Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Жити заочно

Валентина Олійник

Міст… Довгий дерев'яний міст, що древньо провис над урвищем двох протилежних світів…

Житиму чи помру?

Діти за вікном граються в "класики". І я, ставши одним із тих "класиків", ловлю відбитки їхніх сандаликів на обличчі. Мені боляче, та я хочу відчувати цей біль. Він відволікає мене від страшної думки про можливу втрату майбутнього.

Мама, мабуть, не знає, що я переживаю за неї. Вона байдуже сидить у кріслі. Думає, що приготувати на вечерю для татка та мого старшого брата… Наступного тижня планує здати у комісійку колиску, яка вже все одно буде ні до чого… Діти розтоптали мене. Я вже не впізнаю себе у блакитних очах неба.Та мама теж відкидає голову, і в її відображенні я бачу себе. Бачу такою, якою б стала за два десятки років. Мені близькі риси того обличчя. Хочу доторкнутися до нього рукою, та мама рвучко відштовхує мене. Я не знаю що робити… Міст хитається, темінь ночі готова поглинути мене, аби нарешті перемолоти на жорнах безвісти і розсіяти попелом по безлюдних околицях розбитих сердець…

Мамине відображення бліде. Зайшовшись колами, зовсім тане у вилиску приготованих для аборту інструментів.

Мама нервується. Вона чомусь ніяк не може вирішити, яку картоплю краще приготувати на вечір - пюре чи просто смажену.

Лікар підсміюється, переморгує молоденькій сестрі, і та, аби "пройти" практику, люб'язно відповідає на знаки його уваги.

Мені набридло чекати. Я втратила надію. Байдуже бовтаю ногами у воді, намагаючись пригадати відчуття від першої вм'ятини на обличчі. Від цього чекання сама б перегризла собі пуповину…

Мамі врешті це теж набридає, вона схоплюється з крісла (медпрацівники цього навіть не помітили) і вибігає в коридор. Їй услід ще довго озираються… та мені на те було вже начхати, бо на мене ввечері чекав торт. Торт, присвячений моєму збереженню, народженню, моєму незаочному життю…

Граюся з дітьми в "класики". На кожен "класик" ступаю обережно, знаючи, що то може бути чиєсь обличчя. Навіщо йому додавати болю, коли остаточного, того, що виллється за вінця чаші терпіння, мабуть, завдадуть уже сьогодні. Залишаться тільки зліпки посмертні, закляклі очі яких перетворяться на глину. З неї ліпитимуть нові обличчя, нові життя. Ніхто не задумається над тим, чому вони так схожі на ті, страчені. І тільки я знатиму про це… Грані життя і смерті - так важко балансувати між ними. Особливо тоді, коли не маєш права голосу.

Мамо, я дякую тобі за збереження мого життя. Той осінній день - найкращий із прожитих мною. Звісно, в душі все одно залишились крейдяні сліди від тих дитячих "класиків". Хоча, можливо, то і на краще. Тепер я ціную життя, життя своїх майбутніх ненароджених дітей. Я не хочу, аби вони страждали, аби відчували на собі відбитки чиїхось сандаликів, колош, чобіт…


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові