Весна ніяк не хоче відійти.
О, мляві дні, несправжні дні, ці ночі
наповнені прихильністю охочих
повільністю нестворених картин,
де ми йдемо самі. Це перетин
всього з усім, вакцин, вершин, низин,
і різних рим, неточних і жіночих,
самотніх будд, веселих, як кати.
Це місто, що спокійне і важке,–
воно широке, без кінця, незмінне,
воно страшне: кав’ярні, мури, стіни,
вологі ранки, небо, стіл, паркет.
О горбовини, лисі, як коліна!
О середмістя викручена спина,
будівель рій, паркани без штахет...
Я геть згубився у твоїх вітринах!
Хай буде дощ. Нехай шумить вода.
Нехай потоп усе заллє навколо.
Я хочу захлинутися. На сполох
не треба бити, лиш себе віддай
воді – вона все знає, і по колу
нехай вона несе тебе на волю,
на смерть у підземеллях, і нехай,
хай буде дощ, великий, як ніколи.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові