Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Сірникове провалля, або Не все так ментально у нашому домі

Богдан Кутєпов

Кудякін, як і майже всі його однокурсники-некияни, жив у славетному вісімнадцятому гуртожитку. Навіть не жив, а вчився жити, адже від такого звичного колишнього життя його відділяла чимала сотня залізничних кілометрів. Хоча все-таки, півроку навчання в Інституті пішли йому на користь, ще раз підтвердивши філософські вчення про пристосованість людини до зміни середовища. Він помітно подорослішав і почав набувати ознак самостійної людини. І все ж, тільки почав, бо інакше б із ним не трапилася ця дурнувата пригода.

Одного вечора, готуючи такий-сякий перекусок собі й співмешканцям по кімнаті, Кудякін між іншим вирішив залишити на кухні коробку сірників зі щойно розпакованого блоку. "Вранці буду готувати сніданок, а сірники знадобляться.

Крім того, навіщо носитися з ними туди-сюди?" - подумав він.

Остання думка відгукнулася в іншій: про безглуздість такого мислення. Посміхнувшись, Кудякін побрів з картоплею в 605-у. А за хвилину три голодних студенти вже смачно прицмокували, перекидаючись фразами про першу літню сесію, подальшу долю своєї діри (так у гуртожитку називали кімнати) та про новий альбом "Соплів Виносмокова".

Вранці, продерши очі й захопивши з собою першу-ліпшу пательню, Кудякін подався на кухню.

Вона була одним з тих небагатьох місць, де мешканці Вісімнадцятого ввечері, а рідше - вранці, могли повноцінно невимушено поспілкуватись, поволати під розладнану гітару, одне слово - культурно згаяти вільний час. Для цього кухня підходила ідеально, а от на цивілізовану кімнату для приготування їжі вона була схожа найменше. Звісно, вона відповідала певним нормам - міжнародним санітарним нормам партизанських окопів II світової. Але, як відомо, наш студент в тім'ячконе битий, а отже виживає, як тарган після будь-якого труєння.

Кудякін поставив пательню на плиту, інстинктивно гребнувши по брудному столу лівицею. Гребнув і відразу ж виявив цілковиту відсутність залишених учора сірників. "Ну й народ", - скреготнув зубами і поплентався до 605-ї за пачкою сірників. Потім розігрів, поснідав, одягнувся, побіг, запізнився, отримав, задрімав... Усе, як завжди, крім одного: готуючи сніданок, залишив сірники на кухні, а коли вийшов чистити зуби - пачки вже не було.

Повертаючись в гуртожиток після пар, Кудякін усе розповів Кушкіркові, який кумедно розсміявся у відповідь.

- Невже ти вважаєш, що в нас є чесні люди? А особливо - студенти. Тут, розумієш, відіграє не останню роль суто психологічний фактор. Якщо хтось із наших помітить нічий пакетик чаю, або ж нічию "DOSIA", а тим більше сірники - як у твоєму випадку - це все відразу переходить у його власність. Ось і маєш реальний Фройдизм. Я в "Кореспонденті" вичитав.

Кудякін міг погодитись із сусідою, сприйнявши його філософську маячню, яку той вичитував з підручників психології, однак натомість заперечив.

- Але ж кожен може запалити собі газ і лишити їх на місці. Навіщо чіпати чуже?

- Не жени біса. Ти б мав уже знати про ексклюзивні особливості нашого рідного менталітету. Так буде завжди.

- Ну, чому завжди? Та я навмисно залишу ще коробку сірників і тоді подивимось. Ті, хто забрав попередні дві коробки, вже мають сірники. А решта... Не так уже й багато людей харчується з нашої кухні. "Завжди", як ти стверджуєш, так не може бути: виходячи з елементарної логіки.

- Нема питань. Якщо ти такий упертий, якось познач свої сірники. Принаймні, будеш знати ХТО це робить.

Увечері Кудякін так і зробив, непомітно поставивши на кожній коробці з блоку дві літери-ініціалки: "Б. К.". Тоді залишив одну таку коло плити - під мерехтливим ліхтарем "денного світла" - і поплив вечеряти. Опісля покликав Кушкурка з Синяченком (однокімнатників і свідків за сумісництвом) і побрів на кухню. Все виявилося так, як і прогнозував Кушкурко - сірників не було. Кудякін похнюпився і пішов до кімнати, крокуючи в такт глузливому реготу, що долинав із куховарні. А за хвилину вже прилетів із двома "свіжими" коробками. Проте, як і можна було здогадатись, історія повторилась.

Опівночі з барвистими зшитками під пахвою до кімнати зайшов Дмитро Шмурдяк. Це був один з тих небагатьох, кого в Інституті називали "гордістю першого курсу". Студенти його не те, щоб поважали, але, як не дивно, боялися. Той абсолютно не відповідав зверхністю, хоча іноді його інтелект робив це за нього. Єдине, що видалося Кудякіну дивним - це Шмурдякове обличчя. На ньому не було звичних окулярів, і тому воно здавалось якимось коричневим. Коричневе обличчя з гіпертрофованими очними впадинами як наслідок тяжкої праці на ниві українського телеефіру. Хоча це не завадило Дмитрові вислухати розповідь друга і надати моральну допомогу у формі поради. Давати поради він любив чи не найбільше.

- Ти все правильно зробив. Бо наше життя повністю побудоване на дрібницях. Треба довести справу до кінця... Тобто, до завершення... Ох ці евфемізми... Так от. Не відступай від того, що розпочав. Ти ж не забув, що попереду нас із тобою ще чекає велика політика? Україні потрібні пунктуальні особистості. Тож ніколи не здавайся...

Шмурдяк любив пофантазувати про своє щасливе майбутнє - і Кудякіна втягував до своїх фантазій. Інколи, мріючи, вони навіть ділилися президентським і прем'єрським кріслами...

- Кудякін! Ти мене слухаєш?

- Так, я.

- Що "ти"?

- Нічого, я просто. Це так, як у слухавці: "Ало! Це Кудякін?" - "Так, я."

- То ми про телефони чи про сірники?

Наступного дня машина почала набувати обертів, але не на повну силу. Кудякін помітив одну коробку зі своєю поміткою у Педро Грімма з 606-ї (він приїхав далеко з Заходу), а ще одну у Семицвєтікової з 608-ї. На всі запитання й докори вони лише стинали плечима і запевняли, що взяли випадково, за інерцією, машинально і т. д. "Справжнє обличчя національного менталітету", - подумав Кудякін. "Скнара", - подумали Грімм і Семицвєтікова,

Але дві коробки Кудякін собі вже повернув. Відразу ж поклав на кухні й пішов геть, а за півгодини сірники, як вітром здуло. Розлючений Кудякін, знайшовши порожню упаковку в кімнаті, побіг за новим блоком на Дерев'янську і невдовзі на кухонному столі знову лежали сірники.

Кушкурко й Синяченко вже давно все забули, а от Шмурдяк, як і належить товаришеві, щодня цікавився новинами. Цього разу він сам приніс новину. Сьогодні я бачив у себе на восьмому поверсі три твоїх коробки.

Кудякін був уражений: "Хіба це так глобально?!" Коли зникли два наступні повні блоки, він не витримав: "Я купую сірники за інерцією, - подумав він, - вже третій місяць! А Шмурдяк усе торочить про небажаність відступу. Невже в цій країні таке повсюди?! Я кладу нові сірники щодня, кому ж вони потрібні? В того, хто їх нахабно краде, вже, певно, не один ящик".

Дійсно, життя Кудякіна перейшло в якесь побічне русло. Щодня після занять він купував два-три блоки сірників і біг у гуртожиток, який перетворився на справжню сірникову прірву. Кушкурко діставав його своїми дотепами на кшталт "поекспериментуй ще на туалетному папері". Перш, ніж Кудякін у магазині діставав із задньої кишені зіжмакану гривню, продавець уже тримав у руках два блоки "Гомельдревівських" сірників, - Кудякін став постійним клієнтом. І невідомо, скільки б це ще тривало, якби не новий поворот подій.

То був погожий травневий день. Світило весняно-літнє сонце і таргани поховались у свої шпарини, очікуючи поживної ночі. Кудякін повертався з генеральної репетиції завтрашнього фестивалю і по дорозі забіг за двома звичними білоруськими блоками. Заходячи до гуртожитку, привітався, як і належить, із черговими, піднявся на шостий поверх, а увійшовши до кімнати, жбурнув кейса на ліжко і традиційно почав розпаковувати паперові паралелепіпедики. Але... раптом...

Він почав шматувати упаковку і трусити дерев'яні палички з коробок. Одна, друга, третя, п'ята... Вони розліталися на шмаття й кружляли, мов метелики, по кімнаті, підхоплені веселим протягом. Скінчивши над одним блоком, блідий Кудякін перейшов до наступного і побачив те саме. Думка вразила його свідомість до болю в черепушці: "Ось куди пливуть мої сірники..."

На кожній пачці, немов два штампи на лікарняному діагнозі, майоріли виведені його акуратним почерком дві дрібні літери: "Б. К."


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові