Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Вона

Юлія Хижняк

Вона кохала себе щоночі. І, якщо випадала можливість, вдень, ввечері або вранці. Іноді вона дозволяла ще комусь кохати себе. Але це проходило безболісно і було досить короткочасним явищем. Щоб любити себе цілодобово, вона мала замало вільного часу. Щоб дозволити комусь любити себе цілодобово, вона мала занадто малий коефіцієнт життєвої пристрасності. Тому любов, хоч і була в її житті головною, займала проте доволі символічне місце. Вона шукала, правда, персону, яка б могла задовольнити її збоченські моральні домагання і яка б влаштовувала її у фізично-матеріальному плані. Та - нема дурних або забагато таких практичних осіб, як вона. І саме тому вона знову і знову невипадково була сама. Одна. Це поки що не лякало її так, як налякало б леді років на десять за неї старшу. Вона, мабуть, ще сподівалася. На щось доволі невизначене. Вважала, що ще не нагулялася, але насправді гуляти не поспішала. Намагаючись, можливо, виправдати таким чином свою самотність. Іноді вона говорила і думала, що такий стан речей її влаштовує. Іноді вона бігла в аптеку за антидепресантами через істерику з протилежних причин.

Часто вона купувала собі пляшку спиртного і смалила дешеві цигарки до ранку, притискаючи, мов немовля, до своїх грудей цю ж таки пляшку.

Траплялось, вона била фужери об шпалерне покриття стін, лякаючи сусідів своїми авторськими піснями а-капело. Та, бувало, просто ходила на роботу. Пила в обід каву, неохоче відриваючись від паперів або розправляла примхливі зморшки на спідниці, коли сиділа без діла. Вона малювала на стінах і ненавиділа довгі описи в літературі. Вважала, що для найточнішого портрету достатньо двох речень і тонни невідомості. Та справа, мабуть, не в її думках чи діях. Справа в її присутності тут, за одним з нами столом. З келихом шампанського, морозивом і кораловою лискучою посмішкою, яка вийшла з моди ще за М. М. Тоді, щоправда, не кораловою, а кривавою, вишневою посмішкою - але це деталі. Вона сидить на коронному місці хазяїна квартири, а він розгублено роззирається, шукаючи очима щось придатне для сидіння. Вона розповідає щось винятково веселе, і гості радісно сміються, нарешті починаючи відчувати себе потрібними. Вона тримає вже якогось товстунчика під його пухку лапку і тягне неспішно і настирливо, танцювати. Виклик прийнято: два десятки ніг зачовгують залишки паркету в повільному танку.

Та справа, мабуть, і не в цьому. Я тут. Я поряд з нею. Я відчуваю свою нікчемність. Нездарність. Непотрібність. Дикунство. Шаленство. Я хочу її. А вона мене? То не має значення - обходились же і без того. Знову вона - несимпатична. Маразматична. Закохана і п'яна. Я тут не герой, у цьому товаристві. І не прагну того. Зате вона. Вона хоче справляти враження і тримає марку в цьому. Якась надприродно неістотна тут, проте доволі цікава товариству. Щось є в тому, як ми спілкувалися, як мали змогу спілкуватися. Не спали разом, хоча мали причини і можливості. Кохалися у джазі, пиві, цигарках... Не любили, проте були любленими. Банальна зустріч, банальне розставання. Абсурд. Надії, надії, надії - з її боку (потім дізнався через спільного ліпшого друга), з мого боку - відхід в астрал і пошук себе. Вона щось миготіла тоді очами, я їй щось відповідав, відстукуючи віями відомий тільки нам зашифрований ритм. Бачились зрідка. Ні з мого, ні з її боку ніякої еволюції в стосунках (вже після того, як розбіглися, то було). Бачимось - то бачимось, і крапка. Не бачимось - вона сумує, а в мене справи - я й забув про неї. Фігня така, що місця мало.

Вона щось говорила-говорила, коли випадало зустрітися, і від її інтонацій я мав фізичне задоволення такого ґатунку, яке ви навряд-чи знайдете для себе будь-де. Вона щось шукала в мені, боялася. Ніби нормальною тоді була. Проте часто робила (?) вигляд (?), що має право заглядати потай у якийсь свій світ, який нам навряд чи пощастить розгледіти під сотнями втаємничень. Та й зараз я б не назвав її ненормальною, але знаю її аж занадто добре. Споглядаю її у снах. Розкриваю в побутових сутичках. Марю нею. Вірю в неї. Що ми мали за час? Як після Чорнобилю. Місяць на вивезення непотрібних тіл і переробки їх під нові амбіції. Що я їй тоді намагався сказати - не згадаю. Теж не має значення через занадто великий смисл, покладений в основу. Що було - того не повернеш. Хоча... Ось я, наприклад, упевнений, що вона сюди прийшла через мене. Я відчуваю, що вона знала про мою присутність тут, та й це не було ні для кого секретом. Просто цей фокус вона відтренувала, відпрацювала до блиску ще у часи нашого з нею першого знайомства. І сьогодні вона грає тільки для мене. Грає, чорт, як досі не грала. Жести. Ще трохи, і я змушений буду вийти. Рухи всім тілом. Вийду - таки, fuck. Міміка обличчя. Де я це вже бачив? Так. Вона пам'ятає. Про мене. Про нас. Про невдачі. Грає - перед смертю. Я її вб'ю. Вона. Безсоромно, цнотливо, знущаючись. Кохаючи, сміючись, ридаючи. Співаючи, а не вміла. Хрипким, прокуреним. Зі смолою в кожній ноті. Зі сльозиною в кожному слові. З образою на кожній щоці. Не помічаю, бо буде лихо. Занадто хочу. Кришталь чарки під пресом погляду тьмяніє, звивається вужем, голкою стрибає на паркет. Розбив. Увага! Тільки вона не дивиться. Знаю ж - помітила і скерувала рух. Каблучка моя подружня біля її ноги. Нахиляється. Поглядом супроводжує політ останньої з чарчиних друзок. Піднімає. Порізала пальці. Не зморгнула. Показала кров і попросила щось. Знепритомніла.

Ловлю. Вже вдруге. Боязко притуляю до себе. Дивлюсь у перелякані очі.

Все нормально. Ти знепритомніла. Все добре. Все буде добре. Все має бути добре.

Ти порізалась. Ідемо, я знайшов аптечку. Ти як? Що з тобою?

Знову ловлю. Що з нею? Викликати швидку.

Зі мною все о’кей. Я вже. Все. Піду. Всім па. Ні, дякую.

((((((Вбитись. Поцілити кулею у скроню. Шматки леза під шкіру зап'ясть. Повіситись. Отруїтись. З вікна. Втопитись. Самоспаленням.))))))

Як ти тут опинився? Я не знала, правда. Я тебе люблю. Хоча... Прощавай.

За п'ятнадцять років чекання я отримав жорстокий аванс перед...

Чекай. Стій. Зупинись. Я маю час, давай поговоримо.

Сонце. Слухай...

Ніч.

Значить, місяць?

Угу.

Зачекай і ти... Вибач, але нам немає про що говорити. Я тебе люблю. Ти це знаєш. Любила. І любитиму. Ти і тут. Це видиво. Міраж, оаза. Цього просто не могло і не мало бути. Я хвора. Я вже занадто довго видужую. Від того, чим інфікував мене напевне ти. Спокійна, хоч як дорого те мені коштує. Ти мені не потрібен. Був потрібен, а тепер я не знаю, що з тобою робити. Набагато простіше зі спогадами. В кишеню - і при нагоді дістав, порох струсив. Все круто. Всі поряд - близькі, ще не розгублені по палатах. По своїх Майстрах і Маргаритах. Всі рідні, такі, як я їх собі придумала. Ти відчував небезпеку зі мною? Та... Боявся. Не боявся. Не хотів. Тепер хочеш. Я - ні. Не варт робити те, на що ти реально не здатен. Сили пропив. Совість - здав в оренду. Ніжність - продав, щоб вистачило грошів на пиво. Не хочу тебе такого, розумієш? Ти був нескореним. Та занадто довго пишався цим. Йди. Я не маю часу.

(вбитись.............................................................................................................................................................).


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові