Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Степан ПРОЦЮК "Інфекція"

Юлія Некрасова

Вперше роман "Інфекція" був надрукований на сторінках "Кур'єра Кривбасу", а пізніше літературна агенція "Піраміда" видала його окремою книжкою. На цей час журналісти спромоглися на кілька рецензій у періодиці. А тим часом роман члена літературного гурту під промовистою назвою "Нова дегенерація" номінується на здобуття Національної премії імені Шевченка. Погодьтеся, це вже про щось свідчить.

Як на мене, назва більше схожа на назву наукової монографії з екології. Інтригуюче, чи не так? Але члени "Нової дегенерації" не полишили літератури, і українських майстрів пера вистачає, а літературний процес триває. “Інфекція” - це художній твір.

"Інфекція" - це, якщо можна так сказати, закономірне явище в нашій літературі. Звідти й назва. Як влучно зазначено в короткій анотації, книга "про нас, нинішніх українців, і про нашу історію хвороби", а мені хотілося б додати, що ця історія хвороби з сумним кінцем. І початок у романі також невеселий, ніби попереджує про щось болюче. Цитую перше речення роману: "Сава Чорнокрил не любив України". Ну як? "…не любив…". Та ще й прізвище дивнувате - Чорнокрил… У мене асоціюється з Тичинівською поемою "Золотий гомін"… був там такий Чорний птах… "Чорнокрилля на голуби й сонце - Чорнокрилля", - говорив Павло Тичина. Символ чи просто збіг? Але чому ж таки цей Сава не любить того цвіту калини, хлібних полів… козачої неньки - України? А "Чорний птах,

Чорний птах кряче.

І навкруг.

Каліки.

В години радості і сміху.

Хто їх поставив на коліна?

Хто простягнуть сказав їм руку,

Який безумний бог - в години радості і сміху?"

Яку Україну не любить Сава, коли все таке любе? "Тієї кожноденної, із смердючими вокзалами і панельними будинками - химерними переростками хрущовського комунізму, із обідраним людом як конкретним доказом марноти будь-яких романтичних візій". Бо вважає, що все інше - "застаріле галюциногенне видиво співучої беззахисної дівчини". На цій самій сторінці виникає інший класичний образ, Маланюківський образ України як чорнокосої бранки, яку полонить монгол. Але у Процюка це не просто такий собі монгол, в його уяві він з напрочуд конкретними фізіологічними характеристиками: "…кожен зайда, чи то із коротконогим монгольським обрисом, чи то у пропотілих лаптях 45-го розміру, міг брати, скільки заманеться, скільки закладено енергії у його мілітарному пенісі." Гостро й неприємно.

Роман Степана Процюка складається з восьми частин. Змінюючись, наче граючи у пінг-понг, вони відображають по черзі долі двох сімей. В цьому, тобто за формою, він мені нагадав, роман з трьох частин "Екстазі" сучасного британського письменника Ірвіна Уельша. А, як заведено у такій формі викладу, долі під кінець перестріваються і йдуть далі, але, можливо, трохи змінивши маршрут. Степан Процюк спробував у кіно-темпі зобразити соціальні болячки нашої вітчизни, беручи за приклад дві родини. Про долі трохи далі.

Роман пахне неприємно. А хіба приємно пахнуть у нашій країні: вокзал, гуртожитська антисанітарія, їдальні, безробіття, безвихідь, сіра і зросійщена дійсність? Для українських патріотів цю книгу читати боляче, так само, як боляче жити в українській державі. Ця книга про схід і захід, проте не в європейському, а українському масштабі.

Отже, однією сюжетною лінією є розповідь про двох братів - Остапа та Назара Кисільчуків, виходців із західноукраїнського села. Старший з них, Остап, нині київський студент філософського факультету. Інколи складається враження, що автор ненавидить Київ разом з його золотими банями, а у мене (як пізніше і у Назара) він починає асоціюватися з чимось принизливим і неприємним.

Ось, що зробили з Остапом українська столиця: "Остап шаленів, коли його просили допомогти вичистити гній з-під корови, нарізати січки". Чи у своєму розумі та людина, що плює у криницю, з якої п'є: "Та пофіг мені, пофіг, буде урожай чи не буде, дощ чи спека, висохло сіно чи гниє на пні"? Це один син, а другий, Назар, зовсім інша людина. Щодо цього сюжету, то фабула звучить так: "І піде брат супроти брата, і всяка тварь покине землю". Чи не нагадують ці слова пророків апокаліпсису?! Напрочуд сильно! Так у Процюка і зазначено. Однак це вже десь було і в українській літературі… "Вершники" Юрія Яновського, новела "Подвійне коло". Тільки у Степана Процюка ніхто нікого не вбиває, і себе в тому числі, хоча декілька разів думає про самогубство…Тут живуть просто не рахуючись одине з одним. Словом, можна сказати, по-американськи, геппі-енд, негідник і зрадник отримав по заслугам тяжку ношу повсякденності, а чесна і незрадлива душа, вважай, заслужила собі місце з іншого боку сонця.

У паралельній історії йдеться про життя вищезгаданого Сави Чорнокрила. Окрім України в образі дівчини-запроданки, Сава не любив Заходу. Проте склалося не так, як гадалося. Дружина, Іванка, виявилася родом із тернопільської області, а батько колишній політв'язень, патріот-мученик. Сава, родом з Черкащини, гордо заявляє, що Черкащина - не схід, а центр України. Цим він, напевно, хотів продемонструвати свою національну свідомість. Однак вони таки в Києві, а він не терпить сентиментів. Однокімнатна квартира на Троєщині, без гарячої води, без грошей, з дитиною - ось реальність. Чорний і білий ангел борються у його покаліченій душі… а тут з'являється інша приваблива чорнобрива українська панянка… Що то за образ гарної, але також заміжньої жінки? Солодке випробування… Хто вона на тлі української історії? Не буду доповідати сюжет, а то ще нецікаво читатиметься.

Додам все-таки кілька діагнозів щодо нашої інфекції, які проголошує Стратег із Назарового сну, що дивиться на нашу державу холодним лікарняним поглядом. Перше, це те, що наша нація страждає на некрофільський синдром. Друге, це те, що ми страждаємо на різнопланову російську паранойю замість бажання хоч трохи поліпшувати власну державу. І останнє, що говорить Стратег, коротко, "Ви - містечкові нарциси, котрі роздряпують власні рани і довго та жалібно виють над ними. Всім остогидли ваші дешеві сльози над трупом своєї нещасливої історії. Ви не вмієте сміятися. У вас відсутні прагматичний фермент. Ви не цікаві, не-ці-ка-ві!" А може, й правда? У крайньому випадку некрофільський синдром - це про нас.

Роман цікавий не тільки сюжетом, привабливою є мова автора. Кожен образ у Процюка напрочуд об’ємний і живий. Автор ніби крізь призму внутрішнього життя індивіда бачить його зовнішність. Так, наприклад, виглядає Сава: "Його строгий церковний лик, вузька чорна борода, якісь внутрішні терези, що відмірювали необхідні частки агресії, впевненості і притягальності. Його ледь вловиме внутрішнє світло, а не крутійська маларосійська сірість, його уважність і небайдужість, а не огидна розсіяність посередності, його східні чари брюнета, а не світла безкольорова пучка волосся на напівгермафродитному підборідді". Я думаю, що людина, вільно згадуючи іншу, також не розрізняє духовні риси з фізичними. В зображенні портретів є психологічний елемент. Образи в романі невимушено повні, ніби так і треба. Ти навіть не сподіваєшся на таку насичену розповідь. Тут є відповіді на всі запитання (Де? Хто? Коли? З ким? Яким чином? Чому? На що схоже? Що насправді? тощо), однак, як може здатися, такий прийом Степана Процюка не набридає, а навпаки розважає. Проте присутності автора на відчувається.

Однозначно можна сказати, що емоції цьому творові характерні. Вони й відіграють велику роль у процесі естетичного сприймання твору: вони збуджують читацьку увагу, динамізують зацікавлення, адже саме таким чином ми запам'ятовуємо твір.

Найулюбленіший засіб художньої виразності автора - епітет, або ж просто влучний прикметник. Він їх нагромаджує, однак виглядає це досить природньо. Інколи виринають паралелізми. В принципі, весь твір побудований на паралелях. Найяскравішою паралеллю є долі двох сімей і внутрішньосімейні зіставлення, адже кожна людина по різному переживає одні й ті ж самі несприятливі життєві обставини.

Любите бульварне чтиво? Якщо так, то не беріть до рук і розуму цю книгу. Але якщо виникло бажання щось дізнатися про українську національну історію хвороби, щоб відати, від чого необхідно лікуватися, то тут ви знайдете чимало цікавого. Однак, увага: книга містить нецензурні вислови, думки, стани.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові