побачити своєї справжньої сутності шалик. Боєприпаси - заготовано для такої подорожі. Сміливості - набрано. Свідомість - просвітлено. Я, мабуть, готова. Голомоза, босонога і трішки п'яна...

Для особисто зацікавлених у розкритті сенсу цієї розповіді про ніщо, натякну: все сказане - правда, і цілком необов'язково ця правда ставиться саме до сенсу. Якого б то не було смислу.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові