Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Сни

Юлія Хижняк

Неприбране ліжко з місця спостерігання нагадує нудотний пейзаж загидженої шакалами пустелі. Твої ноги неестетично стирчать з-під простирадла. Немелодійно звучить твоє сонне со - сопіння. Брак повітря в кімнаті робить дихання справою виключно сильних духом. Шкряботить під дошками підлоги миша, у якої на дощ, мабуть, крутить суглоби лапок. Крісло вражає тіло можливістю відчуття всіх тимчасових незручностей пози. Вино в стакані під впливом бурхливої ночі і спеки перетворюється на першокласний шмурдяк, присмак якого таки викликає у мене нудоту. Бегонія мовчазно докоряє пожухлим листом з розпеченого ранковим сонцем підвіконня. Агонія забутої кормом скалярії змушує винувато ховати очі, уникаючи потрапляння на них випадкових зображень акваріума, примхливо розтиканих по найдивовижніших кутках кімнати. Хрипить і кашляє радіо, випускаючи низькокалорійні звуки з пробитої легені динаміка. Ти крутишся, заплутуєшся в цигарковому димі і простирадлах. Ти хочеш прокинутись. Чи то я дуже цього хочу і намагаюсь перекласти частину свого вранішнього бажання на тебе. Ти ж не знаєш, як у нас обмаль часу. Хоча, можливо, ще можна дещо зволікати. Принаймні, тобі.

Це було доволі легко. І швидко. Приймати такі рішення - моя з дитинства ідіотська мрія. Жаль, що втілювати її у життя можна не так часто, як декому хочеться.

Вчора, пам'ятаєш, ми стрибали з парашутом. Одним на двох. І ти знайомив мене зі своїми батьками, представляючи як "бойового товариша". Я навіть, розумієш, не захотіла образитись. Чи не змогла. Скажи чесно, шепотіла потім тобі на вухо, намагаючись вкусити, ти спиш із усіма своїми бойовими товаришами? Вночі ми, здається, побили-таки наш рекорд сексуальної оригінальності. Ми все ж зробили це на ще не просохлому твоєму геніальному полотні, яке планувалося зіркою столичного вернісажу. А тепер ти просто спиш, ніби нічого не сталося. Ніби ця ніч була такою ж, як і всі попередні. Не буду ж я переконувати тебе, сонного, у протилежному? До речі, я не подумала взяти у свій політ тебе. Я ж лечу скоро. Ногою, прикольно засмаглою, дотягуюсь з крісла до твоєї примруженої спини. Зганяю муху. І ти відповідаєш на мій благородний жест сонним, хрипким "дяку...ю". А мені ж все одно, розумієш.

Позавчора ти водив мене у зоопарк і настирливо пропонував нещасним прибиральникам мою відчайдушну присутність у пустих клітках. Вони відмахувались від твоєї серйозності і човгали покуйовдженими часом мітелками по пожовклій або почорнілій від сечі невідомих тварин тирсі. А ти, продовжуючи грати вже не тільки для мене, діставав з архівів пам'яті енциклопедичні знання про мешканців цього острівка неволі і досить уміло озвучував їх. А я просто сміялась, хоча мені зовсім не було весело тоді. Я хихотіла і ридала сміхом. Вставай же, прокидайся. Ну. Ну! Ну... ти спиш, алкоголік нещасний.

Цілую спітнілу від сну і незручної пози потилицю. Витираю долонею пил з мексиканського кактуса. Болю не відчуваю і мовчки сідаю витягувати колючки. Твоя рука щось намагається спіймати у примарному світі сну, а тут, у квартирі і на нашому ліжку ти щойно зіжмакав рукописи, які донедавна належали мені. Рефлекторно? Далекоглядно?

Просто.

Пролітає десь вітер. А.

Два дні тому ми гойдались на гойдалці біля лікарні. Я куштувала спеку твоїх попалених долонь. Ти боявся гладити мене по голові, бо на шкірі зап'ясть ще дозрівали плоди вашого з вогнищем палкого кохання. На сьогодні ти довірив мені наше уявне майбутнє. Тільки на сьогодні. Викину блокнот (потім), спочатку видерши з нього сторінки свого провалу. Ми, ти і я окремо, зліпили наші майже ідентичні мрії у щось схоже на план спільної квартири. Потім ми, ти і я окремо, так весело гралися у молодят. Ти водив мене по вузеньких вулицях килимів, по заплавах побутової техніки, по лісах вішалок і горах книжкових полиць. Я рум'яно і довірливо заглядала тобі у вічі. Принаймні намагалась. Перед нами майбутнє.

Фігня.

Сонце вже не просто припікає, а знущається, присмалюючи навіть крізь стіни мої вії і брови. Ти остаточно звільняєшся від простирадл і решток ковдри на п'ятках. Голий. Не одягнений. Безсоромно підставляєш сонцю свій тил. Знову залітає провідати вітер. Смакує твоїм волоссям.

Три дні тому ти малював мене. Я раділа, що виходить не дуже схоже, слухала твої авторські анекдоти про спільних знайомих і мовчала. Ти вже закінчував. Проте попрохав вимити голову і знову сісти позувати - тобі не вистачало якогось ефекту. Я вмилась, почистила зуби, потерла спину мочалкою, сходила в туалет, зробила манікюр. Потім ефектно розбила об стілець дорогу тарілку, додавши не тільки твоїй картині, а й нашому короткочасному спільному існуванню виключної ефектності - і пішла. Була десь четверта по обіді. Я пройшлась по музеях і магазинах цього дивного міста, скупалась в озері. Купила тобі подарунків, а собі черешень і повернулась. Тебе не було. А в мене не було ключа. Я сиділа на порозі, їла черешні і чекала. О четвертій ночі прийшов ти і все було добре. Синці зійшли до ранку, тебе ж я кусала зовсім легенько.

Треш очі, скоро прокинешся. Вітер залишає мені шаль і летить поштовим голубом далі. Я починаю нервувати і рахувати екстравагантне голе віття призового дерева у дерев'яному ящику на підлозі, яке однозначно вмерло не своєю смертю.

Чотири дні тому я знала. Вона просто зателефонувала мені і сказала, що її діти не бачили батька вже три місяці. Ті, які ти був зі мною. І вони дуже скучили. І вона тебе зовсім не любить, але мені однозначно доведеться зачекати, поки не підростуть малі. А це десь років сім. І тому мені, мабуть, краще піти своєю дорогою. Оминувши ваше сімейне перехрестя. Чудова жінка в тебе. Правда. Тоді я й вирішила для себе все.

Сьогодні день справдження найдивніших, найбезглуздіших бажань, які встигли бути загаданими. І ти нарешті не спиш. Здивовано дивишся на крісло, в якому сиджу я. Говориш щось, але я не чую. Питаєш, а я не можу відповісти. Підіймаю кількатонну руку і вказую на стіл - там лист.

Не ображайся, ти зовсім не винен. Крім тебе, мені справді нічого втрачати. Тому для мене було елементарно простим зробити такий вибір і втілити його в життя. До тебе я не мала нічого, не захотіла мати й після. За мною ніхто не заплаче, то й ти не плач. Каламуть в очах - не варто. Це легко.

Сльози? Діє отрута. Справді доволі гостре відчуття і жодних нарікань на аптекаря. Я отримала свої півгодини раю. А ти сни, малеча. Віриш, все було добре. Дивно досі бачити тебе. Не чути і не відчувати, а бачити - така дія отрути. Я так просила. Ні, про це я запитувала. І саме це я для себе вибирала. Ти такий милий зранку. Телефонуєш, мабуть викликаєш швидку. Навіщо? Та й марно це. Вже сорок хвилин, як марно. Ти виглядаєш здивовано і розгублено. Я завжди була слабкою і не мала на це причин? Дивак ти, чуєш. Мені занадто дорого це коштувало. Ти голубиш мене ще червоними долонями. Пестиш щоки, проте краще не виходь з поля зору. Я люблю спостерігати тебе, пак, любила. Одягнись, приїдуть люди за моїм тілом - незручно якось. Та ти не думаєш про це. Ходиш з кутка в куток, як мати, що стала свідком раптового спалаху образів на покуті. Чия мати? Яких образів? Випотрошена порожнина голови відрікається від спроб думати. Чухаєш ціловану мною потилицю. Підійди. Ти, мабуть, теплий, а мені вже холодно. Ти потрапив у пастку - я нічим себе не видала. Вже не бачу. Це майже .... Тепер тільки чую: ти нахилився, шепочеш. Любиш... Любиш. Любиш??? Вірю! Пізно, та я й не хочу нічого міняти. Ти ж знаєш, я винятково лінива.

Я залишаю тебе не самого. Притримайте двері, бо не встигну. Дякую. І за увагу теж.

Сни, малечо, зранку і вночі...

Сни, я тобі заспіваю нишком...

Сни, і зустрінемось десь і колись...

Сни...

Вітер гойдає колиску...


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові