Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Образ автора наукового твору

Непийвода Н.

Комунікативний акт, здійснюваний через посередництво тексту, передбачає реалізацію кількох функцій, повідомлення: інформаційної, контактної, функції організації процесу читання, виразової функції, тлумачної, спонукальної, функції формування поглядів читача, функції запам"ятовування [1]. Зрозуміло, що спілкування в науковій сфері полягає насамперед в обміні інформацією, отже, науковий текст відрізняється від творів інших стилів максимальною об"єктивністю. Автор наукового твору відіграє роль безстороннього передавача інформації - і його особистісні якості не відображені, на перший погляд, у тексті. Проте уважний аналіз текстових засобів дає змогу зробити певні висновки про особистість автора-науковця.

Сучасна психологія для практичних цілей використовує поняття архетипів (структурних елементів колективного підсвідомого), зокрема, з"ясовує позитивні й негативні сторони професій, які передбачають вплив одних людей на інших (лікарів, психотерапевтів, учителів, соціальних працівників тощо). Досить переконливими є твердження німецького психотерапевта А. Гуггенбюля-Крейга, який на основі поняття про архетипи, сформованого К.Юнгом, аналізує т. зв. архетипічні пари - лікар і пацієнт, учитель і учень тощо: ”Архетип можна визначити як природжену можливість поведінки, вироблену в процесі людської історії, чи як клас психічних змістів, події якого не мають свого джерела в окремому індивіді. Люди архетипічно реагують на кого-небудь чи що-небудь у стереотипній, але щоразу заново переживаній ситуації... Певні архетипи мають два полюси, оскільки в основі архетипу лежать полярності. Яким чином виникла архетипічна поведінка, ми можемо лише здогадуватися. Можна припустити, що первинно у свідомості індивіда домінував один полюс архетипу, а інший полюс незалежно існував у іншої людини. Однак історичні факти переконують у тому, що обидва полюси архетипу завжди були поміщені в одній свідомості. У людській психіці з моменту народження наявні архетипічні полярності, тому при контакті із ”зовнішнім” полюсом архетипу активізується полюс ”внутрішній”... Ми можемо припустити, що не існує ізольованих архетипів цілителя і пацієнта. Цілитель і пацієнт - це лиш аспекти даного архетипу... Образно кажучи, хворий містить у собі риси лікаря, а лікар - риси хворого... Спілкуючись з учителями, мимоволі помічаєш у них численні дитячі риси, які можна звести до певної інфантильності... Добрий учитель якоюсь мірою відчуває себе самого дитиною. Наявність у його психіці двох полюсів архетипу гарантує йому успіх у роботі з учнями... У багатьох учителів архетип розщеплюється, дитяче начало витісняється і передається назовні, на учнів, яким віднині приписуються всі дитячі риси. Учитель починає почувати себе винятково досвідченою дорослою людиною і сприймати дітей як нерозумних учнів. Прогрес у заняттях блокується. Діти перестають виявляти дорослі риси. В такій ситуації вчитель уособлює інтелект, а учні - глупство...” [2].

Продовжуючи міркування німецького психолога, можна припустити, що в архетипічній парі автор-читач успіх спілкування (опосередкованого текстом) залежить насамперед від автора: якщо він зберігає в собі обидві полярності (відчуває себе й автором, і читачем), то відповідно поважливо ставиться до читача: долучає до своїх міркувань, показує хід думки, обережно переконує, не тисне. Це, з одного боку, не може не приваблювати читача, оскільки він відчуває, що автор його поважає, а з другого - дає змогу робити висновки про особистість автора наукового твору. У статті проаналізовано твори трьох відомих українських мовознавців - В.М.Русанівського (Історія української літературної мови. - К.: АртЕк, 2001. - 392 с.), М.Д.Феллера (Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В., Мамалига А.І., Феллер М.Д. - К.: РВЦ ”Київський університет”, 1998. - С. 223-334) і В.В.Різуна (Аспекти теорії тексту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В., Мамалига А.І., Феллер М.Д. - К.: РВЦ ”Київський університет”, 1998. - С. 5-59) - і зроблено спробу виявити їхні особистісні риси на основі використовуваних у текстах мовних засобів [3].

Коректна вербальна поведінка автора в архетипічній парі автор-читач виявляється в належному забезпеченні зазначених вище функцій. Щоб реалізувати основну для наукового повідомлення функцію - інформаційну, тобто, щоб повідомлення було сприйняте адресатом, необхідне встановлення контакту між автором і читачем, який здійснюють реалізатори контактної функції, тісно пов"язаної з функцією організації читання: ”Контакт включений, але зв"язок адресант - адресат легко обривається - увага слухача чи читача втомлюється та слабшає, втрачається послідовність думки... Адресант змушений включати... елементи, які підтримують зацікавлення, інтерес, що вказують напрям розвитку думки, яка керує процесом читання” [4]. У досліджуваних текстах мовні засоби, спрямовані на підтримування інтересу читача до повідомлення, представлені досить широко, наприклад: Цікаво, що І.Вишенський жодного разу не згадує К.Острозького як захисника православ"я. Це тим більше дивно, що... (Р,85); Теоретичному стилю в лінгвістиці пощастило так само мало, як і популярному (Ф,296); Увага до психологічної структури тексту проявляється ще з давніх часів. Так, професіональних мовців давно цікавило питання, як перебороти психологічний бар"єр слухача, пов"язаний з небажанням сприймати й розуміти висловлювання... (ВВ,29).

Суперечність між адресатом і адресантом усуває виразова функція - саме вона забезпечує створення довіри читача до автора. Виразова функція пов"язана з формуванням образу автора як співрозмовника і психологічним ставленням читача до повідомлення [5]. Делікатність, толерантність, відсутність категоричності у викладі ”Історії” добре видно в спокійному розгортанні наукового дискурсу: ”До агіографічної літератури можна умовно зарахувати й ”Повчання” Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою - середній, з численними східнослов"янізмами. Та й не випадково Нестор умістив його в ”Повість временних літ”, а чернець Лаврентій під 1096 подав у його ж імені літопису 1377 р. (Р,34); пор. також у іншого автора: Важко уявити людину, яка не думає мовчки, а думає тільки вголос. Для думання вголос потрібно набагато більше часу, ніж на думання мовчки. Погоджуючись зі сказаним вище, ми все ж таки повинні визнати, що процес думання має два боки... (ВВ,34).

Повага до читача виявляється й у певній шпаруватості [6] викладу, наприклад: М.Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривка з ”Fata morgana”, де ”плачуть голі дерева”. Ось інша картинка, в якій відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті... (Р,273) У розмові з читачем-однодумцем, читачем такого самого інтелектуального рівня достатньо одного натяку - ключових слів, це зменшує інтерактивну дистанцію, інтимізує науковий виклад.

Водночас автори аналізованих текстів, дбаючи про повне взаєморозуміння зі своїми читачами, вдаються до різних способів пояснення складних понять: Ці ”муки творчості” автора психофізіологічною мовою називаються аферентним синтезом (ВВ,34); В основі контексту-пресупозиції (припущення) лежить ентимема (міркування, в якому пропущена одна із частин) (Ф,251); ... експліцитно чи імпліцитно (явно чи неявно)... (Ф,267).

Автори, зорієнтовані на читача, не соромляться ”посвячувати” його в хід своїх думок, у сам процес творення наукового тексту, висловлювати сумнів тощо: Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на тих, хто... можна... але... Спробуймо об"єднати... (Р,293-294); Щоб виділити особливості того чи іншого стилю, необхідно порівняти його з якимсь еталоном. Тут можливі два підходи (Ф,288).

Сприймаючи читача співрозмовником-однодумцем, автори надають викладу характеру усної оповіді - уживанням слів і синтаксичних конструкцій, ”забарвлених колоритом розмовності” [7]: Визначення тексту у вигляді дефініції - річ майже неможлива, та й чи потрібна (ВВ,13); Інакше і не може бути. Адже мета повідомлення... (Ф,243).

Особливо багато таких конструкцій у тексті ”Історії”: Та і як же можна було цього уникнути, коли... (Р,256); ...реалії тогочасного життя хоч-не-хоч потрапляють на сторінки його (В.Винниченка - Н.Н.) творів (Р,278); Чого зовсім не було в поезії М.Зерова, так це червоно-революційної лексики й фразеології (Р,301); Оце вам і історія громадянської війни 1918-1920 рр. (Р,303); Вловлюєте ритм? (Р,344).

Своєрідною експресією позначені тут і парцельовані конструкції: З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір - ”Слово о полку Ігоревім”. Але твір геніальний (Р,36); Художніх засобів К.Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями користується досить часто (Р,111).

Цікаві з погляду характеристики вербальної поведінки авторів різного типу короткі речення, які трапляються в аналізованих текстах: І хоч ще й на початку XII ст. у віршах Д.Наливайка, звернутих до синів князя Олександра Островського, чується заклик зберігати предківську віру.., але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали католицизм. Зникало й протестантство (Р,77). Уживанням подібних конструкцій досягається динамізм історично-наукового дискурсу. Крім того, тут є й емоційний підтекст, що формується залученням забарвлених слів і висловів (заклик зберігати предківську віру, голос волаючого в пустелі), а наведення уривка з поезії, не цитованого тут, передає небайдуже ставлення науковця до тих обставин, які тягли за собою соціальне обмеження української мови. Пор. також: Прийшла війна. Замовкли музи, але не надовго (Р,335).

Імпліцитно передане ставлення автора до описуваних явищ і в абзацоподілі, який, подібно до абзаців у художній літературі, подекуди виконує емоційно-експресивну функцію. Так, в окремий абзац виділене речення: Українська мова не була зовсім поза наукою (Р,227) свідчить про небайдужість до мови. Таке саме ставлення автор намагається сформувати й у читача, довіряючи йому, вбачаючи в ньому однодумця.

Короткі речення, виділені в окремі абзаци, виконують функцію організації читання, наприклад, окремими абзацами подано такі речення: Спробуємо дати схему комунікативної підструктури. Можемо уявити два її варіанти (Ф,240); Третій вимір тексту - вглиб (Ф,245).

Спрямованість на читача виявляється у вживанні таких текстотвірних конструкцій: І третій постулат (ВВ,31); Підсумуємо (Ф,232); Необхідно уточнити (Ф,235); Звернімося до драматургії (Р,113); Кілька слів про дієслівні форми (Р,115);

Нарешті, текстотвірна конструкція ”запитання - відповідь”, яка імітує діалог автора з читачем, широко представлена в аналізованих текстах: Від чого залежить структура тексту в плані комунікативному? Від характеру функції впливу на людину. Від чого ж залежить цей характер? Від таких факторів...” (ВВ,24); Який з рукописів є досконаліший? Як доводить В.В.Німчук, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує структуру української граматики (Р,101); Як же оцінювати слов"яноруську мову й мову Г.Сковороди з погляду їх належності до української літературної мови? Відповідь на це питання не проста. Тут можна було б провести аналогію з церковнослов"янською мовою часів Київської Русі... (Р,131); Чи відчувається перегук між лексичним складом українських історичних пісень та дум і староукраїнської авторської поезії? Безперечно, відчувається. Він помітний у ... (Р,190); А як з мовою І.Франка? З одного боку... (Р,268); Чи можна стверджувати, що зв"язок із фольклором - така ж визначальна ознака національної поезії? Мабуть, так (Р,268).

Структура і зміст відповідей дають змогу додати певних рис до характеристики авторів: це і повага до колег, яка виявляється у звертанні до слів інших науковців з приводу сказаного (як доводить...), це і переконаність (безперечно), і сумнів (мабуть), урахування різних підходів (з одного боку) і узагальнення на основі зіставлень (провести аналогію) - словом, прояви професійних рис науковців, які, до того ж, цілком коректно виявляють себе в архетипічній парі автор-читач.

Загального некатегоричного звучання аналізованих текстів не порушують навіть поодинокі сентенції: У наш час українська літературна мова знову піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори. Однією з них є правдиво викладена історія: пізнай самого себе - й ти будеш непереможний (Р,9); Від несмаку до несмаку - один крок (Р,152); У неволі скрізь погано (Р,210); Переконування ”в лоб” - це не кращий прийом. Ламати соціальний емоційний стереотип треба поступово, розумно, обережно (ВВ,57).

Автори текстів часом вдаються до образних засобів, що, як відомо, не є визначальним елементом наукового стилю. І контактну, і виразову функції виконують розгорнуті метафори:

Освоєння фольклорної цілини - це не лише вирощення на зораних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майстерність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще зерно, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Майстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і сталих порівнянь він видобуває слова-символи, добре знаючи, що символічність у них підтримується зв"язком із фольклорною образністю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з"являються нові, суто авторські образи, переважно метафори (Р,184).

Якщо звичайний канал зв"язку починає працювати з того моменту, як його ввімкнули, то канал соціального зв"язку для ”зняття трубки” вимагає, щоб текст привернув увагу адресата і був оцінений ним як цікавий. Тільки тоді він буде його читати. Примусити автора зняти трубку повинен сам текст (ВВ,25).

Є в текстах і інші образні засоби: Знаком ефективності структури тексту є його архітектонічна досконалість. Вона інакше не існує, ніж у графічно-знаковій тканині, яка є формою всього того, що відбувається на сцені Психіки Автора й Свідомості Суспільства (ВВ,12); Контакт увімкнений. Але людський канал зв"язку легко вимикається - увага стомлюється і слабне, її заколихують монотонні збудники, губиться канва думки. Структура тексту повинна чинити опір подібним перешкодам (ВВ, 25); Якщо у тексті фіксуються змістові ”прогалини”, що ускладнюють розуміння, то обов"язково треба відновити це ”провалля” змісту (ВВ,30); ...процес думання поступово визріває і шліфується у слові, яке може бути втілене у графічний знак. Слово не є сорочка, в яку одягається думка (ВВ,37); фольклоризми виступають як орнаментація, як вишивка на комірі й на рукавах сорочки (Р,241); опис природи у А.Тесленка - простий, ледь заштрихований (Р,264); зіставлення у Коцюбинського, ніби на образку (Р,273); мова М.Куліша - це цілий океан (Р,304); Алітерації в Б.Антонича перехлюпують через край (Р,334); Комунікативно ефективний твір - плід умов комунікативного акту (Ф,228); Початок фрази також ніби ключ до неї (Ф,245); У людини, яка володіє мовою є рефлекс на слово (Ф,246); Існує низка способів викладу, які створюють ”комунікативний комфорт”.., при пунктирному способі.., мазковий спосіб.., при круговому способі.., досягається також способом кільцювання (Ф,255);

Уживання образних конструкцій свідчить про небайдуже ставлення авторів наукових творів до досліджуваних об"єктів, що зрештою зближує автора і читача, як зближують окремих людей спільні інтереси. Є й інші засоби зменшення інтерактивної дистанції між автором і читачем: ”Інтимізація знаходить вираз у показі власного ставлення до предмета, у зауваженнях про процес дослідження і хвилювання дослідника в його процесі, в використанні експресивно забарвлених і просторічних лексики та конструкцій” [8]. Так, емоційне ставлення автора ”Історії” до об"єкта дослідження - мови - віддзеркалюється в тексті. Мова для автора - живий організм. Це часом експліковано (так, церковнослов"янську мову південноруської редакції названо живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою, так і з давньоруськими творами - Р,18), а найчастіше - передано імпліцитно, в численних персоніфікаціях: юридично-ділова мова... не цуралася й старослов"янських слів та форм (Р,10); церковнослов"янська мова не здавала своїх позицій... (Р,48); І хоч фонетична і морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала... Українські традиційні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період (Р,48).

Ставлення автора до мови як до живої істоти - трепетне, обережне, не насильницьке - виявляється в тому що доля її викликає суперечливі почуття: гіркоти, коли її зневажають (Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов"янщині - Р,146; Спрацювало звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом польської. Зокрема, ця думка рельєфно була виражена у статті В.Міцкевича... і почала розгулювати в російських виданнях. Наслідком цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр... - Р,222, і присмаченої цією гіркотою радості від життєвої сили мови (На цьому, звичайно, історія української літературної мови не вичерпується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її ”не было, нет и не будет”, вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою - Р,377).

Аналізовані тексти свідчать про те, що науковий стиль останнім часом зазнає змін, поповнюючись емоційними та іншими експресивними елементами. Щоправда, усталені стереотипи беземоційного викладу перебороти важко: ”На жаль, ”аскетична традиція”, яка почалася, мабуть, з Ньютона і започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських середньовічних церковних університетів (Кембридж), змушує багатьох авторів аж до сьогодні ретельно вилучати з наукових повідомлень усе те, що, на їхню думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і використаних методів” [9]. За часів Відродження ”аскетична традиція” почасти зумовлювалася ще й мовою викладу: для вираження наукових понять використовували класичну мову - латинську, експресивну функцію виконували національні мови. Крім того, за той невеликий часовий проміжок, що наука розвивалася незалежно від релігії, вона ще не могла повністю відмовитися від метафізичного (схоластичного) стилю. У сучасній науковій літературі ”аскетичний” стиль продовжує існуватxи тільки ”за інерцією”, часом гальмуючи розвиток пізнання. Учені давно помітили недосконалість, неповноцінність традиційного викладу: ”Сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лиш віддалене уявлення про реальний процес” [10]. У наш час на зміну сухому викладові приходить своєрідний науково-іронічний стиль, що пов"язано зі збільшенням інформації, ускладненням наукових знань тощо [11].

У тексті ”Історії” чимало висловлювань з іронічною конотацією. Характерною ознакою її є те, що це не зловтішання, не глузування, а іронія зі знаком ”плюс” (з позитивним емоційним забарвленням), хоча й поєднана з іншими, часом сумного спектра, почуттями: із захопленням: Історія української літературної мови - це таїна за сімома печатками (Р,3); зі співчуттям: Особа царя у них, зокрема у Квітки, просто обожнюється... (Р,155); з гіркотою: Офіційна віденська влада якихось особливих заборон на розвиток української мови й української школи не накладала. Вона взагалі тільки недавно зробила для себе відкриття, що в Галичині і в Лодомерії живе якийсь інший, ніж поляки, народ (Р,225).

Автор ”Історії...” підсміюється над собою, своїми колегами й іншими людьми, причетними до формування й функціонування літературної мови: Майже ”інженер людських душ”! (Р,325); ...аркодужних і яблуневоцвітних слів, як у П.Тичини, в О.Гончара немає... (Р,345); Першим відчинив двері у нову поезію В.Симоненко (Р,352).

Часом іронічний підтекст виникає внаслідок лаконізації висловлювання, або ”ощадження слів”, за термінологією автора [12]: У ”Житії” активно вживається ”космічна” лексика... (про старослов"янізми) (Р,26).

Ставлення ж до стертих штампів щодо української мови звучить уже не просто іронічно, а й з відчутним сарказмом: На відміну від деяких своїх сучасників, які любов до мови виражали геніально просто - ”ой яка чудова українська мова”, - М.Рильський доводив... (Р,299).

Крім суто емоційного ефекту, що його викликає легка іронія, позитивна роль такого викладу полягає й у тому, що він здатен зменшити інтерактивну дистанцію між автором і реципієнтом, тобто наблизити текст до сприймача, адже різним соціальним групам (в тому числі й професійним) властивий специфічний гумор [13]. Отже, іронічний виклад є одним із засобів точно зорієнтувати текст на читача: автор адресує твір ”своєму” читачеві, а у читача виникає враження, що автор ”свій”, того самого кола, що й читач, і йому варто довіряти. Так у спілкуванні через текст установлюється теплий, неформальний контакт автора з реципієнтом.

Включення читача до комунікативного акту - основна передумова самого існування такого акту. Це здійснити можна, як зазначає М.Д.Феллер, ”лише тоді, коли автор щохвилини ставить себе на місце читача. А таке здебільшого стає можливим лише тоді, коли... автор може поставити себе на місце читача, а також, коли хочете, автор більше любить читача, ніж самого себе” [14], іншими словами - коли автор, перебуваючи в умовах архетипічної пари, відчуває себе і автором, і читачем. Таким чином, коректна поведінка авторів в архетипічній парі автор-читач викликає у читача позитивний образ автора - компетентного однодумця, зацікавленого в досліджуваному об"єкті, комунікативно вправного співрозмовника, толерантної, глибокої людини. Позитивний образ автора, забезпечуючи реалізацію контактної та виразової функції, зрештою й зумовлює втілення інших функцій, а отже, й повноцінне спілкування, здійснюване через посередництво тексту.


1. Феллер М.Д. Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В., Мамалига А.І., Феллер М.Д. - К.: РВЦ ”Київський університет”, 1998. - С. 266-268.
2. Гуггенбюль-Крейг А. Власть архетипа в психотерапии и медицине. - СПб.: Б.С.К., 1997. - С. 64-78.
3 У наведених з аналізованих текстів прикладах джерела позначено умовно - Р,Ф, ВВ відповідно; у круглих дужках після умовного позначення подано номер сторінки, з якої взято приклад.
4. Феллер М.Д. Зазнач. праця, с. 267.
5. Там само, с. 267-268.
6. Там само, с. 249-252.
7. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. - К.: АртЕк, 2001. - C. 350.
8. Феллер М.Д. Зазнач. праця, с. 271.
9. Карцев В.П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных исследований. - М.: Наука, 1984. - С. 108-109.
10. Вернадский В.И. Труды по истории науки в России. - М.: Наука, 1988. - С. 88.
11. Непийвода Н.Ф. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). - К.: ТОВ ”Міжнародна фінансова агенція”, 1997. - С. 17-22.
12. Русанівський В.Р. Зазнач. праця, с. 273.
13. Непийвода Н.Ф. Мовні ігри та гумор у рекламному тексті // Українська мова та література. - № 12 (220). - 2001 р. - С. 9-11.
14. Феллер М.Д. Зазнач. праця, с. 313.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові