Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Вони нікому не сказали

Неля Назарчук

Марисуня вийшла з хати навшпиньки, щоб зморені батьки, боронь боже, не прокинулися. З двору війнуло вологим нічним повітрям. Тиша була; навіть собаки не гавкали. Старий Сірко спав під старою абрикосою. Марисуня пробігла повз нього, раптом тріснула суха гілка. Сірко відкрив очі, серйозно подививя на Марисю і знову їх заплющив, невдоволено пробурчавши. Марися тихенько відчинила хвіртку і стала на стежку. Трава була холодна, але приємна. Село спало. Дівчина минула останню хату і вийшла на толоку, що здавалася безмежною під місячним сяйвом. Вона підняла очі до неба, легенький вітерець війнув в обличчя. Марися зняла спідницю, залишившись в самій сорочці. Дивно, але холодно не було. Марисуня стояла посеред толоки глибокої літньої ночі, долаючи острах і збентеження.

"Нарешті," - подумала вона, озирнувшись на стежку. До збентеження додався легкий сором. "Мене ж ніхто не примушував, я сама так захотіла", - думала Марися, ховаючи долоні в рукавах сорочки. Ще мить і тепла, схвильована рука торкнулася її обличчя. Марися вже не могла й не хотіла себе стримувати. "Боже, прости", - єдине, що промайнуло в думках. Тоді їй здалося, що місяць світить занадто яскраво, але...

Марисуня сама розв'язала поворозки сорочки, відійшовши кілька кроків. Сорочка впала на траву. ЇЇ тіло, облите місячним світлом, нагадувало античну скульптуру. Вона відчула його погляд. Він підійшов до неї ззаду, міцно обняв, почав цілувати плечі. Раптом Марися різко обернулася до нього, навіть не чекаючи від себе такої пристрасті. Цілувала його тіло, очі, руки...

Впали обоє на траву. Тиша тоді була дивна. Не чули ні цвіркунів, ані вітру; вони потонули у зеленому морі люцерни, калачиків, ромашок, споришу. Відчували тільки тіла, траву і місячне сяйво. Марисуня дивилася тільки на розсипані по небу зорі. Чомусь сіла потім на коліна. Він повільно почав розплітати косу. Занурював обличчя у важкі пасми її волосся.

Марисуня раптово засміялася. Луна покотилася толокою. Швидко, не розуміючи сама себе, одягла сорочку, зав’язала спідницю і потупотіла ніжками по траві, заплітаючи на ходу косу... Ось уже й крайня хата. Бігла швидко, мов хотіла втекти від нього, від себе, від гріха, від пристрасті!.. Перевела дихання біля хвіртки. Стримуючи подих і серце, яке (як їй здавалося) було чути всій вулиці, мов тінь, пролетіла двором до дверей.

Сіла на причілку, поплакала, чи то від щастя, чи то від горя. Витерла рукавом сльози, прокралася навшпиньки в хату. Батьки спали. Марися лягла на лавку. Крізь вікно світив місяць, немов соромлячи її тіло. Не витримуючи, вона встала, вийшла в сіни, випила води, умилася. Здається, стало легше. "Я сама так захотіла, сама, сама..."

Прокричав перший півень.

"Сьогодні його повінчають із Оксаною. Він оволодіє нею в затхлій запилюшеній коморі під п’яні крики боярів і дружок. А в мене залишаться всі його пестощі. Місяць і трава нікому не скажуть".

Марисуня закуталась у батьків кожух, просиділа так до третіх півнів, потім пішла доїти корову.

Місяць і трава нікому не скажуть.

* * *

Над селом висіло полудневе сонце, нестерпно пекуче й велике. Маленькі хати ховалися у вишнево-абрикосові холодки, все потроху дрімало.

Марися відкрила очі - перед нею колихався широкий степ. Це ж треба - пішла перебити козу, прилягла на траву в холодочку та й задрімала! Мусить повертатися, мати, мабуть, уже шукає. Марися підвелася й пішла стежкою додому. Простувала повільно, стиха наспівуючи: "Ой, Петрівочка! Мала нічка. Не виспалася молода дівочка!"

* * *

Грайливі хмарки, весело наздоганяючи одна одну, пливли небом. Повітря ставало тепліше. Марися йшла до дядька Марка в сусіднє село. Йшла через толоку. Де-не-де крізь темний сніг і торішню траву пробивалися молоді зелені пагінці. "Природа продовжує життя," - з літа Марися намагалася не ходити толокою.

Толока, вкрита сірим талим снігом, була холодна й незатишна. Марися намагалася відігнати спогади. Вона вже вийшла на дорогу, як почула скрип коліс. З-за повороту виїхала бричка.

Марися зупинилась, відчуваючи, що ноги її зробилися зовсім мляві. На бричці сиділи він і Оксана. Оксана чекала на дитину, їй залишалося носити тижнів п'ять. Марися подивилася йому в обличчя. Один лише погляд. Один. Він підняв до неї очі, в яких не було ні подиву, ні суму, - абсолютно спокійний погляд, - привітався, і бричка поїхала далі.

Марися хвилину стояла, мов заворожена. Перед очима пропливала їхня єдина ніч. Місяць, трава. І весілля, на якому гуляло все село. І як вона плакала, заривши обличчя в пахучу люцерну. І як відчула, що носить його дитину. І як на Різдво посковзнулася біля колодязя і впала, втративши її.

Все згадала.

І пішла далі. До дядька Марка.

Толока залишилася позаду.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові